Літературний дайджест

09.09.2013|12:24|Демократична Україна

Костянтин Коверзнєв: «Нашій культурі потрібен плюралізм як у сенсі ідеологічному, так і у фінансовому»

Костянтин Коверзнєв – оригінальний сучасний поет, киянин.

Має три книжки віршів, стиль яких, здається, не сплутати з поезіями інших авторів. Нещодавно Костянтин видав неоднозначну, доволі провокативну книжку прози «Ти не прочитаєш цю книжку».

 

– Костянтине, з якого віку ти почав відчувати, що маєш бути саме письменником?

 

– Коли мені було дев’ять років, я вирішив, що стану письменником. У мене не було жодних підстав тоді вважати себе схильним до творчости, але от прийшло таке рішення. Мабуть, хід моїх думок був такий: люди, які пишуть книжки, володіють думками інших. Це круто! І я страшенно любив читати.

 

– Коли ти зустрівся з поетами «Київської школи», що тобі дало спілкування з поетами цієї групи?

 

– З мого боку це була послідовна акція «олюднити» їхнє мистецтво. Я шукав зустрічей і зі Станіславом Вишенським, і з Василем Рубаном, і з Віктором Кордуном, і з Іваном Семененком, і з Михайлом Григорівим… «Контакт» із Василем Голобородьком відбувся колись телефонічно. Я завжди був «вищий» за всі їхні особисті конфлікти. Для мене вони були люди-леґенди. Я орієнтувався на них, як на митців-нонконформістів, бо, скажімо, поети так званого «розстріляного відродження», за винятком одиниць, все-таки співпрацювали з режимом. А шістдесятники – ті були занадто політизовані, відповідно – робили багато такого, що з мистецької точки зору не має вартости. Для мене спілкування з тоді ще не визнаними героями давало мені впевненість у тому, що я на правильному шляху.

 

– Здається, Станіслав Вишенський – один із тих, хто надихав тебе писати вірші?  Тож пан Станіслав – твій духовний навчитель, гуру у світі поезії?

 

Станіслав Вишенський має широкі знання з історії мистецтва й дуже унікальний спосіб поетичного мислення. Я до нього часто приходив у гості саме з метою довідатися щось нове. Наприклад, він мені розповідав про героїв своїх есеїв, видатних художників Утрілло, Далі, Мунка. Бодлер, Рембо, Верлен, Апполінер, Новаліс, Рільке, Віан, Гнат Михайличенко, Микола Бажан – про все це з ним можна було поговорити. І головне, що на всіх цих митців він дивився з точки зору своєї естетичної концепції.

У мене вистачало мізків не копіювати Вишенського. І з точки зору поетичної практики відстань між моєю поезією і поезією Вишенського, мабуть, ще більша, ніж відстань між текстами Миколи Воробйова та того ж Вишенського. Вперше мої вірші надрукував в «Українському оглядачі» 1994-го року Віктор Баришполь. Треба додати, що Віктор Баришполь також вплинув на мене в естетичному плані. І лише за два роки по тому я познайомився з паном Станіславом. Надихали ж мене до писання якісь емоції мого життя, а не розмови про мистецтво, якими б мудрими вони не були.

 

– Як ти сьогодні ставишся до «Київської школи» як одного з яскравих українських поетичних явищ 1970-х років? Чи міг би порівняти урбаністичну київську поезію з чимось подібним у Москві чи Петербурзі або з «Нью-Йоркською» групою?

 

– 1996-го року я написав оригінальну дипломну роботу про творчість Станіслава Вишенського. Це була перша наукова робота на цю тему. Відтак ціла низка науковців почали вивчати творчість поетів так званого витісненого (чи прихованого) покоління. Можна сказати, що з естетичної точки зору я давній прихильник Київської школи та Нью-Йоркської групи, тим паче, приємно, що на мої поетичні дебюти учасники цих формацій реагували позитивно.

Київська школа складається з поетів, які народжені поза Києвом. Усі вони чимось нагадують шістдесятників у своїй свідомій чи підсвідомій любові до фольклору. Зараз урбаністичну київську поезію представляють мої ровесники Андрій Підпалий, Ігор Скрипник, Данило Кубай, Сашко Хоменко, Андрій Лісовий. Це значно, якщо можна так сказати, урбаністичніші поети з Києва, їм уже зсередини відомий питомий міський «фольклор» Києва. Думаю, якщо українське літературознавство зверне свій погляд на цих корінних киян, то знайде тут багато поживи.

 

– Що саме підштовхнуло тебе за останні роки почати писати прозу? Скажімо, багато з яскравих поетів сьогодні пишуть прозу: Сергій Жадан, Павло Вольвач, Надія Степула, Ігор Павлюк та інші. Дехто каже, що поетичні рамки стримують політ мислі абощо… Яка твоя думка щодо переходу від поезії до прози? Які можливості самовираження відкрив поет для себе у прозі?

 

– Мені в 1990-х колись наснилося, що я написав і видав роман. Здається, що я уникнув типової помилки поета, який береться за прозу і намагається зробити її важкою, «метафоричною», поетичною. Я вирішив писати так, як пишеться. Не дивно, що цей роман легко читається. Справжня поезія не стримує політ думки, а навпаки допомагає їй, скеровує за допомогою різноманітних асоціацій і яскравих зіставлень понять, образів, емоцій… Поезія – складний, енергетично виснажливий вид літератури. Це вихлюп енергії. Припускаю, що поети, які бачать, що в їхніх текстах усе менше крові, пробують свої сили в прозі, для якої, з іншого боку, дуже важливо мати життєвий досвід і світоглядну концепцію.

 

– Твій міні-роман «Ти не прочитаєш цю книжку» присвячений пошукам відповіді на одне з найглибших філософських питань «Що таке щастя»? А що скаже автор на відміну від свого героя?

 

– Для головного героя на певному етапі щастям є відсутність страждання. Він такий собі поверховий ніцшеанець. Для того ж, щоб відповісти самому собі на питання, що таке щастя, мабуть, треба написати ще один роман. Але в такій конфігурації я б це питання не формулював би. Дуже абстрактно.

 

– Якось, Костянтине, ти обмовився, що мав бажання створити цей твір на кшталт роману у стилі «нуар», у цьому стилі писав Борис Віан… Тому й фінал твого міні-роману саме такий, де герой накладає на себе руки через відсутність визначених відповідей на власні питання…

 

– У Віана є два такі провокативні романи. У мене ж вийшов такий собі псевдонуар. Має бути труп, має бути загадка. Є головний герой, який, як ти кажеш, накладає на себе руки, цитуючи Гакслі. Це більше схоже на гру.

 

– Що ти відкрив нового для себе під час роботи над твором «Ти не прочитаєш цю книжку»? Твій герой родом з 1950-60-х років? Чи він наш сучасник? Звісно, ці філософські питання, на які він шукає відповідей – вони вічні, вони існують з тих самих пір, як людство почало замислюватися над сенсами свого буття… Але я, наприклад, не бачу серед сучасників тих, хто так заглиблюється у вир філософських питань, скоріше це люди старшого покоління…

 

– Героєві 35 років. Я пам’ятаю, що коли я з двома Андріями – Підпалим і Лісовим – бродив ще не спаскудженим Києвом у 90-ті роки, то основними темами для розмов були Бог, поезія та революція. Підпалий за мене старший на 5 років, а Лісовий – молодший років на 4. Думаю, наші сучасники замислюються над сенсом свого буття, чудовою ілюстрацією до цього може бути Фейсбук, де інколи в коротких коментарях можна побачити надзвичайну глибину думки. Певна річ, люди старшого віку через природні особливості більше задумуються над питаннями смерті, спасіння, благодаті і так далі.

Щодо роботи над романом, то мені важливо було сконденсувати весь простір навколо кількох днів життя головного героя, тому я досить жорстко припиняв «спроби» інших героїв посісти більш значне місце в романі.

 

– Сучасники мені, на жаль, здебільшого нагадують героїв романів Сергія Жадана – люмпенів або інтелігентів, які не можуть дати собі раду через оточення подібних люмпенів… А тобі?

 

– У нас є одна проблема: відсутність солідаризму й самостійного мислення. Якщо взяти як точку відштовхування той факт, що близько 50% українців у нас є україномовні, то сфера вживання української мала б бути зараз набагато ширша. Але багато з тих 50% не гребують споживати російськомовний продукт і не підтримують українську культуру економічно. Що ж до самостійного мислення, то в нас, скажімо, до цих пір не заявлено на повний голос про те, що в 1918 році відбулася окупація України більшовиками. Ми маємо відверто окупантів називати окупантами, шанувати всіх героїв, які боролися за незалежність. Натомість ми опинилися в становищі гнилого інтелігента, дружину якого ґвалтує якийсь рогуль, а він боїться навіть слово сказати, не кажучи вже про те, щоб застосувати грубу силу.

 

– Чи існує сьогодні в письменника місія на зразок «сіяти розумне, добре, вічне» і навіть якщо це так, то хто до таких письменників сьогодні прислуховується? Хто в нас може зібрати стадіони, як у 1960-х роках їх збирали Белла Ахмадуліна, Євген Євтушенко або Андрій Вознесенський? Андрухович із Забужко? А про що вони повідають людським масам – про гру в сенси або про гру «у класики»? Або про карнавал мертвих симулякрів?

 

– У письменника нема ніякої первісної місії. Просто він працює із божественним матеріалом. Зі словом. А це зобов’язує. Тим паче, що при створенні свого світу письменник стає подібним до Бога, тому хочеш не хочеш, а виникає проблема богоборчості.

Не думаю, що Андрухович і Забужко чимось гірші за Євтушенка та Ахмадуліну. Переконаний, що кумири відлиги, маючи такі самі умови, як і більшість українських письменників нині, навряд чи б зібрали, скажімо, півтрибуни на маленькому стадіоні в Бучі.

До речі, коли Євтушенка обрали почесним членом Американської академії мистецтв Бродський з неї вийшов на знак протесту. Здається, я знаю причину такого кроку Бродського. На Євтушенка все-таки працювала велетенська пропагандистська машина, його випускали за кордон, дозволяли йому вільнодумство. Він дуже часто виконував роль у грі, яка мала продемонструвати Заходу, що СРСР – оплот прогресу й гуманізму. І Бродського це обурювало настільки, що він виступав проти Євтушенка, навіть знаючи про допомогу останнього в справі щодо його звільнення. Це моє таке припущення.

Поети могли збирати стадіони лише в СРСР, тоді коли дефіцитом була не лише справжня література, але й свобода слова, чесність і громадянська мужність. А зараз ті, хто збирав стадіони, збирають концертні зали ностальгуючої публіки. Публіка ходила й ходить на такі концерти як на шоу, а не заради поезії. Це все не варте уваги.

 

– Костянтине, здається, ти зараз працюєш над продовженням свого роману чи це буде вже зовсім інший роман?

 

– Тема та сама: стосунки жінок і чоловіків. Це роман про жінку, яка не маючи ні освіти, ні якихось блискучих здібностей, завойовує комфортне становище в суспільстві. Наразі виглядає так, що це буде роман про пристосуванство.

 

– Як ти вважаєш, якщо письменникам потрібна письменницька Спілка, то якою вона має бути? Чого не вистачає у Спілці сьогодні?

 

– Складне запитання. Не маю на нього однозначної відповіді. Переконаний, що має бути письменницька профспілка, яка б опікувалася суто побутовими проблемами. А мистецтвом мають опікуватися різні культурні фонди. З десяток фондів, які б фінансувалися як з держбюджету, так і з приватних структур. Нашій культурі потрібен плюралізм як у сенсі ідеологічному, так і фінансовому. Розвалити Спілку завжди встигнемо, тим більше, що велика частина її майна вже втрачена. А от створити нову життєздатну систему для митців загалом, а не лише для письменників, буде дуже важко. Тим більше, що влада в цьому не зацікавлена.

 

– Чи мрієш стати одним із «золотих письменників України», чиї наклади сягнули за відмітку 100 000 примірників?

 

– Ні, я передовсім думаю про те, як створити якісний літературний твір. Для значних накладів мої романи треба розкручувати, як якийсь товар у супермаркеті.

 

– Твоє улюблене коло авторів, книжками яких захоплюєшся зараз?

 

– Читав недавно «Нестерпна легкість буття» Мілана Кундери. Прекрасний роман. Вважав і вважаю гігантом ХХ століття Олдоса Гакслі. Почитайте його роман «Контрапункт». Там є все. Відкрив для себе такого американського «середнячка», як Люціус Шепард. На його романах можна повчитися так званій «літературній майстерності». Поважаю поезію таких геніїв, як Дилан Томас, Блез Сандрар, Анрі Мішо, Артюр Рембо, Рене Шар. Українська поезія є надзвичайно розвинена і в сьогоднішньому вигляді дасть фору навіть англомовній літературі: у нас дуже потужна конкуренція як між старшими, так і між молодшими авторами.

Саме зараз читаю цікаву книжку оповідань серба Михайла Пантича «Якщо це любов». Якби їхнє міністерство культури не профінансувало цього видання, думаю, ми б його не побачили в перекладі українською. Українські фундації також мають вести свою гуманітарну політику, знайомити світ із сучасною українською літературою, щоб Україна з білої плями на мапі Європи перетворювалася в очах інтелектуалів на щось більш барвисте. На місце, де не просто живуть люди, але ще й мислять і цінують красу.

 

– Яка твоя улюблена їжа?

 

– Люблю салати. В них обов’язково додаю насіння льону. Останнім часом дуже подобається булгур, така пшенична каша. Люблю грузинське вино й сир із пліснявою. Найбільш смакує Danish Blue.

 

Розмовляла Анна Лобановська



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери