Літературний дайджест

Ігор Калинець: Тепер це смішно, що за твори людину можуть звільняти з роботи й заарештовувати

Львівський поет-дисидент розповів про те, що вберегло його стосунки з дружиною після десяти років таборів, «пігулки» із самвидавом і творчість без самоповторення

Ігор Калинець погодився на це інтерв’ю не відразу: «Та я вже все давно сказав! І не пишу я багато років — що ж цікавого вам розповім?». Але зустрічав нас тієї неділі у Львові привітно — поет якраз повернувся зі служби в церкві, але через «київських журналістів не лишився із друзями на каву» — зневажив давню традицію вихідного дня.Його квартира схожа на мистецьку галерею — стіни у кімнаті (навіть на кухні) заполонили шафи із книжками і картини українських художників. Складно не захопитися атмосферою цієї домівки, так само, як і її господарем. І в цьому сивому волоссі, і у фірмових вусах, і в обов’язковій краватці є стільки шляхетності, за якою не кожен побачить майже десять років таборів і заслання. Хоча найбільше Ігор Калинець вразив іншим — своїм умінням чути самого себе. Так, повернувшись із заслання до Львова, він зрозумів, що не зможе більше писати вірші, бо не хоче повторювати вже сказане, — і не заримував відтоді ні рядка. Хоча написав чимало творів для дітей, переклав поезії польського автора Єжи Герасимовича і видав книжку про улюбленого Богдана-Ігоря Антонича. Нині місія Ігоря Калинця — видати вибране своєї дружини Ірини Стасів-Калинець.«Нам дозволяли один лист на місяць, і то не завжди»

— Я вже видав дев’ять книг вибраного Ірини. Мало бути вісім томів, але все, написане Іриною, у восьми не помістилося, тому буде вісім томів, але дванадцять книг.

— Чи була поміж вами і пані Іриною конкуренція? Як були розподілені ролі у вашому спільному житті?

— Конкуренції не було ніякої. Може, спочатку, в 60-х, коли ми писали тільки поезію. Хоча і тоді конкуренції не було, але в усякому разі ми працювали на одному поприщі. А потім в Ірини виявилося багато інших зацікавлень: після табірного життя вона спробувала і прозу, і науку, і публіцистику.

— На чому трималися ваші стосунки?

— Безперечно, нас зв’язала така ще юнацька любов, але найголовнішою була духовна близькість. Ми постійно мали одні й ті ж думки, ті самі ідеї. Також тримала певна відповідальність перед родиною, бо ж у житті могло бути по-всякому. Думаю, то була така дуже добра ідейна дружба на підставі переконань. Якось ми сходилися в усіх аспектах — політичних, релігійних, мистецьких. Совєтська держава дуже багато забрала у нас часу для спілкування — фактично десять років. Нам дозволяли один лист на місяць, і то не завжди...

— Як удалося за ті роки на відстані зберегти близькість?

— Випробування ув’язненням не пригасило наших почуттів, навпаки — була якась ностальгія, туга... Ми мали по шість років ув’язнення суворого режиму і три роки заслання, але ж то не було одночасно — Ірину заарештували на півроку раніше, тому для нас то було насправді сім років — без спілкування і побачень. Раз до мене приїжджала моя мама із донькою. Вдруге вони приїхали дурно, бо побачення в таборі нам не дали... Єдине, що влада зробила гуманного, — це заслання вдвох. Дали нам там таку ізбу, в якій можна було жити, шматок городу мали. Ірина добилася легшої праці, бо спочатку її кинули в кочегарку, де працювати жінці, та ще й такій виснаженій, було неможливо.

— У вас не було розмов про те, що у вас же сім’я, що треба думати про доньку, що слід бути обачними й обережними, не наражати нікого на небезпеку?

— Якби то було раптово, тоді, вочевидь, задумувалися б. Але наша діяльність тяглася протягом десяти років: спочатку займалися самвидавом, потім писали різні протестні заяви проти арештів — були в тому громадському нелегальному житті і звикли до думки, що то мусить колись урватися і що когось покарають. В усякому разі ніхто не міркував, як із того вийти, — настільки ми обоє були втягнуті в той плин. Мене було заборонено друкувати, а я писав щороку по дві книжечки — щось із ними потрібно було робити. Звичайно, я їх передруковував і давав своїм знайомим, збирав людей у хаті або читав, коли запрошували в гості. Тому відступати не було куди, хоча ще лишалася надія, що візьмуть когось одного з родини. Але забрали обох.

— Як вам удалося зберегти стосунки з донькою?

— Коли судили Ірину (Дзвінці тоді було дев’ять років), а я вже був теж заарештований, щось дочка тоді сказала кагебістам, а ті їй відповіли, що за таке віддадуть її до дитячого будинку. Для нас це було жахливо, бо ж мали одних діда і бабу і других — було кому опікуватися дитиною. Натомість у дитбудинку могли виховати яничара. На щастя, вони того не зробили — треба теж віддати їм належне, що вчинили гуманно. Дзвінка виростала в домашній атмосфері, де нас ніхто не осуджував. Вона писала листи, ми їй писали. Було кілька побачень, тому не забула, як ми виглядаємо. Одні канікули вона провела з нами на засланні. Потім дочка спробувала вступити до поліграфічного інституту на редагування. Там деканом був мій одногрупник, я думав, що він допоможе, але з історії, навіть не питаючи ні про що, їй поставили двійку. Повернувшись до Львова, Ірина зрозуміла, що Дзвінку нікуди не візьмуть. Але тоді дуже добре склалося, що її взяли в технікум, після якого можна було вступати на біологічний факультет. Згодом дочка створила у Львівському університеті кафедру екології, має нині багато публікацій. Онуку маю — Ганнусю, їй уже 27 років. Вона вивчала німецьку і шведську мови. Викладала у Швеції. Переклала один шведський роман, тепер узялася за якусь дитячу повість.

«Почути українську мову у Львові було не так легко»

— Яка атмосфера панувала у Львівському університеті у 50-ті роки?

— У нас було дуже гарне товариство. Ми збиралися десь по хатах, ходили на пиво, весь час були якісь веселощі, співи, зачитування жартівливих поем. Але так було лише зовні, бо ми в той час читали багато книжок заборонених авторів — Донцова, трилогію Лепкого «Мазепа»... Дуже нам допомагали кілька старших товаришів, які були заарештовані у 1949 році, коли вбили Ярослава Галана, хоча на той час вони навчалися ще в школі. Тоді потрібно було знайти таку нагоду, щоб ув’язнити трохи української молоді, ну а під тим претекстом, що вбили Галана, причетною до того нібито мала бути вся львівська молодь. Їм дали по 10 років, але після смерті Сталіна термін скоротили, і в 1956 році вони вийшли і вступили до університетів. Політичні табори теж були для них своєрідною академією, в якій вони могли вчитися.

— Як у Львові 50—60-х ще могло зберегтися українське середовище?

— Тяжко сказати, бо свідоміші родини були вивезені на Сибір, інші — втекли у 1944-му. А сам Львів заповнили російськомовними совєтськими людьми — східними українцями, росіянами. Почути українську мову в місті було не так легко. Ми мали на філології своє товариство, свій гурток, говорили поміж собою українською — не конче тихенько. Сам університет тоді був дуже українським, нам пощастило на ректора — академіка Євгена Лазаренка, патріота зі Східної України. Він допомагав багатьом студентам вступити, коли ж когось хотіли звільнити, намагався те все загладити. Греко-католицька церква була підпільною, дітей старалися хрестити, вінчалися, але відкрито ходили до тих церков, де вже було прийнято російське православ’я. А в 60-х почалися певні контакти із вивезеними родинами, хтось повертався, хтось приїжджав у гості. Потім уже, коли шістдесятники почали творити українське життя в Києві, нам було легше, бо наше населення говорило українською і пам’ятало повстанські події, з якими була пов’язана кожна родина.

— Сьогодні можна пояснити вчинки всіх тих людей, які погоджувалися співпрацювати із радянською владою, тих, які були українськими патріотами, але йшли на поступки, як і тих, хто зрозумів усю примарність радянської дійсності аж на початку 90-х. І, напевно, складніше сучасникам збагнути вашу силу і безкомпромісність. Що не дозволило вам зрадити свої переконання?

— Може, то молодість, а може, вплинуло те, що я був свідком повоєнної ситуації на Галичині. Ми, хоч і не досконало, знали історію свого народу і його боротьби, читали підпільну літературу і виростали запеклими націоналістами і патріотами. Мій батько не хотів потрапити до Радянської армії, тому переховувався — разом із хлопцями з УПА. Він не був партизаном, але кілька років жив із ними. У 1947 році ми з однокласниками бігали під НКВС і бачили тих розстріляних повстанців, яких КДБ виставляло на показ: коли чиясь мама чи жінка заплакали б, упізнавши своїх, їх теж би забрали в Сибір. То також одна з наук, що я став таким, а не інакшим. У Ходорові були великі портрети Леніна, Маркса, Енгельса, але батьки не ховалися і відкрито нам говорили — ото наші вороги. Мама моя теж була з потерпілої селянської родини. Один її брат був священиком, якого поляки посадили до єдиного за Польщі концтабору в Березі-Картузькій, звідки повернувся ледь живим. А другого брата, який учився у Львівському університеті і знав кілька іноземних мов, у 1941 році масакрували в тюрмі на Лонцького. Мама потім не могла віднайти його тіло, бо людей так спотворили, що можна було впізнати лише за ґудзиками. У школі та університеті я ще мусив носити маску вірнопідданого радянського школяра, піонера, комсомольця. Така постійна гра теж впливала на психіку — втомлювала, але й загартовувала.

«До українців у Радянському Союзі було найжорстокіше ставлення»

— Що допомогло вам не зламатися в таборі?

— По-перше, мені було легше, бо ми, шістдесятники, — Іван Світличний, Семен Глузман, Зиновій Антонюк, Микола Горбаль — були разом у таборі. Ми жили в таких бараках із двоповерховими ліжками, в яких перебувало по 30-50 людей. Також із нами були старші, які пройшли через національно-визвольну боротьбу, — члени ОУН, бандерівці, — і вони дуже нам допомагали. Українців узагалі було відсотків сімдесят — найбільше серед заарештованих. Були ще лісові брати із Прибалтики, багато євреїв, молодь із Вірменії. Ми мусили боротися за свої права, бо нас весь час за щось карали, і проти тих покарань слід було протестувати. Крім цієї щоденної боротьби, займалися ще підпільною роботою. Колись із Мордовії легко було передавати речі, які там писалися, — система була настільки прогнилою, що обслуговуючий персонал із місцевих мордвинів можна було підкупити. Тому і переселили кілька таборів із Мордовії на Північ — на Урал, щоби припинити передавання тих політичних документів. У нас було страшно строго, і ми не могли скористатися тими речами, які були дозволені в інших таборах. Але писали ми дуже багато: хроніку табору, різні заяви, художні твори, публіцистику — і все це хотілося передати. А зробити це можна було лише під час зустрічі з рідними. Мордовські методи передавання були вже занадто примітивними, тому ми почали ковтати «пігулки». Тексти писали на тоненькому папері з електрообмотки, яку брали в цеху і нарізали на клапті. Скручували кульку, загортали в кілька обгорток целофану і ковтали. Все було дуже організовано: ти, наприклад, пишеш, інший у цей час дивиться у вікно, хтось прогулюється поруч і в разі небезпеки хапається за шапку, тоді підбігає ще хтось інший, забирає в тебе написане і десь ховає. Доки приходили наглядачі з обшуком, у тебе вже нічого не було. Передати вдалося десь 70 відсотків написаного.

— Сьогодні складно збагнути, як за творчість, за написане слово можуть позбавити людину волі на такий довгий термін...

— Тепер це просто смішно та абсурдно у цивілізованій і хоч трошки демократичній країні, що за твори людину можуть звільняти з роботи, переслідувати, робити обшуки, заарештовувати. Ми знали, що за ті речі, які ми робили, навіть у Москві не заарештовували, хоча росіяни могли й гостріше писати. У Польщі теж не переслідували за поезію чи самвидав, який там і не був потрібним. Ми усвідомлювали, що до українців було найжорстокіше ставлення. Чомусь Росія завжди боялася (і боїться понині) українського самостійного життя. Тим, хто лишався на свободі, було теж важко. Нам було легше, бо ми були серед однодумців, нам не доводилося носити масок. Один мій товариш перебув надзвичайно тяжкі роки на свободі. Його посадили лише за те, що він прийшов на закритий суд до Ірини, точніше, прийшов не на сам суд, а сидів через дорогу у сквері й чекав. До нього підійшла міліція і забрала за хуліганство — мовляв, він щось викрикував проти совєтської влади. Товариш був науковцем, перекладачем, поетом... Йому дали 15 діб — і після того його біографія була знищена. Він ніде не міг влаштуватися на роботу, перебивався на якихось чорних заробітках — ходив труїти щурів... І так було з усіма, хто потрапив під нагляд КДБ, не зламався, не покаявся, не став стукачем.

— Ваша політична і суспільна діяльність, в яку ви поринули після заслання, була для вас сродною працею?

— То, можливо, було значно цікавіше, ніж наші 60-ті, бо ж тоді була до певної міри безнадія — ми знали, що нічого не виборемо, що нас знищать, хоча все одно щось робили. А тут ми вже усвідомлювали, що це національне відродження і що всі наші починання можуть мати добре завершення. Ми так поділилися, що Чорноволу віддали політичний «Український вісник», Осадчий відокремився від нас і мав літературно-мистецьку «Кафедру», Гель із Горинем робили «Християнський голос», а ми з Іриною взялися за культурологічне видання «Євшан-зілля». Рiч не в тiм, що ми щось друкували і збирали якісь дописи, ми все це ще й виконували в діях — організовували віча, панахиди, відкриття, поїздки. Перші такі багатолюдні зібрання робили не Чорновіл чи Горинь, а ми з Іриною, тобто наш журнал. Коли у Львові заборонили віча, Ірина спеціально створила Марійське товариство і через молебні й молитви збирала сотні й тисячі людей на різні акції. І вже не було страху. Ну що там — Ірину на десять днів посадили, то таке — більше забава, хоча вона й постраждала — її з температурою відразу потягли з суду за те, що вона організувала багатотисячний молебень на подвір’ї церкви Святого Юра, яка тоді була Московського патріархату, за участю греко-католицьких священиків. Уперше я зібрав людей на акцію, присвячену Антоничу, 5 жовтня 1987 року — на день народження поета. Організували на площі, де тепер пам’ятник Тудору на Чайковського. Тоді прийшло понад тисячу людей — то було перше нелегальне віче у Львові, зібране без дозволу КДБ. Згодом у Львові відновилися вертепи, якими займалося Товариство Лева. І ось мали бути вертепи в Шевченківському гаю, і мені треба було людям повідомити про це, а не було ж ні радіо, ні газети, ні телефону. І я стояв цілий день на брамі до Шевченківського гаю і кожному казав, що тоді-то о такій-то годині прийдіть туди-то. Я стільки говорив, що зірвав голос і до сьогодні його не відновив. Але тоді вдалося зібрати кілька тисяч людей.

«Я не хотів у віршах повторювати себе»

— Мені так і не вдалося відшукати у ваших інтерв’ю пояснення, чому після заслання ви перестали писати вірші і стали лише «імпресаріо поета Ігоря Калинця». Що стояло за тим рішенням?

— Я ставив перед собою як поетом певні завдання, випробовував усякі способи віршування, а далі було би просто механічне повторення того, що я для себе вже знайшов і виконав. До того ж, коли я вийшов на волю, почалося те ж саме, що було наприкінці 60-х, — ті ж настрої, та ж сама тематика. А мені це вже було нецікаво, я не хотів повторювати себе. І ще одне — мені просто відпала охота писати.

— Жодного разу вам не захотілося записати якісь рядки?

— Лише одного разу в 1999 році. То був уже такий передосінній серпень, і так мені раптом захотілося писати... Але я подумав і зрозумів: не хочу писати так, як я писав, хочу писати так, як Єжи Герасимович. І тоді я взявся його перекладати.

— На ваш погляд, поезія має віддзеркалювати той час, в який вона твориться?

— Неможливо не відтворити час у поезії. Можеш не писати на якусь конкретну тему чи про певну подію, але ти її пережив і вже не можеш якось від неї абстрагуватися. Моя поезія до арешту теж здається аполітичною, але в ній насправді все перемішано: і любов, і обшуки, й арешти. Так створюється настрій гнаного інтелігента 60-х. У пізніших моїх віршах теж немає таборового побуту, тюрма не названа тюрмою, але є настрій ув’язненої людини.

— Писання для дітей — це теж була потреба слова?

— Може, не так потреба, як бажання щось написати для дочки, а згодом для онучки. Коли мене ще не засудили, а Дзвінка була маленькою, я нічого не міг для дітей написати. Мені здавалося, дитячі твори писати дуже тяжко. Але в таборі я написав «Книжечку для Дзвінки», а потім писав по одному розділу довгої казки «Пан Ніхто» для двох хлопчиків мого брата, не знаючи, що з неї вийде. Я сідав писати лист, вміщував у нього кілька розділів, згодом забував про них і наступного місяця пригадував, на чому ж я закінчив і брався писати далі... Після 2004-го я вже нічого не писав для дітей, а тоді дивлюся — в Антонича немає біографії. Якісь дві-три сторінки в кожному дослідженні — то замало, бо ж про нього вже пишуть цілі дисертації, розвідки, а біографії і досі не було. І тоді я вирішив зібрати все, що можна: читав усякі старі спогади, шукав в архівах, листувався з тими, хто ще міг щось пам’ятати (мова про книжку Ігоря Калинця «Знане і незнане про Антонича. Матеріали до біографі Богдана Ігоря Антонича». — Авт.).

— Кого б ви сьогодні виділили серед молодих авторів?

— Тепер молоді повторюють те, що ми в 60-х здобували, також повторюють щось із поезії 20-х. Так має бути. У Львові є Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка... А ось приїхав Борис Гуменюк із фронту — і вразив, хоча таких більше не знаю. Жадан цікавий. Поет Андрухович теж, хоча я його досі не простив за роман «Дванадцять обручів». Якби то про мене був твір, я б простив, але ж він про Антонича написав, який не може за себе постояти, на жаль... Дуже багато тепер є добрих поетів, але немає чомусь таких, які могли б вразити, таких епохальних, хоча всі дуже грамотні, метафоричні, образні, так прекрасно знають світову літературу, сучасну поезію. У наш час поетів було менше, але ми якось одразу знали, що ось то є Стус, а то Симоненко...

Тетяна Терен

ДОСЬЄ «УМ»

Ігор Калинець

Народився 1939 р. в м. Ходорів на Львівщині. 1961 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету. Автор 17 поетичних збірок, об’єднаних у цикли «Пробуджена муза» і «Невольнича муза», книжок для дітей «Книжечка для Дзвінки», «Пан Ніхто», «Казки зі Львова» та інших, а також розвідки «Знане і незнане про Антонича». Автор повісті «Молімось зорям дальнім». У 1972 р. засуджений на 6 років ув’язнення та 3 роки спецпоселення за антирадянську пропаганду та агітацію. Реабілітований 1990-го. Як депутат Львівської обласної ради першого демократичного скликання зініціював передачу музею Ленiна Музеєвi українського мистецтва, перейменування містечка Нестеров на Жовкву та повернення львівського собору Святого Юра греко-католицькій громаді. Чоловік Ірини Стасів-Калинець (1940-2012).



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

20.06.2024|13:55
Роман Макса Кідрука "Колонія" перекладуть польською
18.06.2024|19:14
Yakaboo підтримує ініціативу Join UP! Скористайтеся безкоштовними* перельотами для дітей з аутизмом!
16.06.2024|10:25
Закарпаття збагатилося повістями про драматичне кохання
12.06.2024|18:55
Олександр Михед презентував у Лондоні книжку "Позивний для Йова", перекладену англійською
10.06.2024|18:18
Не тільки про дикий Захід
10.06.2024|18:13
Оголошено конкурс на літературну премію ім. Б.-І.Антонича "Привітання життя"
23.05.2024|11:49
Завершується передзамовлення на книжку Сергія Руденка "Анатомія ненависті. путін і Україна"
19.05.2024|11:47
В Україні видали першу частину з трилогії Соми Морґенштерна
19.05.2024|11:41
«Мій розмір – Чернівці»: у «Видавництві 21» триває передпродаж нової книжки Володимира Килинича
19.05.2024|11:36
Вільні голоси Криму. До друку готують документальну книжку про кримських політв’язнів


Партнери