Завдяки цим книжкам маємо змогу побачити три різні грані «віку екстремізму»: поширення нацистських ідей в Австрії від Мартіна Поллака, один зі злочинів Сталіна – депортація кримських татарів крізь призму долі однієї родини авторства Лілі Хайд, а також неймовірні історії «червоної людини», записані Світланою Алексієвич. 

«Мрець у бункері. Історія мого батька» Мартіна Поллака

Мартін Поллак. Мрець у бункері: Історія мого батька / Переклад з німецької Нелі Ваховської. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2014  

Мрець у бункері – це ніхто інший, як батько Мартіна Поллака, штурмбанфюрер СС Герхард Баст. Він загине не внаслідок вироку в Нюрнберзі, а на одній із гірських стежок під час спроби перетнути кордон з Італією від кулі провідника. Через шість десятиліть Мартін Поллак побачить здалеку цей бункер, але не схоче заходити до нього.

Віхи життя Баста Поллак відновлював за архівними документами Австрії, Німеччини, Словенії та Росії, і вони дали йому значно більше, аніж родинні розповіді. Фактично все, що  знав автор про батька, було те, що той був « порядною людиною ». Але чимало питань, які мав до родини, так і не наважився поставити. І наскільки ми розуміємо, зараз вже запізно:  «І є ще одна річ, яку я хотів би знати: про що вони розмовляли дорогою, яка напевне тривала багато годин? Чи розпитувала вона його про роботу, хотіла почути подробиці? Воліла цього не знати? Чи здогадувалася про завдання, які виконує її коханий? Вони її турбували? Не думаю. Вона мала талант не помічати неприємне» .

Історію батька Поллак пише паралельно із історією Австрії першої половини ХХ ст. Це дає змогу зрозуміти причини поширення націоналістичних ідей на словенсько-німецькому мовному пограниччі на початку століття та нацистських ідей у Австрії у 30-ті роки. Так що український читач отримає цілий оберемок незнаних географічних назв та фактів, які не трапляються у стандартних шкільно-університетських підручниках історії. А окрім того, що ніколи не зайве дізнатися щось абсолютно неочікуване, варто розуміти, що «Мрець у бункері» – ще й приклад дуже чесної дослідницької праці. У ній замало емоцій та немає оцінок, є багато питань, але якщо вони не мають відповіді – Поллак не крутить фактами, а чесно зізнається: ну, ніяк не можна логікою пояснити, як Баст у 1944 році (у розпал єврейських чисток) міг спокійно пиячити в родинному колі із далеким родичем-євреєм із Загреба. Але факт є, фото додається. А на головне питання відповіді не дадуть жодні архіви:  «Я зрозумів, що ніколи не знайду відповіді на мучительне запитання: як могло статися, що саме мій батько…?»

«Цього я не знаю. Я цього не бачив. Про це я нічого не чув. Такого я не помітив. У свідченнях, записаних 20 років після війни постійно зринають ці фрази. Колективна амнезія. Сліпота. Глухота. Ми нічого не знали».

 «Час second-hаnd. Кінець червоної людини» Світлани Алексієвич

Світлана Алексієвич. Час second-hand (кінець червоної людини) /Пер. із рос. Л. Лисенко – К.: Дух і Літера, 2014

«Розшукую тут і там крихти з історії «хатнього»… «внутрішнього» соціалізму. Те, як він жив у людській душі. Мене завжди приваблює цей маленький простір – людина… одна людина. Насправді там усе й відбувається… ».   «Час second-hand»  –  це другий український переклад найвідомішої у світі білоруської письменниці (до нього був «Чорнобиль: хроніка майбутнього» у перекладі Оксани Забужко). Цією книжкою завершується цикл про так звану «червону людину».

Як завжди у книгах Алексієвич, маємо десятки різних голосів. Об’єднує їх те, що «велика історія», будівництво комунізму та капіталізму, відбита у їхній долі:  «Я шукала тих, хто намертво приріс до ідеї, впустив її в себе так, що не віддереш,  –  держава зробилася їхнім космосом, заступила їм усе, навіть власне життя» . Ці історії розділені на два періоди, 1991 – 2001 та 2002 – 2012, та різниця між цими часовими проміжками несуттєва: Алексієвич, за її власним визначенням, пише «історію почуттів», а вони мають іншу хронологію. Кожен монолог – це концентрована драма, яку авторка не намагається прикрасити, підсолодити. Трагедія лишається сирою і такою віддається нам, попри те, що авторське втручання у тексти монологів все ж присутнє, але не надто видиме. Тому читати «Час second-hand» потрібно обережно. Це не книга для читання в метро, і не для читання за кілька вечорів. Кожна історія прив’язує, хоче бути пережитою, ми розуміємо, що мусимо бути уважними до цих текстів, які є фактично криком.

Ми майже не знайдемо в цій книжці голосів переможців. Є натомість дуже багато образ та питань без відповідей:  «Одного я не розумію, чому в нас ніхто на запитав?».  «Час second-hand» важливий тим, що комусь дасть нові відповіді, а комусь поставить нові запитання.

«Великий час! Ніхто для себе не жив… Уже ніколи ми не житимемо в такій великій і сильній країні. Я плакав, коли Радянський союз розвалився. Переміг обиватель. Воша. Черв’як ».

.

Лілі Хайд «Омріяний край»

Лілі Хайд. Омріяний край. – Київ: Дуліби, 2014

Це єдина книжка в сьогоднішньому огляді, що не має підзаголовку. Отже, назва вичерпна, а книга не претендує на те, щоб читатися довше як за один вечір. Британська письменниця Лілі Хайд прожила десять років в Україні, багато часу провела в татарських родинах у Криму й цікавилася долею кримських татарів. Тема депортації,  сюргюнлік , та повернення на батьківщину – непроста і майже нерозроблена в Україні, може через це кожне мистецьке висловлювання здається надто наївним, одновимірним – згадуємо фільм «Хайтарма». Так і «Омріяний край» – книжка «для середнього та старшого шкільного віку». Це не дефект, звісно, але чесно було би –  попередити читачів.

Маємо історію кримськотатарської родини, розказану 12-річною Сафінар. Родина повернулася до Криму із Самарканду. Хоча фактично батьківщиною Крим є лише для найстаршого в родині, діда Ісмаїла, якому було 17 років під час депортації. Лише дід має емоційний зв’язок із порожньою й тихою долиною Адим-Чокрак, де колись було його село. Тож на початку книги бачимо, що ніхто не має бажання цілувати землю, за яку ще треба повоювати з українськими бюрократами.

Дізнаємося, яких поневірянь зазнає татарська родина в Криму – неможливість купити дім, замкнене коло бюрократичних процедур, невизнання їхнього права перебувати на історичних землях, відверта ворожість з боку «корінного населення», як у книжці говориться, росіян, хоча, безумовно, серед них і українці були. Нарешті – руйнування дому, збудованого на останні кошти зусиллями всієї родини. Цей момент стає переломним, і ми бачимо, як формується політична свідомість Сафінар та її брата Лютфі.

Книга не дає глибинного зрізу життя кримських татар після повернення із Центральної Азії, але може бути легким стартом для молодих українців, які – а здебільшого так і є – не знають про цей народ анічогісінько. Для яких Мангуп-Кале, Керменчик, Адим-Чокрак  у кращому разі є назвами туристичних стоянок на маршрутах, прокладених ще радянськими туристами.

«Тієї, першої березневої ночі, коли тато взяв її за руку і повів уздовж наметів, вона думала, що приїхала у світ дідусевих казок. Вона чекала побачити троянди і сонце, мечеті й медресе, робітників і солдатів – сподівалася кольорової книги казок про Крим»

Світлана Ільченко