Революція струсонула українське суспільство і підштовхує людей до змін. Але, як от сталося з Держкомтелерадіо і програмою «Українська книга» на 2014 рік, підходи поки залишаються старі. На це державне замовлення країна виділила майже 17 мільйонів гривень, але це лише 40% від передбачених видатків. Справа у кредиторській заборгованості перед видавцями за минулий рік. Колегія Держкомтелерадіо два тижні тому затвердила перелік книжкових видань, які будуть надруковані 2014 року. Це 94 пропозиції від 40 видавництв та видавничих організацій України, що охоплюють книжки для дітей, видання творів лауреатів Національної премії імені Тараса Шевченка, зарубіжну літературу, науково-популярні видання, енциклопедії тощо. До речі, сім видань будуть надруковані мовами національних меншин України. Проте, як тільки списки були оприлюднені, в експертному колі виникла дискусія. Як здійснюється відбір? Хто входить до експертної ради? Що це за видавництва, які отримують фінансування на немаленькі суми, про яких в Інтернеті немає жодної згадки? «День» поспілкувався із президентом ГО «Форуму видавців» Олександрою КОВАЛЬ про те, як вдосконалити український книговидавничий ринок та стратегію української книжки.

Олександра Коваль відкриває книжку з довгою назвою «Парламентські слухання. Проблема розвитку українського книговидавництва і перспективи підтримки книгочитання в Україні». Слухання відбулися рік тому. Що реально змінилося за цей час, чи були втілені в життя ті реформи, які прописані у книжці? Питання риторичне. Пані Олександра у книжковій сфері працює понад 20 років, на її плечах лежить щорічний «Форум видавців у Львові», це людина, яка добре знає книговидавничий ринок. Щодо «Української книги» 2014 року, пані Олександра наголошує, що програма формувалася ще до революції. «Тому звинувачувати Держкомтелерадіо не варто, хоча, з іншого боку, навряд чи там, щось змінилося», — зазначає вона. На наше питання, чому у списки цієї бюджетної програми не потрапили справді прогресивні та цікаві видання, пані Олександра відповідає, що треба запитувати у членів експертної ради: «Я б не хотіла аналізувати, чому саме ті видання увійшли до списку. Ідеального вибору не буває, він завжди суб’єктивний. Я вірю, що дві третини із 917 видань, поданих на конкурс, заслуговують на те, щоб бути в українських бібліотеках. І тут справа навіть не в критеріях відбору, а у філософії програми та вимірюванні її ефективності».

Для підвищення ефективності і забезпечення прозорості програми «Українська книга» Олександра Коваль пропонує три можливі шляхи: революційний, еволюційний і консервативний. Але важко визначити, який з них найкращій для теперішньої ситуації. «Я не маю однозначної відповіді, — каже Олександра Коваль, — тому що наша державна машина дуже неповоротка. Мені писали видавці, що їм найближчий революційний або радикальний шлях. Але при існуючому законодавстві його втілити практично нереально. Тому що це потребує змін у Бюджетний, Податковий кодекс і т.д. Це величезний ланцюжок змін, який неможливо подолати швидше ніж за рік чи два. Консервативний шлях видається найлегшим до впровадження, але якщо комітети в Кабміні наважаться на радикальніші зміни — це означатиме, що в Україні справді щось змінюється. Я переконана, що і голова Держтелерадіо Олег Наливайко, і віце-прем’єр з питань гуманітарної політики Олександр Сич, як і переважна більшість нашого книжкового середовища, налаштовані на швидкі і позитивні зміни.

Для реформування програми «Українська книга», на думку президента «Форуму видавців», насамперед потрібно (за взірцем переважної більшості фондів) просити від аплікантів, тобто видавців, більшої прозорості. «Погодьтеся, що дивно давати кількасот тисяч чи навіть мільйони гривень видавництву, яке не має навіть сайта, на якому можна ознайомитися з його попередніми виданнями і яке, до того ж, видає твори письменників, про яких навіть усезнаючі добродії «Гул» з «Індексом» нічого не знають, — каже Олександра Коваль. — Також хотілося б побачити історії успіху цих видавництв: назви, тиражі, відзнаки, нагороди та іншу важливу інформацію, з якої створюється образ надійного партнера. Видавці, які не мають особливо чим похвалитися, мусять шукати інші джерела фінансування, а ті, які видають книжки лише для потреб регіонального споживача, мають звернутися до органів місцевого самоврядування. Там хоч і не мільйони, а якісь десятки тисяч можна отримати».

Також, на думку Олександри Коваль, потребують змін завдання і критерії відбору: «Вартує запровадити щорічні пріоритети, щоб не розпорошувати кошти. І останнє: виділені гроші мають справді позитивно змінювати ситуацію на ринку, тобто видавці, які отримали фінансування з програми, наступного року мали б показати загальне зростання всіх своїх економічних показників. Саме так має працювати програма підтримки виробника».

Ми запитали Олександру Коваль, на що б вона витратила і у що інвестувала б кошти, надані на «Українську книгу», якби опинилась на відповідальній посаді. Як ми згадували, це майже 17 мільйонів, а саме 16 364 844 гривень. «Як на мене, — каже громадська діячка, — фінансування окремих видань не досягає своєї мети: ну, видано за рік +100 видань до наявних 16 тисяч накладом 200 тисяч примірників. Це менше, ніж один відсоток від загальної кількості, але одразу цього не помітиш. Та й резонанс не дуже відчутний. От є у нас тепер повний академічний Тарас Шевченко, а це подія, на яку чекають тисячі людей від самого проголошення незалежності України, але реакція — нульова. Буде «Історія Європи» Умберто Еко — впевнена, буде так само, позаяк книжки заляжуть у бібліотеках, до яких уже давно не ступає людська нога. Мені навіть шкода їх стало, чесно кажучи...»

«На мою думку, — стверджує Олександра Коваль, — ефективніше було б запропонувати конкурс інвестиційних проектів. Видавці подаватимуть економічно обґрунтовані проекти, на які потребуватимуть від півмільйона до півтора мільйона гривень. При цьому вони братимуть на себе певні зобов’язання з досягнення економічних показників. Це зробить їх відповідальнішими, не доведеться щось дописувати в кошторис витрат, і, головне, в майбутньому вони ставатимуть дедалі менш залежними від дотаційних проектів. А багатьом варто було б провести за ці кошти маркетингові дослідження, або провести стратегічне планування, або підучити персонал. Передати кошти публічним бібліотекам Міністерства культури України — непоганий шлях, адже бібліотеки самі знають, що їм потрібно, й уміють торгуватися, але хтось може раптом замислитися: яка ж тоді роль Держтелерадіо у сфері реформи нашої книжкової справи? Треба думати...»

В Україні справді бракує відповідальних і новаторських управлінців. Ми запитали Олександру Коваль: якби їй запропонували посаду в якомусь із міністерств, чи готова б вона була покинути «Форум видавців» задля того, аби змінювати систему з вищого рівня? «Я завжди готова щось покинути заради нових обріїв, — відповідає громадська діячка. — Але я не чула жодних пропозицій ні 2005 року, ні, мабуть, не буде їх і тепер. Як тоді, так і нині мене запрошують до міжвідомчої комісії при Кабміні (знову забула, як вона називається), яка начебто впливатиме на щось там у книговиданні... Я вірю, як вірила десять років тому, коли вперше на громадських засадах працювала задля української державності, що моє бачення, знання і досвід повинні стати в пригоді. І звісно, я можу прикинутися стурбованою та безмежно заклопотаною, щоб додати своїй персоні більшої вагомості, але насправді мені потрібно буде лише відкрити архіви 10-15-річної давнини. Уже все давно написано, треба лише актуалізувати з огляду на «діджиталізацію» та розповсюдження мобільного контенту, а також через те, що від бездіяльності наших попередніх можновладців Україна опинилася на межі чи вже поза межею гуманітарної катастрофи... Є візія, план змін, якась частина операційних документів, але хто в уряді буде це впроваджувати? Чи погодяться вони з необхідністю розробки стратегії, яка суперечить їхнім поглядам і переконанням? Як провести всі ці зміни через лабіринт Мінотавра, на кожному повороті якого стоїть чиновник з клеймом «це неможливо»? Якщо мені запропонують працювати на уряд — може, й погоджуся, це буде новий виклик, який буде цікаво зустріти. Але чомусь мені не віриться, що я там комусь потрібна і що кілька нових людей у системі, навіть з найкращими намірами і сильною волею, зможуть щось змінити. Має надійти виразний запит на зміни від суспільства. Він наче був, а тепер потроху вщухає. Може, саме тому була потрібна ця дивна війна, щоб люди забули про Майдан і про те, що зараз боротьба має лише розпочатися? А я не припиняю цієї боротьби вже 20 років, думаю, наступні 20 — теж протримаюся».

Яким чином громадськість зараз може вплинути на процес зміни сфери книговидавництва? «Може, я наївна або ж, краще сказати, налаштована романтично-ідеалістично, — каже пані Олександра, — але поки що вірю кільком людям в уряді: Шереметі, Квітові, Нищукові, Мусієві, Наливайченкові, Сичу та Яценюку. Громадськість повинна пожвавлювати свою активність, доносити до них свою думку через ЗМІ та соцмережі. Хотілося б, щоби ми дійсно змогли виробити консолідовані позиції, досягти консенсусу хоча б щодо життєво важливих питань. Питання української книжки і читання є саме таким. Від швидких позитивних змін на книжковому ринку залежить виживання і добробут усіх наших громадян і суверенітет нашої держави. Це позитивно вплине на освіту, культуру, а потім і на економіку... Про це урядовцям треба постійно нагадувати, викликати їх на конференції та круглі столи, вимагати висловлювати свою позицію і план дій, писати в ЗМІ та мережах, збирати однодумців і палити шини. Добре, якби не довелося цього робити й розчаруватися в таких позитивних людях!»

Олеся ЯРЕМЧУК