...Чесно кажучи, про Бога в цій книжці не так уже й багато. Натомість в «Апофатичній антропології» Леоніда Солонька досліджується історико–філософська ретроспекція шляху пізнання людиною не Бога, а її власної буттєвої долі. А доля, як відомо, завжди була невтішна. І тому не дивно, що будь–яка система людських знань — від теології до телеології — у пошуках людської–таки мови для визначення «невиразного», «божественного» і «невимовного», завжди стикалася з суцільними парадоксами, списуючи їх на екзистенцію. Оскільки важко казати, ніби Бог знаходиться по той бік мови, не задіявши при цьому саму мову. Тим паче коли «Бога немає», як вважає автор дослідження, і його завжди плутали з Абсолютом, а це не одне й те саме.

Історично склалося так, роз’яснюється в «Апофатичній антропології», що Бога і Абсолют нетямущі люди у всі часи ототожнювали. Утім для того, мовляв, щоб виник конструкт божества, повинен існувати досвід Абсолюту, який історично і логічно передує конструкту божества. Що ж до цього самого таємничого Абсолюту, то в основі уявлення про нього лежить досвід єдності людини і світу, який згодом концептуально оформлюється в ідею буття. В середині якого, у свою чергу, — немов качка у зайці, а той у скрині на вершечку дуба — лежить історія Бога, яка, на думку автора, не дорівнює історії світу.

Тож, аби не заблукати у нетрях наукового атеїзму, задихаючись від «опіуму для народу», як за радянського часу називали релігію, людство винайшло собі два шляхи. Ідучи першим, воно погоджувалося з існуванням Всемогутнього і Всюдисущого, і ходило всього лише до церкви; у випадку з другим, викашлюючи згаданий опіум для народу, занурювалося у морок наукового пізнання, з якого мала постати Істина. Саме другий, апофатичний, шлях — на прикладі філософії Античності, богослов’я Середніх віків і відповідної антропології сучасності — взято за основу у праці Леоніда Солонька, в якій розглядається секуляризована (вільна від церковного впливу) версія Абсолюту.

Згідно з вищезапропонованим варіантом дорожньої розв’язки, усвідомлення абсолютної природи буття стало можливим завдяки наближенню до загадки самої людини. Проте виявилося, що розгадати–впізнати нашу людину без урахування «потойбічних» факторів у принципі неможливо. І «Апофатична антропологія» — результат визнання такої непізнаваності. Будь–які спроби змоделювати людину зазвичай обмежені — ідеологією, релігією, ба навіть літературою (згадаймо «якщо Бога немає, значить, усе дозволено» Достоєвського) — і її (людини) нинішня криза чудово це підтверджує. Навіть новітня «релігія» після тривалої епохи атеїзму — це всього лише ситуація, коли люди вірять у Бога, але не належать до жодної конфесії, а історична поспішність переходу від войовничого атеїзму до домінантної ролі церкви плодить чергову синекуру і сюжети для романів у стилі Олеся Ульяненка.

Тож іноді саме антропологія, панове апофатики, якій присвячена однойменна праця Леоніда Солонька, дозволяє зрозуміти, чому стаються такі речі у нашому безбожному суспільстві, і як філософія «з Богом у серці» протистоїть науковому атеїзмові «з Богом у голові». Непогано, чесно кажучи, протистоїть, якщо згадаємо, скільки сьогоднішніх новоявлених священиків iз митрополитами включно вийшли з радянської філології.

Ігор Бондар-Терещенко