Невеличка двокімнатна квартира, довкола стін якої довгими стовпчиками стоять книжки та журнали. Переважають казки та етимологічні словники. Так скромно в Луганську мешкає Шевченківський лауреат, представник «київської школи поезії» Василь Голобородько, якого минулоріч називали одним із можливих кандидатів на здобуття Нобелівської премії (не лише через високу якість поезії, а й з огляду на переклади багатьма європейськими мовами). Нещодавно вийшла друком книжка поезій «Білі кімнатні рослини».

Чим відрізняється вона від попередніх? «Книжка складається з двох частин. Перша — нові вірші, а друга — те, що я називаю «українською міфопоезією», тлумачення поетичних текстів у мові, фольклорі, вербалізоване у зворотньому напрямі їхнього творення. Там вірші, написані досить давно, але закінчені згодом: від 2005 року, після збірок вибраного «Ми йдемо» та «Летюче віконце». Я чомусь ставлю дату виникнення вірша, а не його завершення, — розповідає пан Голобородько і додає: — Таких віршів загалом дуже багато. Ця біда почалася під час служби в армії. Там я не мав часу, щоб закінчити вірш та йти далі, тому пересилав записи додому. Тож за два роки їх назбиралося багато. І досі я не можу вийти на нульовий момент, щоби починати нові вірші з чистого аркуша. Весь час повертаюся до давніх, недописаних, і їх більшає. Десять років тому, коли переїздив до Луганська, привіз із села папку текстів, ще одна назбиралася тут. Часто ці вірші вже написані, але треба їх підчистити, набрати. Та зараз у мене багато часу забирає робота над казками, які я досліджую».

Прикметно, що ці казки мають спільні риси з «українською міфопоезією».

За словами автора, все це пов’язано: казки, міфопоетичні тексти і власні вірші — одне одному допомагає. Поезія вже існує в основі цих текстів. Наприклад, голос зозулі описують як «зозуля маслечко колотить». Він тільки вербалізує, вибудовує виникнення цього образу, як якийсь процес, хоча в дійсності це могло виникнути одномоментно, внаслідок інсайту.

Одна з характерних рис поета — категорична відмова від власних поетичних вечорів. Позаяк для нього першочергове — написання, а не піар власної творчості: «Перед спілчанською аудиторією не хочеться виступати. У часи перебудови у мене були вечори в педуніверситеті для студентів. Найкращими часами для мене були, коли почав тільки друкуватись, а також — перебудова, тоді якісь горизонти повідкривалися. Як тільки перебудова закінчилася, я зрозумів, що це вже все. Визначеність спрацювала на депресію — керівник ідеологічного відділу став президентом, такого не було, приміром, у Польщі, де свого часу перемогла «Солідарність» і Лех Валенса».

На запитання, чи довіряє Василь Голобородько літературній критиці, відповідь вельми однозначна: «Абсолютно ні! Особливо літературознавству. Не хочеться писати віршів, коли почитаєш інтерпретацію цих докторів наук! Вишукують там щось, чого немає й близько, привносять якісь довільні контексти. Літературознавці не вміють читати. Вони аналізують не вірш, а те, що передує віршеві, мою біографію, мої уподобання. Принаймні цікавіше читати психоаналіз. Особливо, якщо в чистоті витримана психоаналітична метода, якщо зроблено зі знанням предмета».

«Важко стежити за молодими, часу немає й можливості. Можу говорити тільки про те, що потрапляє до «Кур’єру Кривбасу», також щось публікує «Літературна Україна», в Інтернеті щось трапляється. Якщо йдеться про прозу, то у роки незалежності друкують переважно якісь геронтологічні оповідання: усі вмирають, старіють, усе на межі життя і смерті, депресивне. Чи редколегія так песимістично дивиться на нашу незалежність? Із поезії наймолодших, серед тих, кого я знаю (а знаю небагатьох), мені подобаються Остап Сливинський і Лесик Панасюк. У Сливинського є якась неоднозначність у віршах, мудрість. А в Лесика Панасюка такі легкі, якісь позитивні вірші. Загалом у поезії пішла якась «чорнуха», мені здається», — розмірковує поет про нову українську літературу.

І насамкінець він зазначає: «Знаєте, російськомовне середовище на мене не впливає. Я пенсіонер, тому майже не маю соціальних зв’язків. Так само міг би жити в Парижі чи в Ріо-де-Жанейро». (Сміється)

Любов ЯКИМЧУК