Re: цензії

В юності одна книжка дуже не сподобалася. Настільки, що я довго обмірковував, як її спалити. У квартирі - буде повно диму. Під під´їздом - це вже акт не зовсім громадянський. Вирішив просто викинути в сміттєвий бак. Найсмішніше, що це була безневинна книжонка - роман "Дем´єн", за яким зняли не один фільм жахів. Про хлопчика, у якого вселився диявол. Вже й автора не пам´ятаю (Жозеф Говард. - "Країна"). Мені було років 17-18. Я люблю жахи: хоч як парадоксально, в цьому жанрі є багато творів, які можна розглядати в контексті християнської етики. Але "Дем´єн" була відверто богохульна книжка. Хоч тепер розумію, що богохульною є не книжка, а її прочитання. Навіть Біблію можна богохульно прочитати.

Узявся перечитувати світову класику. Почасти це пов´язано із задумом написати - як би це культурно висловитися? - "Іронічну хрестоматію світової літератури". Перечитав Мелвілла, Фолкнера, Бредбері, Стокера. Ну, Фолкнер - що тоді читав і пух, що зараз - пухнеш. А Бредбері, класичний його роман "451° за Фаренгейтом", років 15 тому на мене справив величезне враження - не менше, ніж "Брати Карамазови" Достоєвського чи "Володар мух" Ґолдінга. А зараз нічого не зачепило. Перечитування викликало багато претензій - і до письма, й до сюжету. З´являється бажання все переписати, змінити, виправити.

Перша книжка, яка в підлітковому віці "винесла" свідомість, і я зрозумів, що - ого! і таке може бути - збірка новел Едґара По. Література до цього була шкільною програмою. Я зрозумів, що Достоєвський - крутий чувак, само собою. Як, до речі, й Нечуй-Левицький, чиї "Кайдашеву сім´ю" й "Миколу Джерю" прочитав з неабияким кайфом. Але до Едґара По я не бачив такої химерної, містичної, метафізичної прози. Його мислення й бачення світу для мене стороннє, чуже, дивне. Ти його спершу не розумієш, а потім дивуєшся: була така людина, яка бачила світ так і так його відчувала. Подив переходить у жах - як насправді було фігово жити Едґару По.

У 18 років і сам віршики пописував. Величезними глибами української літератури були саме поети. Ну, з тих, чиї книжки до мене попадали, - Воробйов, Голобородько. Особливо - Голобородько. Збірка "Калина об Різдві" зірвала дах. У сенсі розуміння поезії. Частково - Валерій Ілля, якого знав особисто й трохи працював у його журналі "Основа". Частково - Іван Семененко. А від прози я нічого не ждав. Узагалі не думав, що сучасна проза існує й її можна читати.

Перший сучасний український роман, мною прочитаний, - це десь 1992 рік - "Московіада" Андруховича. Знічев´я взяв журнал "Сучасність", який передплачували батьки. Я вчився в інституті легкої промисловості на інженера-програміста. На першій парі, позіхаючи, відкрив. І цілий день із цим журнальчиком просидів по авдиторіях. Тоді це пішло на ура. Але потім виявилося, що там багато чого з російської літератури нацуплено. Не я помітив, що "Московіада" двома ногами стоїть на "Москві - Пєтушках" Вєнічкі Єрофєєва. Андрухович просто був обізнаний із російською актуальною літературою.

Не я помітив, що "Московіада" Андруховича двома ногами стоїть на "Москві - Пєтушках" Вєнічкі Єрофєєва

Другий роман - це Улян (Олесь Ульяненко. - "Країна"), "Сталінка" в "Сучасності". Ульяненко мені був значно ближчий. Почав читати все, що він пише. Так сталося, що ми познайомилися й здружилися. Пізні його речі я вже став пропускати, коли він багато писав і втратилася гострота переживань. Улян - автор на межі. Людина не може стояти весь час на межі. Вона - або з того, або з іншого боку. А він ставав на лезо - і звалювався то в один бік, то в інший. Не зміг прочитати його "Знак Саваофа", неприємно було. Є книжки з тим, що я називаю християнською етикою, яка була властива самому Уляну в житті. Навіть роман про маніяка "Дофін Сатани" достатньо світлий, а картини людських патологій потрібні для соціальної антропології, якою Улян займався. Типу Івана Прижова, російського люмпен-інтелектуала, який досліджував юродивих, ходив по кабаках, бухав із бандитами. Його описав Достоєвський у романі "Біси". Уляна не цікавило середовище так званих успішних людей. Зрештою, якого літератора це середовище цікавить?

Недостатня начитаність формує стереотипи. Наприклад, ім´я Стівена Кінга на початку 1990-х використовували як матюк, як синонім низькопробщини. Мабуть, 99 відсотків критиків, які, блін, кажуть, що є література, а є - Стівен Кінг, його ніколи не брали в руки. Бачили обкладинку - і цього вистачало. Ага, "Мішок з кістками", все ясно. Те, що це - знавець світової літератури, бо він усе життя викладає літературу й мову, що це людина-материк і людина-континент, - через незнання опускається.

Книжок, які сильно розчарували б, за останні роки не було. Бо не було великих очікувань. Приблизно знаю, що очікувати від Жадана, Андруховича, від Винничука, Куркова. Від усіх, хто регулярно пише. Відколи перестав постійно писати критику, спокійно ставлюся до речей, які не подобаються. Оціночні градації гівна спростилися. Раніше в мене була ціла шкала гівнистості - від нуля до 10 пунктів.

Із власних книжок виокремлюю роман "Хліб із хрящами". Хоча б тому, що писав його в сумі десь років зо п´ять. Це не означає, що я сидів п´ять років і кожного дня його фігачив. Але він ніби залишався в оперативній пам´яті. Якщо ти стільки часу проживаєш з ідеєю, то вона для тебе важливіша, ніж книжка "Хрустальна свиноферма", яка була написана за місяць: трам-бара-бам - і всьо.

Якщо говорити про формірованіє моєї складної лічності, то я би на перше місце ставив не Достоєвських з Едґарами По, а гурт "Гражданская оборона" і його лідера Єгора Лєтова. Зараз Лєтов уже мертвий. Хароші люди рано вмирають. Рок-музикантів окремо сприймати як поетів - це дурниця. Є люди, які серйозно намагаються говорити про поезію Моррісона, Боба Ділана чи Джона Леннона. Але це, по-моєму, фігня.

З фільмами - як із книжками. Зараз один список, завтра - інший. Під час перегляду "Амадеуса" Мілоша Формана не стримував сльози. Але це тривало три-чотири рази, далі я перестав дивитися. Дуже він для мене ридатєльний. Є фільми, які подобаються, бо точно діагностують стан суспільства й гівна, яке в головах людей. У цьому сенсі подобаються стрічки Джорджа Ендрю Ромеро, приміром, "Земля мерців" і "Виживання мертвих". Вони точно розповідають, хто такі люди сьогодні, чого від них можна чекати. Ну, може, Джармуша би якийсь фільм переглянув. Мені подобаються майже всі його стрічки.

Якщо за критику будуть платити - писатиму. Для чого була потрібна критика років 10 тому, коли ще не виникли соціальні мережі? Щоб читач міг отримати орієнтири, інформацію. Або дізнався оцінку людини, смакові якої довіряє. Сьогодні кожен дослухається до своїх друзів і кола, з яким спілкується. І дилетант, і фаховий критик звучать на тих самих трибунах, на одних умовах. Від них найменше залежить сьогодні вибір текстів для читання.

текст: Павло ВОЛЬВАЧ, фото: Сергій СТАРОСТЕНКО