Тобто він завжди був не тим, за кого його мали адепти панк-культури, але сьогодні автор «Хрустальної свиноферми», виданої цьогоріч у Києві, вже явно не може собі дозволити колишньої формальної жорсткості та інших «некультурних» атавізмів. Це колись, тобто за часу першої частини трилогії «Шахмати для дибілів» (яку завершує згадана повість), він міг спробувати підірвати хисткі засади суспільної моралі власною грімкою сумішшю абсурду і чорного гумору. Адже текст був написаний суржиком, і від прогресивної громадськості, яка ніколи не зауважувала, що реальність у нас давно вже змішалася з текстом, можна було чекати лише чергового акту остракізму.

Втім, з остракізмом, на щастя, не вийшло, бо суспільство потроху звикало до того, що його рідну базарну говірку вже розкладають на словникові статті і наукові дисертації, і тому вже у новому твориві Бриниха читаємо: «Міша кушав морожено, і призахідне сонце світило йому прямо в правий глаз». Україна, спитаєте ви? «- Кавказ, - подумав мальчік і улибнувся». Тобто знову виходить, що живемо ми у паралельних реальностях, де мова - чи то «тіло тексту», чи «дім культури» для наського літературного люду.

Хай там як, але історія про юного аматора шахів, який вчиться у славнозвісного доктора Падлюччо, котрому ввижається священна Свиня, і який у рідному Києві протистоїть кровожерній секті, що сповідує культ Коня, вийшла доволі розхристана. Звичайно, «убійство - це ісходна позиція», як по-шаховому галантно мовить автор, але чудова кримінальна лінія щоразу губиться у намаганнях автора зігнути її в криву містичного сюжету. Формально все ніби гаразд, і навіть глави тут називаються цілком відповідно естетиці жанру - «Кровавий ліхтар», «Тайна трьох букв», «Порок згущаєцця», «Кірпіч на голову», але стилістика програє. Тобто номінально нібито не фальшивить і за межі суржику не вибивається, але жанрово вищезгадані глави неабияк дисонують між собою.

Якщо вже мова про гармонію, то хіба що такий її елемент, як рівномірна необтяженість «Хрустальної свиноферми» зайвим культурним баластом, може допомогти їй реабілітуватися в очах прискіпливої критики, яка чудово знає про біографічний контекст творів Михайла Бриниха (котрий, коли вже говорити про культурні штампи, розуміється на шахах, слухає дез-метал і грає в комп´ютерні стрілялки). Тому, скажімо, музики, крім свині, що явно вимандрувала з інструментарію гурту «Пінк Флойд», в повісті небагато. З комп´ютерних ігор взагалі маємо лише «Тетріс» в телефоні головного героя. Про літературу згадується рівно чотири рази. І це не дивно, бо «якщо вірити Дену Брауну», мало хто з читачів, знайомлячись з новим текстом Бриниха «розридався би, як братья Карамазови», і навіть «Сергій Жадан неодмінно наголосив би» на чомусь більш адекватному і, можливо, навіть «принявся читати зборнік есеїв В´ячеслава Медвідя». Це коли вже мова про аудиторію «Хрустальної свиноферми», бо слабко віриться, що насправді вона широка, а не обмежується друзями автора, які за весь час порядкування Доктора Падлюччо у віртуальному просторі соціальних мереж просто собі звикли до його стилю.

До речі, кажучи, що його суржик різниться від класичної говірки мас, автор повісті даремно наголошує на власному ноу-хау - створенні мовного гібриду, «у якому природна сировина поєднується з пластиком субкультур», оскільки у «живому» житті будь-яка «субкультура» - це насамперед лайка, ба навіть мат, якого в «Хрустальній свинофермі» немає. Тож попри власну любов до важезного року, убивчих комп´ютерних ігор і навіть попри псевдо Доктор Падлюччо - наш автор таки гуманіст. І тому Зло в повісті чітко різниться від Добра, а не видає себе за його дальнього родича. Адже перед нами історія про шахи, в яких білі завжди починають і виграють, а чорним залишається хіба що класти валідол під язик.

Отже, незважаючи на дві підозрілі картинки з шаховими партіями наприкінці книжки, небажана у кожному трилері теорія у просторікуваннях головного героя цього разу не надто складна - на відміну від хитромудрих пасажів, які марно напружували увагу читача у перших частинах трилогії. Наразі, мабуть, вже мало хто згадає, як у першій книзі «шахматного» циклу автор надавав своєму «роману-посібнику» принципово утилітарно-прикладного характеру, стверджуючи, що «саме в коня закладена метафора, виражающа природу успєха». «Її нескладно усвоїть, - уточнював Бриних, - всігда тусуйся в центрі, шоб побільше мозолити людям ока, зиркай на всі сторони і будь готовий пригнути не тіки в світле будуще але і отшатнуцця вижидатільно в засідку». Дехто міг угледіти тут натяк на типову стратегію політичного бомонду, але в гущавині орфографічного сум´яття, крізь яке ледь продиралися знетямлені читачі, ідучи за сюжетом роману (наставник вчить хлопчика грати в шахи), жодні натяки вже не прочитувалися.

Цього разу автор вирішив модифікувати ту саму «історію з конем», надавши їй містичного флеру та езотеричного пафосу. Уявіть собі сюжетну конструкцію, що нагадує гібрид з таких безпрограшних в сенсі «гуманітарного» жанру творів, як «Володар мух» Голдінга і «Тимур та його команда» Гайдара. «Усі фігури в шахматах мають одну спільну рису - їхня сутність надьожно упрятана в геометричній условності, - починає тужити за «дибільним», тобто «складним», минулим вищезгаданий герой і одразу схоплюється: - От, шо таке ладья? Обична бочка, циліндр по-правильному. А пішак? Ножка, кругла перепонка, шарік. Якесь гамно на палочці, їй-богу. Слони, ферзі та королєви різняцця між собою тіки розміром, в усьому іншому - точно такі ж угрюмі варіациї на тему обеліска, увінчаного жирною птічкою, яка то тужицця, то розправляє крила. Ітак, усі фігури в шахматах условні й симетричні, за винятком одної. Коня».

Надалі боятися коней, свиней та іншої живності з тієї самої сюжетної шахівниці вже не випадає, бо, як визнає сам автор, для належного прочитання «Хрустальної свиноферми» якихось особливих шахових знань читачеві зовсім не треба, і будь-які розумування слід сприймати за необов´язковий жанровий орнамент. Це все ж таки шаховий чи, пак, спортивний трилер, а спорт - це завжди мир. От лишень з іншого - літературного - світу.

Ігор Бондар-Терещенко