Іноді я думаю, що Михайло Бриних — це псевдо, під яким приховується сила–силенна людей. Одна людина в нашій країні не може дозволити собі бути настільки послідовною, гострою, цинічною, стьобною, критичною. Власне, саме тому, що Михайло — один із небагатьох професійних українських критиків, йому і вдається бути таким багатогранним, неповторним і неповторюваним. Коли Бриних пише свої колонки на найрізноманітніші теми — опонентам, які б і хотіли не погодитися, просто бракує слів. Не завжди вистачає слів і літературним критикам, які беруться оцінювати Бринихові прозові творіння — «Реальну ніжність вирваного серця», «Електронний пластилін», «Шахмати для дибілів» і свіжу «Хрустальну свиноферму», видану «Гранями–Т», яка є третьою частиною (друга «Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлючча» поширювалася в електронному вигляді в рамках проекту «Тільки тексти») «шахматного» циклу Бриниха. Тут також змішування жанрів, стилів, підтекстів, процвітання суржику в його найчарівнішому прояві і вже звична присутність всесильного доктора Падлючча. Присутній він і в ексклюзивному інтерв’ю Михайла Бриниха «Україні молодій».

«У шаховому світі я просто візитер»

— «Шахмати для дибілів» складно було читати людині, яка не має хоча би базових уявлень про шахи. Якими знаннями, навичками слід володіти тому, хто наважиться читати «Хрустальну свиноферму»?

— Через деякий час після публікації «Шахмат для дибілів» видавець книжки поскаржився мені: «Знаєш, тих читачів, які цікавляться шахами, дуже напружує «суржиковий» стиль д–ра Падлючча, а тих, хто цінує саме стиль, літературні якості твору, нервує оця вся шахова нотація, діаграми, в яких вони не можуть розібратися». Біда в тому, що така і була моя ідея — схрестити різні світи, які досі не перетиналися. Цей жанровий та естетичний експеримент був розрахований на мізерну авдиторію, як і більшість інших моїх писань.

Але «Хрустальна свиноферма» — це насамперед пригодницька повість, трилер з елементами містики, в якому шахова начинка набагато «легша», ніж у першій книжці циклу «Шахмати для дибілів», що за жанром була почасти «підручником». Тому для її належного прочитання якихось шахових знань читачеві взагалі не треба.

— Чому тебе не відпускає тема шахів?

— Я з дитинства цікавився шахами як глядач, аматор, фанат. Навіть намагався опанувати цю гру професійно, але, на жаль, занадто пізно — вже у старших класах школи. Реалії ж такі, що досягнути успіху в шахах може лише той, хто починає з шестирічного віку й спершу отримує гросмейстерський бал, а потім — паспорт. Сучасні шахи мало чим відрізняються від спортивної гімнастики, просто на пенсію шахісти виходять трохи пізніше.

— В одній твоїй біографії прочитала, що ти брав участь у шаховому турнірі у Вроцлаві, зайняв там 96–те місце. Це був 1990 рік...

— То був перший і останній у моєму житті міжнародний шаховий турнір, і водночас — перший і останній виїзд за кордон. Перед тим я десь рік–півтора ходив до шахового клубу, догрався до другого розряду, хоча й розумів, що сенсу в цьому немає: завжди знайдеться восьмирічний шкет, який заматує тебе за двадцять ходів. Дуже запам’ятався мені турнір у Тетереві, це ще були «союзні змагання», коли мій одноліток, здоровий лоб з Естонії, грав проти шестирічного київського хлопчика і вже з дебюту отримав повний жбан. Почухавши лоба, він відчайдушно щось пожертвував, а потім тихо сказав ламаною російською: «Война — х...ня, главноє — маньовр». Я теж відчував, що моя «кар’єра» — це лише «маньовр», про війну не випадає навіть мріяти. Тож у шаховому світі я просто візитер, не більше.

«Я створив окремий мовний гібрид»

— А чи може «Хрустальну свиноферму» зрозуміти той, хто не знає про існування доктора Падлючча в мережі, тобто не знає про специфіку твого авторського інтернет–письма?

— Доктор Падлюччо — це стиль, синтаксис, і знати про його існування не обов’язково: читач або погоджується на ці правила гри, або ні. Є люди, яких таке письмо дратує, а комусь — до душі. Мені важко оцінити, наскільки велика потенційна авдиторія текстів доктора Падлючча, бо з моїх маргінальних окопів цього не роздивишся.

— Розкажи, як починалася історія доктора. Має ж бути в нього якась офіційно затвер­джена біографія.

— Саме ім’я доктора з’явилося завдяки моєму чудовому другу В’ячеславу Криштофовичу–молодшому, це він придумав мені таке прізвисько. Потім воно, як і кожне порядне альтер его, відокремилося в окрему сутність. Так і живемо.

— Ти можеш уявити, що «Хрустальну свиноферму» хтось прочитає на одному подиху? Особисто я читала порціями, бо від такої кількості суржику стає не по собі...

— Ну, не просто можу уявити, але й знаю, що є такі в мене читачі — жадібні й швидкі. Якби їх не було — то я б, звісно, навряд чи продовжував життя доктора Падлючча, мені хотілося його грохнути ще в першій частині «Шахмат...».

— Ти б хотів, щоби суржик оголосили регіональною мовою? За новим мовним законом це цілком можливо, суржиком говорить точно більше 10% наших громадян...

— Моторошне запитання, що його дозволю собі розділити на дві частини. По–перше, так званий «суржик» доктора Падлючча має не багато спільного з натуральним суржиком, себто — з живим народним мовленням, що побутує в різних регіонах у різних модифікаціях. Я створив окремий мовний гібрид, у якому природна сировина поєднується з пластиком субкультур, і це суто філологічна гра, на яку я наважився бодай тому, що реальний суржик — це свідчення жилавості й могутності української мови, її здоров’я та рожевощокості. Тільки сильна мова здатна прихистити в собі різних, словами Андруховича, «милих покручів». З іншого боку, нашою державою рулять російськомовні бандити і гопники, для яких уся вкраїнська культура — від Сковороди до Шевельова — це суржик, шото смішне і непонятне, щось не варте найменшої уваги, щось настільки ж чуже, як Тодось Осьмачка для Миколи Азарова. На превеликий жаль, максимум, на що ми можемо сподіватись (та й то внаслідок розколів і революцій), — це на україномовних бандитів і гопників у владі, які шануватимуть Бандеру, але для душі слухатимуть Міхаїла Круга. Тобто суржик палюбасу є нашою злоякісною перспективою, хоч у який бік глипни. Такі соціокультурні расклади. Якщо ж відповідати на запитання серйозніше, то за умов цілковитого краху в нашій державі права і законності як термінів будь–які дискусії щодо «язикового закону» — це маразм. Це щось на ­кшталт бійки, спричиненої неправильним тлумаченням Тори, що відбувається у газовій камері Аушвіца.

«Естетичне примирення олії та води, криги і полум’я»

— Михайле, якою все ж є мета цього всеохопного бринихівського стьобу? Чи взагалі у тебе була якась висока мета, коли ти писав «Хрустальну свиноферму»?

— Я ремісник, у мене не може бути високої мети, крім досягнення тих чи інших стандартів якості, як це властиво людям усіх інших професій. Мені завжди хочеться всього лише зробити текст добре: байдуже, йдеться про газетну колонку чи про роман.

— Як думаєш, яка користь читачеві від цієї книжки? Чи має вона принести йому відчуття катарсису?

— Єдина користь від книжки — задоволення. Катарсисом, наскільки мені відомо, займаються інші організації.

— «Хрустальна свиноферма» — це теж намагання довести, що ти можеш опанувати будь–який жанр, як колись ти пообіцяв Анні Безулик, що заввиграшки напишеш любовний роман?..

— Мене протягом тривалого часу цікавить змішування жанрів, естетичне примирення олії та води, криги і полум’я. Все, що я пишу, — це тільки одне це намагання.

— 16 серпня в «Купідоні» запланована презентація «Хрустальної свиноферми». Якої реакції чекаєш на цю книжку?

— Я пишу книжки тільки тому, що вони пишуть себе самі, в цьому немає ніякого сенсу, ніяких сподівань чи матеріальної доцільності. Реакція, як завж­ди, буде різна. Хоча, що вірогідніше, — її взагалі не буде.

— Можеш уявити, що цю книгу перекладуть іноземною мовою?

— Не можу, цикл «Шахмати для дибілів» недоступний для перекладу, це написано тільки для українського читача. З іншого боку, якби раптом трапилась така оказія — я б усе одно не зміг оцінити масштабу катастрофи.

«В «сучукрліті» нема за що змагатися»

— В одному з інтерв’ю ти сказав, що телебачення — це коли ти багато віддаєш і нічого не отримуєш натомість. Що тоді для тебе книжка? І робота над книжкою? Чи повертається до тебе те, що ти вкладаєш у книжку?

— Писати будь–які тексти для мене — це як вирощувати свиню: щоденна, рутинна, не дуже приємна робота. Зате свиня виростає, її можна заколоти — буде сало, буде свіжина.

— Чи правильно були сприйняті, оцінені твої попередні книги?

— Мені про це ніхто не доповідав, я не в курсі, чи були вони сприйняті та оцінені.

— Що тебе дістало в сучасній літературі?

— У сучасній літературі все добре. Всі голодні, дикі та злі.

— «У шахматах нема врагів, там єзть суперники». Хто твої суперники в сучукрліті?

— Суперники є там, де є змагання. Змагання — там, де щось на кону. В «сучукрліті» нема за що змагатися. Читачів немає, грошей — і поготів. Просто я бабраюся в брудній баюрі разом із іншими брунатно–бурими. Мабуть, пороблено кимось.

ДОСЬЄ «УМ»

Михайло Бриних — 37–річний український журналіст, письменник, режисер. Автор романів та повістей «Реальна ніжність вирваного серця», «Електронний пластилін», «Шахмати для дибілів», «Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлючча» (електронне видання), «Хліб із хрящами», «Хрустальна свиноферма». Лауреат премій видавництва «Смолоскип» (1996), премії «Культурний провідник року» (2007), премії «Коронація слова» (2008) та «Книжка року Бі–Бі–Сі» (2008). Працював редактором відділу культури, оглядачем та колумністом «України молодої» (рубрика «Літр літер із Михайлом Бринихом»), а також багатьох інших загальноукраїнських періодичних видань. Опублікував у вітчизняній та зарубіжній пресі більш ніж півтисячі матеріалів на тему культури. Працював журналістом, редактором та сценаристом на багатьох українських теле– та радіоканалах. Відомий як ведучий інтелектуального ток–шоу «Остання барикада» на каналі «1+1» (2002). Автор, режисер і сценарист документальних фільмів «Підземний подзвін» та «Сало для українців».