Відтак маємо корову з двома сідлами. Видовище, на перший погляд, жалюгідне. З іншого боку, проґавити появу такої екзальтованої тварини на вітчизняному літературному пасовиську – неможливо.

Зазвичай до кожної антології упорядники подають передмову. Бодай для того, щоб вирячені очі читача стали на місце, й двічі осідлана корова набула сяких-таких ознак концептуальної вигадки, фішки чи ще якогось символічного значення. Сергій Жадан, який зібрав бригаду кращих «десятників», дотримавшись гендерної рівності й вікового цензу, обмежився однією лише післямовою, де чесно зізнався, що ніякої концепції чи ще якихось особливих критеріїв відбору авторів тут шукати не варто, бо їх немає, а просто є отака от кльова корова, забирайте, два сідла за ціною одного, чудова ринкова пропозиція. Чому «Декамерон» і сердечка? На це упорядник також знизує плечима, мовляв, ніяких тематичних побажань до авторів не було, а просто так сталося.

По дорозі до цієї післямови, прочитавши топ-оповідання десяти топ-авторів за версією топ-Жадана, у читача може сформуватися зовсім інше враження. Все ж таки назва і сердечка працюють в автономному режимі. Та й дехто з авторів чесно намагався, щоб сідла на корові сиділи так, наче вона з ними народилися.

Отже, всі написали про любов. Її стадії, симптоми, частини, аналізи, страхіття та об’єкти – димна суміш буття, і запах цей можна вловити навіть у таких сюжетах, як у Сашка Ушкалова, де нібито йдеться про можливість порозуміння з нетверезими тернопільськими боксерами у тамбурі потяга; і ліричний герой новели «Панда» таки дотягне лямку оповіді до гепі-енду, адже любов рятує світ, то що ж їй вартує порятувати одного з тих зворушливих лузерів, яких так багато в сучасній прозі, і які насправді не лузери, а тихі й непомітні переможці марноти марнот. Саме такими мешканцями заселений один з найгірших готелів у місті, що над ним затримався погляд милосердного Жадана в оповіданні «Вона знає всі шлягери цього року». Там на рецепції сидить «тьотя Маша, схожа на воротаря хокейної збірної», а десь в одномісному номері без зручностей триває героїчна по-своєму боротьба за світле майбутнє харківської філармонії. В цьому готелі кожен не на своєму місці, й тільки любов утримує їх у цьому мурашнику, де відчуження – найкоротший шлях до  порятунку мрій.

Ще більше любові розсипано на короткому шляху до смерті, про що нагадує Софія Андрухович. Її «Death is sexy» - одна з найкращих новел у збірці, попри побитий міллю сюжет. Ірена Карпа натхненно оспівує свою давню і незгасиму пристрасть до «Дрогобицької» та інших ковбас, і така любов перевершує чуттєвість усіх вдів, що збираються у кав’ярні «Декамерон» під наглядом Любка Дереша.

Батьківська любов Анатолія Дністрового до своєї «Білої дівчинки» - надзвичайно світла й лірична притча, від якої легко перекинути місток до есеїстики Тараса Прохаська, який навіть про квашену капусту міг би написати любовний роман, але романи він писати лінується, тому спресовує всю свою ніжність до формату газетних колонок, і однак у його текстах достатньо простору і неба.

Як і Сергій Жадан, Світлана Поваляєва теж цікавиться представниками готелю розбитих сердець і тьмяним сяйвом лузерів. Щоправда, у її «Атракціоні» немає такого роздратування, як у Світлани Пиркало, котра запропонувала публіці розлогу варіацію на тему «всі чоловіки – козли». Своєрідним спільним знаменником книжки можна вважати новелу Наталки Сняданко «Dead-line емоцій». У неї теж є порожній провінційний готель, і літня пара, чия любов зросла з невдалих шлюбів і проскніла так довго, що перетворилась на оповиту сумом романтичну історію, - історію про лузерів, яку так хочеться розповідати і переповідати, бо ж скільки ще готелів попереду, скільки «Декамеронів», скільки лакованих сердечок і топ-авторів, які неодмінно напишуть кожен про своє, а всі разом – про любов та її околиці. 

Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2010

Михайло Бриних