Його охрестили «батьком українського бестселера». І не безпідставно: історичний роман Василя Шкляра «Залишенець» («Чорний Ворон») з’явився в інформаційному полі України з вибуховим ефектом. Здається, цю книгу прочитали й обговорили навіть ті, хто взагалі мало що читав у своєму житті. Письменник і сам визнає: «Я знав, що «Чорний Ворон» матиме широкий розголос, але результат перевершив усі мої сподівання. Роман уже «пережив» наклад у 150 тисяч примірників». Як відомо, за «Чорного Ворона» Василя Шкляра мали нагородити Шевченківською премією. Але він відмовився її отримувати, поки при владі буде міністр Дмитро Табачник.

Про те, яким буде його наступний роман і чи бачить він себе народним депутатом, Василь Шкляр розповів в інтерв’ю «Україні молодій».

«Люди збирають гроші на екранізацію «Чорного Ворона»

— Пане Василю, хотілося б дізнатися, на якому етапі нині перебувають перемовини щодо екранізації «Чорного Ворона». І це правда, що на неї ви збираєтеся витратити Народну Шевченкiвську премiю, яку вам вручили минулого року?

— Та певно ж, я зовсім тих грошей не торкаюся (йдеться про 260 тисяч гривень. — Авт.) І грошова премія, і те, що давали люди на кіно, — усе це зберігається в банку. Такі цільові кошти є і в закордонних банках. Зокрема, відкрито рахунки у кількох штатах США.

Але я дійшов висновку, що для того, аби екранізувати цей роман в Україні, треба, щоб змінилася погода в державі. Мусить помінятися політичний клімат. Коли до влади прийдуть люди, які хоча й не допоможуть, але принаймні не заважатимуть. Зрозуміло, що в мене є багато опонентів і навіть відвертих недоброзичливців, котрі плетуть цілі сіті інтриг.

От хоча б узяти історію з Гофманом. Адже він прочитав роман в оригіналі й спершу говорив приємні речі. В Україну приїздив польський письменник Марек Вавжкевич і під час Шевченківських свят у травні минулого року публічно заявив, що Гофману роман сподобався. Інша річ, що це, мовляв, буде дорогий фільм, бо там чотири пори року, батальні сцени й таке інше. Потім Гофман сам приїжджає на кінофестиваль «Молодість», його обступають журналісти, розпитують про «Чорного Ворона». А він — ні сіло ні впало — каже, що це націоналістичний антиросійський роман. Тобто слово у слово повторює звинувачення деяких моїх тутешніх критиків. Нехай. Може, так і на краще. Але, зізнаюся, прикро було від того, що всі догідливо проковтнули ці інвективи. Ніхто з наших митців, журналістів чи так званих моральних авторитетів не посмів поцікавитися: «Чоловіче, ти ж себе антирадянщиком, антикомуністом декларуєш. То яке ж ти маєш право навішувати ідеологічні ярлики письменникові?» Не личать ідеологічні оцінки видатному майстрові кіно.

А закінчилося тим, що самому Гофману за його «Варшавську битву» навішали в Росії таких «епітетів», що начебто більшого ксенофоба за нього й немає.

— Схоже на те, що ви не надто плекаєте надії щодо екранізації роману в Україні.

— Ні, це не так. Я від самого початку казав, що ніякий іноземний режисер так не перейметься цим фільмом, як українець. І, на жаль, я досі не зустрів українського режисера, який би мене переконав, що він упорається з цим завданням. Я навіть не кажу тут про майстерність чи звичайний професіоналізм. Не менше важить і те, щоб чоловік загорівся і сказав: «Цього ніхто не зробить краще за мене».

Є й інше питання: на якісне кіно потрібні шалені кошти, мiльйони доларiв...

— А тим часом люди, однак, збирають грошi на «Чорного Ворона».

— Збирають. Зворушливі бувають пожертви: скажімо, перший внесок було зроблено з Донбасу, з холодного Алчевська. Приємно, що з Росії були надходження. Переказують кошти люди різних національностей. Ті, які прочитали книжку з відкритим серцем. Звичайно, я дуже вдячний цим благодійникам, їхня підтримка важить багато, адже саме з їхньої, народної, ініціативи і народилася ідея екранізації роману. Однак потрібні серйозні інвестори, які не лише вкладуть кошти, а й зароблять на цьому.

«В Америці я побував у Холодному Яру»

— Після успіху «Чорного Ворона» ви об’їздили всю Україну, з презентацією роману побували у США, Чехії, Польщі. У вас ще власного фан–клубу немає?

— Так, резонанс був чималий. Мені надсилали стільки листів, що я не встигав їх перечитувати. Люди висловлювали багато приємних речей — про те, що книга перевернула їхню свідомість, примусила по–новому глянути на світ, на українську історію. Особливо запам’яталася зустріч з читачами у Львові: там зібрався майдан — кілька тисяч людей прийшло до університету, де я мав виступ. Потішили і наші міста на півдні та сході — переповнені театри були в Одесі, Кривому Розі, Дніпропетровську. Не менше здивувала й Америка, де, наприклад, у Чикаго до мене підходили люди на вулицях, упізнавали. Адже там понад сто тисяч українців. А неподалік Баффало я раптом побував у… Холодному Яру. Виявляється, ще на початку 50–х років минулого століття колишні українські вояки викупили там велику ділянку землі, з лісом і яром, з річечкою, тобто вони знайшли місцевість, яка дуже нагадує наш Холодний Яр. Вони облаштували там базу для Спілки української молоді, яку так і назвали — «Холодний Яр». Тобто ті воїни–емігранти добре знали, який зміст несе в собі ця символічна для українців назва.

— Зараз усіх цікавить, коли ж буде наступна книга. Ви пишете історичний роман про отаманшу Марусю. Коли на нього чекати?

— Не люблю визначати терміни наперед. Одна дівчина зробила мені найбільший комплімент: «Ви завдали мені великого зла, бо після «Чорного Ворона» я більше нічого не можу читати. Коли вже буде ваша Маруся?». Але я не пишу романів за суворим графіком. Ніколи не знаю, як воно мене поведе. У мене хаотичний спосіб життя і творчості. І бувають великі перерви між книжками. Я довго підходжу до нової теми, довго вживаюся в образи, у мене постійно стоїть над головою його величність сумнів. Особливо коли працюєш над історичним романом, здається, що це щось неосяжне, що ти багато чого не знаєш. Тому що тут треба знати набагато більше, ніж те, що входить у книжку. Наприклад, про отаманшу Марусю відомо, що вона воювала і з червоними, і з денікінцями. Я мушу вивчити про той час усе: які були сили у більшовиків, які частини білих заходили на терени, де воювала Маруся, зрештою, як називали денікінців селяни. А вони на них казали «никінці» або «кадюки». Дехто і досі уявляє білогвардійців такими собі шляхетними офіцерами з «голубою кісткою». А насправді це були такі само мародери, як і червоні, котрі грабували і розстрілювали мирне населення. Недарма ж Добровольчу армію називали Грабармія. Усі ці подробиці важать дуже багато, тому весь час здається, що ти ще чогось не знаєш. І доводиться гортати гори документальної та мемуарної літератури.

В історичному романі має бути аромат, запах тієї епохи. Потрібно знати деталі. Саме на них і тримається довіра читача. От, скажімо, про Марусю відомо, що вона, 16–річна дівчина, тримала під своєю командою тисячний загін. А в який спосіб це відбувалося? Як могла ця юна тендітна дівчина тримати в руках триста кінних і сімсот піших козаків? Як їй велося поміж них хоча б і на побутовому рівні?

Недавно один мій читач написав у листі: мовляв, у романі «Залишенець» повстанці святкують Різдво, їдять квашенину — огірки, капусту, помідори. А в той час помідори не були аж так поширені — це вже в колгоспах їх почали вирощувати. Я погоджуюся, але зауважую, що повстанці іноді вживали таку їжу, про яку вони раніше й не чули. Захоплювали ворожий ешелон і натрапляли там на кишмиш, солодкий консервований перець, фініки, каву. І часом навіть курили дорогі цигарки. Все могло бути, тільки це потрібно вмотивувати, пояснити, чому так було, звідки взялося. Бо якщо просто напишеш, що отаман Холодного Яру пив каву і курив «Мальборо», то це звучатиме дико.

«Найбільша опозиція до влади — народ»

— Пане Василю, не можу не запитати вашої думки про нинішню політичну ситуацію в Україні…

— Знаєте, я колись порівнював сучасних політиків із діячами того–таки періоду визвольних змагань 1917—20–х років. І якщо деяких попередніх лідерів ще можна порівняти з Петлюрою чи гетьманом Скоропадським, то сьогодні настав час голови Совнаркому Християна Раковського. У діях нинішньої влади є всі ознаки етноциду української нації. Ситуація надзвичайно складна. Тому я покладаю надію на ці вибори. Вірю, що вони принесуть зміни, адже потрібні надто масштабні фальсифікації, щоб ця влада виграла. А такі фальсифікації будуть очевидними. І не лишається нічого іншого, як боротися до кінця. Нинішня ситуація хоч яка є складна, але вона ще дає нам шанс узяти до рук бюлетені, щоб не брати зброю. Бо найбільша опозиція до цієї влади — народ.

— А самі ви не плануєте балотуватися до Верховної Ради?

— Я таких намірів не мав, проте є багато різних пропозицій. Кажуть — треба, і все. Мовляв, час такий, що відсиджуватися ніхто не має права. Але мене не цікавить роль статиста в парламенті. Навіть просто займати принципову позицію, бути чесним і вірним до кінця задекларованим ідеалам — мені не цікаво. До парламенту треба йти зі своєю особливою місією. Коли відчуваєш, що ти зробиш там те, чого не зробить більше ніхто. Бачите, більшість людей, які збираються в депутати, ніби йдуть на підвищення свого соціального статусу. Я ж піду на пониження: із непоганого письменника піду в рядові депутати. Їхні матеріальні переваги мені теж не цікаві, навпаки, з ними треба боротися. Я живу в постматеріальному світі. У мене інші цінності. Це коли замшілий дерев’яний човник на тихому плесі тобі встократ дорожчий за багатомільйонну яхту. Тому якщо я й зберуся до Верховної Ради, то лише зі своїм особливим завданням.

ДОСЬЄ «УМ»

Василь Шкляр народився 1951 року на Черкащині. Одружений, має доньку. Один із найбільш читаних сучасних українських письменників, автор більше десятка книжок, серед яких найпопулярніші: «Ключ», «Елементал», «Кров кажана», «Залишенець» («Чорний Ворон»). Його твори перекладено багатьма мовами, зокрема англійською, болгарською, вірменською, шведською, словацькою, російською. Василь Шкляр володіє вірменською мовою (каже, що опанував її під час гри в карти). Захоплюється рибальством, зокрема «полює» на великих коропів (у цьому захопленні є рекордсменом — Василь Шкляр якось упіймав коропа вагою 22 кілограми).

Сам письменник має репутацію «містичного» автора і стверджує, що ще з дитинства його переслідують смертельно небезпечні пригоди. Одна з них сталася наприкінці 90–х, коли письменник опинився у лікарні зі смертельним діагнозом: там, просто в реанімації, він почав писати один із кращих своїх романів «Ключ». Відтоді у письменника з’явився особливий талісман на шиї — золотий ланцюжок із золотим ключем. Але до подібних пригод Василь Шкляр ставиться по–філософськи: «Іноді людині треба відчути, що вона не вічна, — каже письменник. — І мусиш встигнути зробити те, що тобі написано небом».

Марина ТКАЧУК