Саме в Івано-Франківську в 2002 році вийшла перша книга Катерини - збірка поезій «Вогні святого Ельма», в 2008-му відбувся перший прозовий дебют - «Лілу після тебе». Останнім часом письменниця захопилася відеопоезією: її роботи успішно демонструвалися на фестивалях у Києві, Львові, Москві, Кракові та інших містах.

- Ми з тобою розмовляємо у свята. А що для тебе свято? Ти реагуєш на червону цифру в календарі?

Колись свята були для мене Обов´язковими Прикметними Днями, тобто днями, коли все мало бути дуже добре, ідеально, саме так, як думалося і хотілося. В цей спосіб я і дізналася найпростіший і безвідмовний рецепт перепоганити собі і людям довкола будь-яке свято - мати багато очікувань, установок на те, як має бути. На щастя, саморозвиток ніхто не скасовував, хоча й відбувається він пізніше, аніж хотілося б.

Свята для мене - розслаблені, приємні дні. Я не працюю в традиційному сенсі цього слова, тому радості халявного вихідного позбавлена. Але на свята стараюся нічим не напружуватися, більше бути з тими, кого люблю, умиротворено і довго робити те, що мені дуже подобається. Їсти, спати, купувати сукні, прибирати в своєму красивому домі. Новий рік - не виняток. Ще є особливі свята - Великдень та Різдво. Я не є вихована в релігійній традиції, тому зараз для мене це свята, коли я вчуся розуміти і відчувати, скажімо так, щось більше, ніж просто їсти, пити, спати і купувати сукні.

- А звідки приходить оце «розуміти і відчувати»?

З усвідомлення того, що ще далеко не все вмієш розуміти і відчувати, і що більше розумієш і відчуваєш, то більше вливаєшся в гармонію зі світом, то більше від тебе і довкола тебе радості і користі.

- Часто вдається така гармонія?

Не часто. Поки що це для мене стан-подарунок, він сигналізує про те, що "мабуть, я щось зробила правильно". Зі стану гармонії виношу натхнення, яке можна спрямувати на творчість у різному розумінні цього слова. Що більше натхнення, то більше сили утримуватися в стані гармонії, не розпорошувати психічні і дієві коливання куди не треба, іншими словами - не метушитися безпонтово. Але я ще дуже дитина, багатьох речей у світі не вмію зрозуміти, як слід прийняти, правильно з ними співжити. Я над цим працюю, і стани гармонії тривалішають.

- Як тобі приходять тексти? Потрібні зусилля чи раз - і поперло?

Приходить слово чи кілька слів. Як правило, це рядок чи два, які, по суті, містять ключ до основної історії і провідної емоції майбутнього тексту. Приходять вони нізвідки, комбінуються самі собою в мені чи поза мною. Тоді треба сконцентруватися, зробити зусилля і вистежити в собі вібрації, що виникають із цих історії, емоцій - що ще я хочу про це пригадати, або хто і як теж в моїй уяві міг таке думати і бачити, або ще - кому і як саме я хотіла би про це розповісти? І тоді раз - і поперло.

- Наскільки ти відверта у текстах? У них ти сама чи твоя героїня?

Не можу сказати, це я чи не я. Це світ, який я бачу і переживаю, тобто іноді я говорю про себе, а іноді - про інших, але такими, якими бачу їх і відчуваю саме я. Але тексти дуже суб´єктивні, більшість із них - монологи, історії чи відчуття, переказані в моїй голові комусь конкретному. Якщо взяти, до прикладу, книжку, то не кожен вірш я можу зідентифікувати на предмет "про кого це" - ну бо збірні образи, ліричні герої etc. Але про кожен точно можу сказати, до кого саме я тут промовляю.

- Від твоїх текстів у мене досить часто з´являється відчуття, наче ти виговорюєшся, аби затамувати якийсь біль... Можеш признатись, що тобі так болить, чи хто?

Час від часу мені болять різні речі. Гіперчутливість, спотворена, посилена емоційність - мабуть, незамінна характеристика кожного, хто пише, а втім, я точно знаю, що в кожного, хто і пише, і ні, є чи буває щось, що болить. Найчастіше мене болить відсутність порозуміння, яку не вдається подолати. Не в останню чергу вірші - це спроба самовиправдання за зусилля, яких сама не доклала в потрібний момент для налагодження цього порозуміння. Або ще, як людина боягузлива, в такий спосіб я намагаюся сказати, пояснити щось, що не вдається пояснити в нормальному людському спілкуванні. Ясно, що схема "я це напишу, виплесну, а він/вона через п´ять років купить мою геніальну книгу і тоді все зрозуміє нарешті" життя ще нікому не полегшила і не впорядкувала. Але головне - я вчуся жити в мирі з речами, які мені болять, не стидатися їх, не боятися, навіть любити їх. Так вони перестають боліти.

- Коли в тебе все просто, ну дуже спокійно навколо і всередині - тягне писати тексти?

У попередніх питаннях ми вже поговорили про різні функції віршописання в моєму житті, але я забула означити ключову, яка є вирішальною на цьому етапі розмови. В першу чергу, писання приносить мені задоволення. Тому, звичайно, я хочу писати постійно і робитиму це. За можливості, звісно, і якщо опція могти писати одного дня нікуди з мене не зникне.

- А маєш страх, що може зникнути?

Так. Тільки це не такий страх, як, скажімо, "що ж я тоді буду робити" чи "як мені без цього жити". Це такий страх, як коли любиш когось дуже сильно і тебе це так пре, сама ця любов всередині, так сильно, що більше боїшся перестати любити, ніж, скажімо, втратити цю людину. Я боюся втратити задоволення, яке приносить мені писання і специфічний спосіб розбирання, препарування дійсності, який передує писанню. Це егоїстично і нічого спільного не має з усвідомленням високої мети і соціальної функції літератури, але так є.

- Ти досить самостійна молода, красива, успішна жінка. І от все більше таких жінок якось починають менше надіятись і опиратись на чоловіків. Як би ти це спостереження прокоментувала?

Мені складно зрозуміти, як можна надіятися і покладатися "на чоловіків" у загальному. Це щось подібне, як "хотіти заміж" чи "хотіти сім´ю"... Я розумію, як можна хотіти заміж за конкретну людину, і ніколи не осягну, як і, головне, навіщо просто хотіти заміж. Так і тут. Мені не здається, що молоді, красиві та успішні жінки стали менше покладатися і надіятися на чоловіків. Я покладаюся на чоловіків - на своїх друзів, на тих хто мене любить. І на жінок теж - на своїх друзів, на тих, хто мене любить. І на інопланетян (підморгує). Як і всім, мені подобається, щоби мене любили, бо це дуже кайфово - коли тебе люблять. Просто одночасно з покладанням і надіями на чоловіків ще можна робити стільки всього хорошого, приємного - то навіщо себе обмежувати?

- А ти б хотіла, щоб на землю прилетіли інопланетяни?

Так, я дуже люблю нові знайомства і відкриття, люблю розуміти і розділяти світобачення, відмінні від моїх, - це надихає.

- Що для тебе є неприпустимим у людях? На яке світобачення не стане твоєї толерантності?

В першу чергу спала на думку нелюбов. Є такі люди, які нікого не люблять. Не люблять навіть себе і світ. Це страшні люди, вони ссуть з тебе все хороше, і все одно йде воно в нікуди - це найгірше. А взагалі, якщо говорити про такі речі - здаюся собі дуже дитинною, не Людиною Світу, а таким собі гномиком у своєму маленькому королівстві, так, наче не вмію мислити масштабно. Мені не подобаються люди, які не хочуть, щоби все навколо було краще, ніж є, нічого для цього не роблять. Я не приймаю, коли безглуздо ошукують, без мети роблять погане. Безпричинно не дотримуються зобов´язань. Коли не вміють бути щасливими і дуже повільно йдуть групою в кілька осіб, перегородивши весь тротуар. Як і кожен, тягнуся до людей сильних, дієвих, впевнених у собі і глибинно добрих, справжніх. Мені би більше хотілося тут написати щось... не знаю, про війни, про пригнічення слабких, про розпалювання міжнаціональної ворожнечі і про ненависть до тих, хто знімає тупі серіали й тупі реклами і показує їх тупим людям, щоби вони стали ще тупіші, таким чином залишаючи їм ще менше шансів все-таки відкрити, який насправді класний цей світ. Але більше болить завжди те, що ближче, і я також переймаюся найбільше тим, що ближче до мене.

- В тебе, здається, був гарний рік - видала книгу, багато цікавих знайомств, жила і вчилась у Кракові... Думаю, після такого року ти сповнена добра і світла, то скажи щось людям, які будуть читати нашу балачку, поділись радістю.

Дуже важко дається прожити отак добрий рік. Дуже легко хотіти і знати, що того, чого хочеш, можливо, ніколи не матимеш - на перший погляд це здається навіть шляхетним, таке собі постійне придушене страждання. І дуже непросто просто піти і зробити те, що хочеш. Цього року я зустріла багатьох людей, які, ймовірно, залишаться в моєму житті назавжди - було дуже важко "відкрити їм своє серце", пустити в своє життя когось нового, іншого, такого, який ніколи там не був, з усіма його адвантаджес і дізадвантажес. Воно того вартувало. Я пожила в трьох країнах і побувала в семи - це було дуже непросто, як завжди буває непросто в короткий час міняти схему життя, спілкування, переорієнтовуватися на нову роботу, новий спосіб мислення, зрештою, інші овочі на сніданок, інший колір міських автобусів. Воно того вартувало також, тому що кожне нове маленьке пізнання чи спостереження відкриває тобі ще якийсь кусок світу, такий прекрасний, що від нього, як від яскравого сонця, крутить в носі і хочеться пчихати. Мені би дуже хотілося після цього, по-перше, завжди мати сили продовжувати в тому ж дусі, а по-друге - сказати людям: будь ласка, робіть все. Воно того вартує.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ