В этом году Украина отмечает двадцатилетие своей независимости. Разговоры о том, как страна должна меняться, какие институты и институции нуждаются сегодня в модернизации, будут продолжаться в течении полугода. Мы решили поговорить об этом с известными украинскими общественными и политическими деятелями, писателями, художниками, публичными интеллектуалами, политологами. Сегодня на вопросы издания ответил украинский писатель Сергей Жадан.
Які Ви можете відмітити основні позитивні та негативні сторони в житті держави за підсумками 20 років незалежності?

Мені найбільш позитивним моментом здається те, що незалежність взагалі збереглась. Україна не розпалася на шматки, а досі існує в цих територіальних межах. По-моєму, це вже непогано, враховуючи, скільки було викликів і суперечностей, і як їх роздмухували наші політики, та й не лише політики.

А найбільший негатив, очевидно, те, що дуже часто ця незалежність лишається суто декларативною. Держава фактично є, але вона нічим не наповнена. Не наповнена спільними ідеями, спільною енергією, існує мало речей, які б нас поєднували. Країна живе в якомусь віртуальному стані. Громадяни одних регіонів відірвані від інших, позбавлені розуміння, що це за країна, куди вона рухається, громадянами якої власне державної формації вони є.

А які інституції найбільше потребують модернізації в Україні?

Та всі державні інституції. Вся владна система потребує не те що модернізації, вона потребує корінної "ломки і переплавки". Тому що державні інститути просто рудиментарні, вони старі й працюють ще за радянською інерцією. Механізми, які відтворюють радянську систему, просто не пристосовані до сьогоднішніх умов. Починаючи від посади президента, починаючи з функцій кабміну і закінчуючи функціями управління культури, міліції, будь чого. Це все не ефективно, не працює і діє за старими радянськими стандартами.

В якому стані зараз перебуває сучасна українська культура?

Українська культура вже років сім перебуває в стані стагнації, мені здається, все це почалося десь після виборів 2004 року.

В літературі нові імена не з´являються, нових книжок дуже мало. Ринок не розвивається, скоріше навпаки, видавництва закриваються. Цьому також посприяла і фінансова криза, але я думаю, що справа не лише в ній.

Ми сьогодні опинилися в ситуації дванадцятирічної давнини, в нас зараз та ситуація, що й наприкінці 90-х. Принаймні, таке в мене відчуття.

А чи є якісь шляхи для вирішення цих проблем, окрім кардинальних, «рубання з плеча»?

Та ні, тільки «рубання з плеча». Тільки зміна системи перезапустить усі механізми та принципи функціонування суспільства, інакше це буде просто латання дірок, які щоразу будуть виникати в іншому місці й щоразу будуть більшими.

Я не хочу зайвий раз виступати критиком влади, я не політолог, не економіст, але, як на мене, всім зрозуміло, що всі ці їхні реформи жодними реформами насправді не є. Те ж стосувалося і попередньої влади. Все, чим вони займаються, це за рахунок якихось своїх маніпуляцій відволікти увагу населення від соціальних та економічних проблем і перенести це в площину, скажімо, мовної проблеми, або проблеми церков, або проблеми протистояння регіонів. Поза сумнівом, ці речі є важливими, але вони не є первинними. Первинними все ж таки, на мою думку, є соціальні механізми, які нас між собою пов´язують, ті принципи, на яких будується життя соціуму. Себто, важливішими є не питання переписування підручників із історії, а питання, скажімо, доступної медицини, питання того, як формується твій соціальний захист, наскільки захищеним ти є в цьому соціумі, наскільки повноправним членом його ти є, наскільки твоє слово може бути почутим, наскільки влада контролюється суспільством. Влада теж розуміє, що це речі, які за умов усвідомлення їх суспільством, призведуть до позбавлення їх численних пільг та фінансових можливостей. Тому вона і намагається це завуалювати.

Яку роль відіграє українська література у формуванні образу незалежної держави на світовій мапі?

Я гадаю, ключову. Письменники виступали "спікерами" незалежності, починаючи з 80-х років. Вони завжди ініціювали чи підхоплювали певні суспільні настрої і тенденції. Та ж Помаранчева революція великою мірою була підтримана людьми мистецтва, людьми культури, письменниками зокрема. Письменники до сьогодні, мабуть, єдині представники українського суспільства, до яких час від часу на Заході звертаються за коментарями стосовно того, що тут відбувається.

А якщо взяти літературну мапу світу, яке місце там посідають українські письменники?

В певних літературах вони відіграють певну роль. Українська література не належить до найбільш популярних літератур, але займає своє місце, таке як угорська, болгарська чи сербська. Вона нічим не гірша, але й нічим не краща. Ви говорите про літературну мапу світу, але це насправді великою мірою стосується не так літератури, як її промоції, її представлення, презентації. А Україна послідовно, цілеспрямовано і наполегливо гробить ідею самопрезентації, презентації культури зокрема. Українська держава для цього нічого не робить, не робила і, я впевнений, не буде нічого робити протягом найближчого часу. Тому те, що українських письменників перекладають, видають, ними цікавляться, запрошують і дослухаються до них – це, скоріше, відбувається не завдяки українській владі, а всупереч їй. 

Чому так багато талановитих українських письменників виїжджають за кордон?

А хто з українських письменників виїхав за кордон?

Тим не менш, багато часу там проводять.

Це нормально, я нічого поганого в цьому не бачу. Багато письменників різних країн багато часу проводять за кордоном. Літературі важко існувати без зовнішніх контактів, вона консервується й утрачає динаміку. Та і взагалі мені здається, що українці дуже мало їздять, їм потрібно частіше виїжджати за кордон, дивитися, що робиться за межами України. Тому що у переважної більшості нашого населення існує таке враження, що є Україна, такий печальний безнадійний край, і є фантастичний Захід, закордон. Хоча це, в принципі, не зовсім відповідає реальності. На Захід потрібно їздити, щоб побачити і позитивні сторони, і негативні.

Які основні проблеми виникають у становленні національної самоідентифікації українців?

Я не зовсім розумію, що таке національна самоідентифікація.

Відповідно до теорії, яку висуває ряд українських філософів, існує три основних національності: ті, які вважають себе українцями, ті, які вважають себе росіянами і ті, які не вирішили хто вони. Багато етнічних українців не вважають себе українцями. Чому?

Це дещо дивна теорія. А куди зараховувати кримських татар?

Тобто ті, кого менше, знаходяться ніби на якомусь маргінесі, і про них потрібно згадувати в останню чергу. А що робити з Закарпаттям, де намішано безліч національностей? По-моєму, національна самоідентифікація в умовах двадцять першого сторіччя є взагалі сумнівною концепцією, скоріше, можна говорити про самоідентифікацію на рівні належності до українського суспільства, до цієї країни. Всі ми громадяни України – українці, татари, білоруси, інші національності. А те, що, справді, певна частина населення України просто не ідентифікує себе з цією державою, ну це справді має місце, проте навряд чи стосується саме національної самоідентифікації. Можливо тому, що не бачать у цій державі відповіді на якісь свої потреби. Навіть йдеться не про потреби, тому ще це дещо споживацьке ставлення – «держава мене не забезпечила і я її не люблю», а скоріше про своє бачення світу, яке абсолютно не співпадає з якоюсь умовною державною доктриною, з державною політикою. Ми різні, у нас різне розуміння того, як має функціонувати держава. Вибудовувати якусь матрицю, якийсь шаблон, побудований на якихось національних штуках, це не зовсім перспективно. Розуміння кримськими татарами України, як держави, і розуміння того ж російським населенням Криму кардинально різне, це люди з різних галактик. Але потрібно якось це узгоджувати, якщо ми не хочемо громадянської війни, потрібно знаходити точки порозуміння, йти на якісь компроміси. Тому що, так чи інакше, державна ідея, як я її розумію, має бути побудована на порозумінні, на відсутності ультиматумів. Інакше це все просто безнадійно.

20 років нашої незалежності – це, фактично, міряння ультиматумами, міряння якимись шантажами, образами, комплексами, якимись аргументами, побудованими лише на «своїй правді», на неможливості діалогу, на неможливості та небажанні почути іншого. Себто, це не діалог, це скоріше монологічна культура. Український політикум і побудований, зрештою, на монологах. Кожен чує лише себе і не чує свого співрозмовника. 

Яку роль у цьому відіграє мовне питання?

Мені здається, що це другорядне питання, яке не є ключовим, не є визначальним. Я не розумію, яким чином україномовність чи російськомовність українців може їх поєднати чи роз´єднати. Це концепція з XIX, максимум початку XX століття, вона просто використовується як привід для нагнітання політичного протистояння.

Проблема з´являється там, де її починають нагнітати. Коли в Донецьку існує частина українських шкіл і частина російських – проблеми немає. Але коли починають закривати українські або російські школи, тоді, ясна річ, проблема виникає. Коли намагаються пропагувати українську мову в кіно – проблеми немає, але коли повністю зникає російська з кінотеатрів, для частини людей це може бути проблема, і на таких проблемах дуже легко зіграти. 

Щодо зовнішньої політики України, куди нам таки потрібно рухатись? Як Ви оцінюєте нинішню політику багатовекторності?

Я не політик, я собі слабко уявляю переваги інтеграції України на Схід чи на Захід. До того ж доволі критично ставлюся до всіх цих геополітичних тенденцій, тому що бачу, що за всім цим стоять прагматичні інтереси певних політиків. І, говорячи  про євроінтеграцію чи зближення з Росією, переконаний, жоден із політиків не думає про інтереси населення. Вони думають лише про свій імідж, про збереження свого рейтингу, збереження своїх позицій та власні фінансові й політичні інтереси.

Досвід яких держав для нас найбільш цінний? З кого б нам варто брати приклад?

Мені видається, що з наших західних сусідів, які фактично перебували приблизно в тому ж статусі, що й ми. Та ж таки Чехія, та ж Польща. З країн, які від початку почали зміни, почали реформи, багато від чого відмовилися заради певної ідеї.

Я взагалі "фанат" Польщі, я до Польщі дуже добре ставлюся. Мені складно говорити про те, куди рухається Польща в геополітичному плані. Натомість цікаво говорити про їхню культурну політику, про те, як Польща ставиться до розвитку і промоції своєї культури. Оскільки це могло б стати доброю школою для нас. У них є кілька інституцій, як то інститут Міцкевича, Польський інститут чи Інститут книжки, які займаються пропагандою польського культурного продукту за кордоном. Польща за свої "20 років незалежності" багато в цьому сенсі зробила. Це те, що є важливим і для України.

Польща не набагато багатша за Україну,  але вони роблять цілком адекватні реальні речі. У нас, якщо держава починає чимось займатися, це перетворюються на якусь жахливу профанацію, на якісь абсолютно безнадійні проекти. Вони не так розвивають, як профанують українську культуру.

Кого ви могли б назвати з відомих українців, які особливо яскраво відмітилися за ці 20 років незалежності?

Мабуть, перш за все - наші спортсмени. Спорт має таку дивну здатність - всіх поєднувати. Насамперед, футбол. Це, мабуть, єдина сьогодні в Україні штука, яка може виступити в якості національного об´єднуючого чинника. Андрій Шевченко, не бажаючи того, зробив значно більше для підтвердження української незалежності, ніж усі чотири українські президенти, разом взяті. Та ж Яна Клочкова, брати Кличко, ну це речі загальновідомі. Україну знають за кордоном через її зірок спорту, і все. Можливо знають якихось науковців, меншою мірою знають письменників. Але знають. В тій таки Польщі чи Німеччині.

З України знають і політиків, але, як правило, з негативного боку. Музикантів не знають, тому що наша незалежна молодіжна музика маловідома, на жаль. Хоча в Німеччині минулого року кращою фолк групою Європи назвали гурт "Гудаки" із Закарпаття.  

Якою ви бачите Україну ще через 20 років?

"Українською радянською соціалістичною". Себто я б її хотів бачити країною соціалізму з людським обличчям, зі зміною всього цього олігархічного розкладу, з подоланням олігархічної економіки, з подоланням корумпованої політики, з поверненням людських нормальних соціальних стандартів.

А незалежною бачите?

Я взагалі собі слабко уявляю, чи будуть існувати такі терміни, як "незалежна країна" в межах всієї тієї нездорової глобалізації, що відбувається. Не певен. Хоча цілком можливий і зовсім зворотній хід, коли почнеться повернення до якихось сепаратистських рухів, до локалізації та автономізації. Може бути що завгодно.

Беседовала Татьяна Човпун.