Літературний дайджест

15.04.2011|08:09|"День"

Сергій Якутович: Без боротьби все було б сіре-сіре...

Художник проілюстрував понад 160 видань, серед яких і 17 томів модерної української літератури.

Особистість Сергія Якутовича асоціюється у мене із багатьма речами. Наприклад, із поняттям світський чернець або монах у миру. Можне, звідси зв’язок із внутрішнім та зовнішнім образом князя Долгорукого майстра Самуїла (пригадуєте цей портрет 1769 року в експозиції столичного Національного художнього музею?). На другому полюсі моїх асоціацій виринає робота польського модерніста Яцека Мальчевського «Меланхолія»: художник у глибокій задумі перед полотном на мольберті, з якого клубочаться об’ємні людські фігури — прямо у простір майстерні.

Твори Сергія Якутовича вражають мене передусім тим, що змушують задуматися над минущим і вічним. Вражають неймовірною енергетикою, пластикою, панорамністю й водночас надзвичайною увагою до деталей. Його аркуші — вистава, у якій нуртують зіткнення, зіставлення, накладання-переплетення характерів, пристрастей, фактур. А ще постать Сергія Якутовича пов’язується у мене з поняттями: Лицарство. Честь. Клейноди. З його-таки словами: «Ніжність, шляхетність, гідність». Якось художник сказав: «Дуже прислуховуюся до своєї долі». Надзвичайно важливі слова для розуміння цієї людини.

«ХОЧ БИ Й ШЕКСПІРОМ!..»

На столику у майстерні художника, при якому наша розмова, — іграшка: сірий трохи закуйовджений ведмедик. Пан Сергій усміхається, пояснюючи: «Мені його подарували на день народження і сказали, що це не просто іграшка, а істота, яка дуже потребує уваги, ласки й турботи. Думав-думав, як назвати цього ведмедика, й назвав — Гоголь (показує напис чорним фломастером на підошві іграшки). Думаю, Микола Васильович не образився б. Посміявся разом зі мною...

— Як на вас впливають ваші твори? Бо ж відомо: існує і зворотний зв’язок між митцем та його творивом...

— Скажу щиро: майже не переглядаю свої роботи. Зробив щось, витратив енергію — і далі. Я взагалі не дуже люблю свої твори. Може, хтось думає, що це таке собі кокетство, коли говорю так. А про вплив того, що малюю... В усе, що хочу зобразити, треба увійти, максимально вжитися. Коли це стосується, наприклад, письменника, того-таки Гоголя, — маю стати Гоголем, перевтілитися в нього. Відчути все зсередини. Ось працював над ілюстраціями до творів Ліни Костенко — треба було перевтілюватися в поетесу. А вона пише в поемі «Берестечко» про Хмельницького — очевидно, так само перевтілювалася в нього. А я... це вже подвійна якась метаморфоза... Без цього у мене нічого не вийде, ніякого творчого процесу.

Якось мене запитали: «А коли над Шекспіром працюєте — ким хочете бути, яким героєм?» Відповідаю: «Шекспіром». У відповідь: «От нахаба!» Мені зрозуміло, чому так має бути: письменник творить світ словами, а я — образами. Мені важливо не ілюструвати письменника, а виразити його засобами, які має саме художник. Я свідок, як мій батько десятиріччям працював над одним твором. І врешті-решт знаходив те, що відповідало його внутрішньому баченню і відчуттю. Через те його роботи — бездоганні. Тепер же в нас якось дуже легковажно ставляться до творчого процесу, до мистецтва. А ось до свого місця в мистецькій ієрархії — надто вже серйозно.

— Це ви про жадання слави, винагород, премій? Чогось ніхто не хоче посмертного визнання! Ви — перфекціоніст, прагнете в усьому бездоганності?

— Я розумію, що іноді твір може аж лякати глядача своєю бездоганністю... Це начебто дивно звучить. Але тоді не виникає, як іскра, контакту між твором і тим, хто сприймає його. У глядача — свої сумніви, своє знання, своє бачення. А мета художника — не вразити його, а спонукати: до роздумів, переживань, до читання книжок, урешті-решт. Мало ж читають нині, дуже мало. І це сумно. Знаєте, який для мене найприємніший відгук у зв’язку з Гоголівськими виставками? «Поспішаймо додому перечитувати Гоголя», — так сказали мені якось відвідувачі. Отже, я досягнув свого. Це — моя перемога. Минулий рік — ювілейний гоголівський. Сперечалися чимало: Гоголь — український письменник чи російський? Але чи багато людей перечитало його твори? А це ж була чудова нагода для цього! Я скільки портретів Гоголя намалював, вжився у нього максимально. Його особистість — це сконцентрований світ, у якому намішано і добро, і зло. Це — все те, що присутнє в душі кожного митця. Йде постійна внутрішня битва. Без боротьби все було б сіре-сіре...

— Розумію, що про Гоголя могли б говорити безконечно... Ви ж як художник-постановник одержали за фільм «Тараса Бульбу» «Золотого орла». Він двоголовий?

— Ні, не двоголовий, але двокрилий, як і має бути. Робота над «Тарасом Бульбою» добре вимучила мене, але це ж була й можливість багато чого реалізувати.

(Сергій Якутович показує розкадровки — цілий альбом малюнків, виконаних олівцем не схематично, а з деталізацією, грою світлотіні).

— Це просто неймовірно! Не говоритиму ні про майстерність, ні про композицію і динаміку сцен, плани, деталі. Звідки у вас це знання? Я б сказала, що ви відтворюєте достеменність — від гудзика до...

— Так, від гудзика — до відтворення Січі на Хортиці, козацького хутора Тараса Бульби — все мало бути виписане «як справжнє». Костюми, типи облич, краєвиди, ракурси, мізансцени. Така робота... Іноді я й сам не розумів, звідки виринало в мене та чи та деталь про козацький побут, наприклад. Режисер Володимир Бортко допитувався: звідки, мовляв, знаю, чим козаки вмивалися, коли поряд не було води. Я запевнив його: глиною, білою глиною, каоліном. Вона чудово очищає шкіру. А звідки я це взяв — уже не пригадую... А на розкадровках, бувало, сам додумував якісь деталі. Але це не порожні фантазії. Просто актуалізувався увесь мій попередній досвід, усе, про що раніше начитався. Я ж дуже багато читав із раннього дитинства. Усе й відкладалося, нашаровувалося.

« Я — ПРОСТО ЕПІЗОД ГРАНДІОЗНОГО ПРОЕКТУ КІЛЬКОХ РОДІВ»

— У вашому житті, особливо у дитинстві, було немало епізодів-пророцтв, епізодів-символів. Оте щемке відчуття причетності до своєї землі — це коли ви хлопчиком поверталися після перегляду «Землі» Довженка. Отой момент, від якого пішов відлік вашої сутності як художника, коли після фільму «Дон-Кіхот» у вас, тоді ще зовсім дитини, аж піднялася температура від пережитого, а батько сказав: «Чого мучишся? Візьми й намалюй». Або зйомки «Тіней забутих предків»... У всіх цих речах багато що закодовано з того, що розгорнулося пізніше в реальності: життя художника-візіонера, зв’язок із кінематографом. Якось ви сказали, що хотілося б відтворити хоч із паперу родинний дім на Андріївському узвозі й населити його. Ким би населили?

— Там жили б усі, які так чи так причетні до мого родинного древа. Українці, білоруси, росіяни, Якутовичі, Сенчили і Котови. Там також був би й Шевченко, у молодості й у старості, Мазепа був би обов’язково, Булгаков і Грушевський, секретаркою у якого працювала моя прабабуся, і багато-багато інших. Описати наше родинне древо — ціла епопея, постаті неординарні, характерні, навіть видатні. Серед них — лікарі, військові, архітектори, художники. Через те я відчуваю надзвичайну відповідальність перед ними всіма, особливу причетність. Я — просто епізод грандіозного проекту кількох родів.

— Коли говорите про це, думаєш: то ж елементарні речі для нормальної людини. Її відчуття відповідальності й причетності. Але саме цього багатьом із нас так бракує... Навіть найрозумнішим бувають незбагненними дані почуття. Ось і про співпрацю із командою Бортка ви десь сказали, що були ніби на війні: відчували повсякчас несприйняття вашого українства, вашого зрозумілого патріотизму.

— О, Бортко весь час «підколював» мене: «Вы, националисты!» «Бандера»... Справді, дуже складно було в цьому сенсі зі зйомочною групою. З одного боку, вони не раз ніби випробовували мене як професіонала і врешті, маю надію, почали поважати мене. З другого — ніби не могли повірити, як це я, що вивчився у Москві, фактично з російськомовної сім’ї, такий «мазепинець»... Але в мене, я відчував це, було надзавдання: закохати їх усіх, усю знімальну групу, в Україну. І це, як на мене, сталося. Вони, етнічні росіяни та євреї, зі своїми велико імперськими та іншими амбіціями, побачили унікальну українську красу, дивовижні краєвиди, Київ, Хотин, Кам’янець-Подільський, Запоріжжя з Хортицею, привітних людей. Іншу Україну побачили, аніж уявляли її, сидячи в Пітері. Я все їм доводив, що запорожці — це був справді лицарський орден, чим ми близькі до Європи. Спершу вони до цього ставилися надто іронічно. А тоді, коли нарозповідав їм усе, що знав про козацтво, коли вони побачили, як я змальовую той світ, то зрозуміли: навіщо сперечатися зі мною? Від’їжджали звідси повеселілими, збадьореними. Щоправда, їм усім платили такі добові — робота ж за кордоном Росії, — що вся група добре від’їлася тут, нарозважалася...

— Ось ви згадали про лицарство. Так чи так — ідеться про гідність, порядність, шляхетність. А ці риси особистості нині не запотребовані нашим суспільством. Мало того, вони сприймаються масою як смішне донкіхотство. А ви якось сказали, що без отого донкіхотства не може існувати інтелігенції національної. Тобто суспільство деградує, вироджується... Спокус занадто багато. І на вас вони також чигали й чигають. Чи ловили ви себе на роздуванні пихи? Чи заздрили комусь? Як із цим боретеся?

— Звичайно, і в мене буває гординя, буваю пихатий. Але в мене була добра батьківська наука. Взагалі мої батьки були дуже совісними людьми. Інколи таке відчуття — аж зашкалювало. Власний приклад — велика сила. Від батька я навчився тримати слово. Моя родина ніколи не бачила мене п’яним. Я прожив із дружиною 38 років і був їй вірним. А почуття гідності — не порожні слова.

— А чи ловили ви себе на ненависті, бажанні розтрощити кривдника?

— В житті мене не раз ображали, звісно. Але мені просто байдуже до тих, хто ненавидить чомусь мене чи заздрить, бажає зла. Такі люди просто перестають існувати для мене. Ні, я не вмію ненавидіти.

— Ви позиціонуєте себе як людина бароко. Ваші Мазепа, Гоголь, козаки — це так чи інакше бароко, і не лише у візуально-зображальному вимірі. Але ось як подають тип «людини бароко» дослідники: драматичні суперечності поміж «земною» і «небесною» суттю, несумісні почуття: пристрасть до багатства і побожність, прагнення до праведності й гріховність...

— Для мене «людина бароко» — це людина, яка відчула себе Богом і злетіла. Вона злетіла — і падає, як той Ікар. Оце для мене найцікавіше — той момент: що відчуває людина? Це момент екзистенційної приреченості й водночас подвигу, який марний. Тобто — те саме донкіхотство... Так бачу я життя, так відчуваю. Усе-таки, недарма й немарно все це: робота, в якій люблю сам процес, фонтанування ідей. Нагороди? Премії? Якщо вони є — добре. Але це не принципово, вони не є суттю. Навпаки: нагороди заспокоюють, відкидають назад. Через те не варто ними перейматися аж надто, треба бути самокритичним і рухатися вперед.

— Рухатися вперед — це у вашому випадку все більше віддаватися кіно?

— Можливо. Кіно — це ж моя давня мрія. Все-таки я працював над восьми фільмами, двома блокбастерами і шістьма науково-популярними стрічками. Та й вступав я спершу до ВДІКу... Але кіно — це страшенне, нелюдське напруження. Це знущання над тобою — у першу чергу режисера-диктатора, партнерів, акторів. Це страждання: майже все те, що було намальоване мною, наприклад, для «Молитви гетьмана Мазепи» — знищено, а це ж десятки квадратних метрів! З виготовлених 98 фігур збереглося тільки 17. Але ж я знаю: я це зробив! Я здолав самого себе! Хоча... Потрапив навіть у реанімацію від пережитого. Та однак мене притягує кіно. Ще немає синопсису, а я вже можу «робити фільм», готувати розкадровку. Сам додумую деталі. Я їх б а ч у. Я все маю ба-чи-ти! Сподіваюся на співпрацю із Олегом Коханом — він єдиний, хто в Україні береться за продюсування фільмів. Можливо, режисером задуманої стрічки буде Зануссі — це ж як цікаво!

— Але ж ви не покинете книжкову графіку? Все-таки проілюстрували понад 160 видань. Зокрема 17 томів модерної української літератури. Над чиїм твором останнім часом працюєте?

— Все ще згадую свою роботу над поемою «Берестечко» Ліни Костенко. Вона непросто мені далася. За півроку — 150 ілюстрацій. Здавалося б, знайома мені епоха, знайомі образи й деталі... Це твір не просто про Хмельницького, а про людину, яка все загубила. Треба було віднайти адекватну форму, вільний, прозорий малюнок — а це не так просто, як здається.

— «Про людину, яка все загубила...» Свого часу з вами сталася страшна річ: працюючи в Іспанії, втратили грандіозні за розмірами і втіленням полотна, які тепер «виринають» по всьому світові і коштують шалені гроші...

— Так, це був дуже важкий період у моєму житті... Все втрачено. Три роки я просинався увесь у сльозах. Але мусив знайти сили для життя. Нові мотивації, нові стимули до творчості. Я — людина, дуже непристосована до життя. Іноді мене самого це страшенно дратує. Колись поламався замок до квартири, я не вмів вставити — так і стояла квартира незамкнена. Думаю: ну кого може зацікавити дім, у якому двері незачинені?

Дуже не вистачає моєї дружини Ольги: вона оберігала мене, багато чого брала на себе. Ось у моїй майстерні такий куточок Олі: її портрети... Я не так давно наткнувся тут у закутку на деякі її роботи, про які й не підозрівав. Мені здається, я відкриваю Ольгу по-новому як художника, хоча знав, як вона працює і на що спроможна. Скажу навіть так: вона малювала, наче Ренуар. Недарма ж її книжки у Японії виходили солідними тиражами, їх розкуповують майже відразу. Ось українська народна казка «Кривенька качечка», видана там — розійшлася за місяць, принесла шалений прибуток видавництву. За її казками там же, у Японії, видрукували книжки.

— Мені впав у вічі давніший офорт, надрукований у вашому альбомі «Незавершений проект», де ви зобразили себе й дружину. Біля неї внизу — напис «Stop»... Запам’яталося і фото, де ви з Ольгою на тлі темного вікна. Вона дивиться в об’єктив, а ви — трохи вбік, і вираз вашого обличчя такий, ніби прозріваєте якусь загрозу...

— Так часто ловлю себе на думці, що я абсолютно щаслива людина, але не дай Боже комусь таких втрат, яких зазнав... А з другого боку, життя навчає бути до всього готовим. Ось навіть якщо вірити в гороскопи, то я народився під сузір’ям Скорпіона, і сам себе добряче кусав, особливо в молодості. А мій рік народження за східним календарем — рік Дракона. У Китаї після свят спалюють паперового змія-дракона: він має відродитися.

Розмовляла Людмила Таран

Фото: culture-ua.com



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери