- З радянських часів у багатьох наших авторів залишилася звичка ділити світ на чорне і біле, на героїв і ворогів, на праведних і грішних. Але значно цікавіше проникнути в душі і ворога, і героя, показати їх як звичайних людей, які однаково вміють і любити, і ненавидіти, і боятися, і страждати, і плакати, і вірити.

Київська письменниця й перекладачка Анна Багряна, як і більшість жінок-літераторів, скептично ставиться до поділу літератур на «чоловічу» й «жіночу».  Цікаву книжку читатимуть всі і чоловіки й жінки, - зазначила вона в інтерв’ю для ZAXID.NET/index.php" target="_blank">ZAXID.NET. Окрім того, у розмові Багряна висловила свою думку щодо національного акценту в літературі, ідеологізації творчості, знаковості автора та розповіла про міжмовну омонімію. 

-   Анно, хто Ви тепер найбільше – поет, прозаїк, драматург, чи перекладач?

-   За 2010 рік я написала близько трьох десятків віршів, роман, 3 п’єси, кілька оповідань – для дорослих і для дітей, переклала дві поетичні книги. Окрім того, почала працювати над лібрето до нового мюзиклу. Отже – усього потроху. Хоча поезія для мене завжди залишатиметься на першому місці. Деякі прозаїки дуже ревниво ставляться до поетів, які з часом переходять на прозу, і навіть заявляють, що з поета не може вийти гарний прозаїк. Я вважаю навпаки. І не тому, що сама працюю у кількох літературних жанрах. Просто поетична уява завжди значно багатша і витонченіша від чистої прозаїчної. Але для мене важливо і те, що в прозу я прийшла не лише через поезію, а й через драматургію. А щодо перекладів... У житті кожного автора періодично настають творчі кризи, коли нічого не пишеться, немає ідей, натхнення. В такий час дуже корисно займатися художніми перекладами. Перекладацька робота мене збагачує, розвиває, надихає і навіть  дисциплінує, що також дуже важливо для кожного автора.       

-   Маріанна Кіяновська якось зазначила, що «є письменники оригінальні, цікаві, самобутні, а є – незамінні, присутність яких позначається на долі цілого покоління. Таким був Ремарк. Такими є Забужко, Жадан». Можете продовжити список?

-   Ну, по-перше, думка однієї людини не може бути думкою цілого покоління. У кожного свої естетичні та літературні вподобання. Якби подібний список довелося складати мені, там були б трохи інші прізвища. Насамперед я згадала б про наших класиків: Г.Квітку-Основ’яненка, І.Франка, Лесю Українку, О.Кобилянську, М.Коцюбинського, Б.-І.Антонича, У.Самчука, М.Куліша, М.Семенка і багатьох інших, котрі значною мірою вплинули на літературний процес своєї доби. Якщо ж говорити про сучасну українську літературу, то поки що, на жаль, “незамінність” чи знаковість автора визначається лише рівнем його розкрути, а відтак – рівнем продажу його книжок. Але й правда те, що в історію літератури входять лише окремі представники свого покоління.       

-   Здається, що у сучасній українській літературі з’явилося багато нових імен, які творять те, що називається жіночим письмом – і в поезії, і в прозі. Як Ви загалом ставитеся до питань гендеру у художньому дискурсі і чи не відволікає надмірна акцентуація на проблемах жінок увагу читачів від інших цінностей тексту?

-   До розподілу літератури на жіночу і чоловічу, як, власне, і до будь-яких ґендерних дискусій ставлюся дуже скептично. Якщо твір цікавий, його читатимуть усі – незалежно від статі чи віку. Я дуже часто пишу свої твори – і поетичні, і прозові – від чоловічого імені. Вважаю, що письменник повинен вміти перевтілюватися у своїх героїв і бути цікавим для різних читачів. Існує статистика, що серед тих, хто читає сучасну літературу значно більше жінок, аніж чоловіків. Навіть якщо це так, не варто акцентувати на цьому увагу. Інакше б довелося віднести до “жіночих” письменників таких видатних світових авторів, як Гі Де Мопассан, Гюстав Флобер, Девід Г.Лоуренс, Кобо Абе, В.Набоков і багатьох інших.  

-   На Ваш погляд, наскільки необхідним на сьогодні є прямий акцент на національному у світовій та українській художній літературах?

- Акцент на національному є вкрай важливим для сучасної української літератури, але важливо, аби цей акцент не перетворився на самоціль тексту. Від цього література лише програє. Як відомо, деякі наші письменники свого часу змінили комуністичну патетику на національну, але від цього не стали цікавішими для читачів. Все повинно бути в розумних межах. Але я – категорично проти будь-якої ідеологізації творчості. Для художнього твору важливішим є його рівень художності, мова, стиль написання, психологізм. Акцент на національному має бути ледве помітним, але відчутним в усьому – у поведінці і мисленні героїв, у тому тлі, на якому розгортається сюжет і т.д. Мене в цьому відношенні завжди захоплювала японська література. Взяти того ж відомого нобеліста Ясунарі Кавабату. Його проза – дуже поетична, в основному, він пише про внутрішній світ людини, про стосунки між чоловіком і жінкою, але, при цьому в кожному рядку відчувається, що автор – не американець, не француз, не німець чи росіянин, а саме – японець. Якою б мовою його не перекладали. А українські письменники, на жаль, дуже часто впадають у крайнощі: або намагаються писати без жодних національних ознак, або ж, навпаки, занадто “націоналізують” свої тексти. Зокрема, йдеться про історичну літературу. З радянських часів у багатьох наших авторів залишилася звичка ділити світ на чорне і біле, на героїв і ворогів, на праведних і грішних. Але значно цікавіше проникнути в душі і ворога, і героя, показати їх як звичайних людей, які однаково вміють і любити, і ненавидіти, і боятися, і страждати, і плакати, і вірити. Адже у кожного з них була своя правда і своя істина. Нехай читач сам зробить висновки. 

-   Що з прочитаного останнім часом Вам найбільше запам’яталося?

-   Зараз я повертаюся до тих книжок, які свого часу “пропустила” або ж читала дуже квапливо, і перечитую їх знову. Наприклад, нещодавно прочитала роман Івана Білика “Меч Арея”. Це та література, яка залишається. Але окрім художніх, читаю також історичні та психологічні книги. З того, що запам’яталося найбільше – книга американської письменниці і психоаналітика Кларісси Естес “Жінка, яка біжить з вовками”. На прикладі відомих світових казок та міфів авторка досить глибоко досліджує архетипи жіночої свідомості.

-   Ви перекладаєте з іноземних мов. Чи виникають проблеми на мовному рівні, адже багато лексичних пластів української мови тільки почали формуватися?

-   По-перше, я перекладаю лише зі слов’янських мов – польської, болгарської, македонської та сербської. По-друге, не вважаю, що українська мова продовжує формуватися, правильніше сказати – продовжують повертатися колись заборонені, а відтак забуті слова і граматичні форми. Адже наша мова, попри те, що є однією з найдревніших та найбагатших слов’янських мов, одночасно – й одна з найбільш переслідуваних і принижуваних. Якщо ж говорити про лексичні форми. Для прикладу, візьмемо македонську мову, яка офіційно утвердилася як мова лише в середині минулого століття. На позначення чотирьох різних дієслівних понять, а саме українських слів “любити”, “кохати”, “хотіти” і  “бажати”, в македонській мові існує лише одне-єдине слово “сака”. Тому під час перекладу я мушу уважно вчитуватися в контекст, аби обрати правильний український відповідник. Окрім того, існує таке підступне явище як міжмовна омонімія. Наприклад, якщо в болгарській та російській мовах прикметних “вредний” означає “шкідливий”, то в близькій до болгарської македонській це саме слово означає “цінний”. І таких прикладів – безліч. Тому, напевно, й недаремно кажуть, що з близьких мов перекладати найважче.

-   І насамкінець побажання читачам від Анни Багряної.

-   Процитую відомого українського письменника Володимира П’янова, який на одній зі своїх книжок колись мені написав: “Бажаю перемог на усіх життєвих фронтах!”. А від себе додам: любові до життя і до книжок! 

Наталя Пасічник