Повновода ріка – українська література – тече з потужного джерела народних пісень, казок, легенд, міфів. Пишаючись глибоким руслом, стрімким плином, біжить поміж берегами століть і не слабне, попри всі намагання захланних чужинців висушити непокірну, вільну душу народу.  

"Лісова пісня" Лесі Українки, тексти Миколи Гоголя та Івана Франка, "Казка про калинову сопілку" Оксани Забужко… Минають сторіччя, а традиція повертатися до джерела – незамуленого й досі – не переривається. Ось і Дара Корній "Гонихмарником" підтверджує: витоки нашої рідної літератури невичерпні, безцінні та, що життєво важливо для нас, животворні, животворчі.

"Гонихмарник" - недитячий твір, але прийшов із дитинства авторки, з волинського села, загубленого у правічному лісі. Там – колисанки-присиплянки, казки бабусі чи дідуся надобраніч, пісні мами, котра порається на кухні. Там – у страху великі очі, світ – великий-превеликий і живі у ньому не лише люди, дерева, метелики, а й земля чи буря. Полісся – край чарівний, хтозна, чи сплеск у озері - це риб’ячий, а не русалчин хвіст? А далекий сердитий гуркіт, що лунає з чорної хмари – то звичайне фізичне явище, а не шал Гонихмарника? 

Вона і він. Земля й Гонихмарник. Сила землі – безмір. Скільки він списом блискавиці не грозить її прохромити, а вона начеб і лежить безборонна, мовби і сіпається у корчах від ударів небесних батогів, а натомість спокійно вбирає потугу мільйонів вольт й усміхається після бурі. Розходяться хмари, сонце ковдрою світла огортає землю.

Вона і він. Дівчина у вінку салатово-русявого волосся та хлопець у чорному. А-а-а… Ще Місто, у якому вони зустрілися. Вічне місто? Ні, таких нема, воно давнє… Як і його душа–охоронець. Древній, та водночас юний Юрко, що кожного свого мешканця знає, не важливо, чи той жив триста літ тому, а чи це отой, що зараз чимчикує на каву або пиво, пильно озираючи під ногами слизьку від дощу бруківку, якою тепер шерхотять шини автівок, а не цокотять копита коней… Часи змінилися, процес урбанізації, одначе. Люди воліють жити у містах, то й іншим створінням доводиться перебиратися з лісів у кам’яні джунглі.

Юнак у білому, Юрко, знає і цих двох мешканців: художницю Аліну, чий епатажний вигляд на додачу до незалежної вдачі й гострого розуму вирізняє її з-поміж інших, та ще одного учня художньої Академії, Сашка, котрий вміло приховує за чорним одягом і скельцями окулярів… Кого? Ловеласа, що пурхає метеликом біля дівчат-квіточок? Мажора, якому багатий татко запевнив дорогу в світле майбутнє? Аби ж то… 

За сонцезахисними кружальцями не лише два ока… Там дві душі. Одна людська, а друга належить істоті, яка є стихією дикою й потужною, грізною й жорстокою, але також необхідною. Він – Гонихмарник, Сашкове тіло – його тимчасова оселя, хтозна, яка ж то за рахунком. Він – і володар дахозривних буревіїв, і зверхник життєдайного дощу, може трощити кількасотлітні дерева, а може подарувати ріллі вологу, коли вона найнеобхідніша. 

Колись люди були ближче до природних стихій, тож вміли з ними домовлятися, а тепер? У древньому Львові дощить? Ну то й що? Чи вперше. А й у Градобура які можуть бути справи із людьми? Аби було чергове помешкання – чиєсь чоловіче тіло, аби був харч – жінки. Їхня пристрасть – його їжа, яка живить, вдовільняє, наповнює нестримною міццю. Спокусити будь-яку з його первісною гарячою сексуальністю – не проблема. І він поблажливо приймає закоханість щоразу нової рабині, ґрасує вовком у кошарі покірних овечок, міняючи страви: нині білявка, завтра чорнявка, а потім… Потім – ота, із салатовим волоссям! Якась дивна. Та хай буде. Делікатес.

А делікатесик несподівано щирить зуби. Смілива трапилась їжа. Запізно Градобур завважує, що у "дурного дівчиська" (о! скільки вже таких схрупав і забув) зубки чи не гостріші за його власні… Юнка приховувала в собі ту єдину безмірну потугу, яку йому не здолати – силу Землі.

Тож сходяться у двобої - давньому (це вже було не раз), і, водночас, новому (відбувається знову, та не в лісі, а у Львові) - обоє: він і вона. Тільки поміж ними третій – Сашко… Смертельно небезпечна боротьба потуг на полі людей. І вгадати фінал партії неможливо, бо втрутиться наймогутніша зі стихій. На шахівницю вийде додатковий ферзь – Кохання. За кого ж гратиме ця Фігура? За чорних чи за білих? 

Таж іноді ферзя здають… Жертвують ним… А що ж станеться, коли викинуте за шахівницю справжнє Кохання стане самостійним гравцем?

Отак і затягує книга Дари Корній у вир… сьогодення сучасного міста, в якому оселилися поруч із людьми магічні древні сили природи. Бо дівчинку з яскравим - зеленим - волоссям я зустріла у кафе нещодавно, здається, і юнак у білому вчора всміхнувся до мене з вікна вісімдесят сьомої маршрутки… Мимоволі замислишся, а перелесника або потерча можна зустріти на вулицях рідного Львова?.. 

Щоб майбутній читач уявив собі, з ким і чим у нього станеться побачення на сторінках "Гонихмарника", варто би визначити жанрову приналежність книги. Психологічно-драматичний фольк? Містично-реалістична історія кохання? Сучасна легенда? Можливо. Нехай сушать голови літературознавці, щоб знайти мудру назву для цього феномену, красивої й феєричної течії, без якої українська література не уявляється. Мені вистачає того, що традиція не уривається, живе і живить собою цю величну ріку, з якої черпаємо живу воду ми, пили наші пращури, тамуватимуть спрагу душі нащадки.

Наталія Ліщинська