Олесь Ільченко – «універсальний солдат»: письменник, поет, журналіст, фотограф-аматор, що не полишає захоплень біологією, щиро дивується, що сучасні чоловіки так мало пишуть для дітей. Головне, вважає він, не створювати собі внутрішніх бар’єрів та не соромитись тієї дитини, якою вони ще довго залишаються у душі.

Про атмосферу Львова і Франкфурта, ревниву даму-поезію, важку роботу в прозі та про те, що дітям треба говорити лише правду, Олесь Ільченко розповів в інтерв’ю ZAXID.NET. 

«Пригадую період, коли журналістика «з’їла» поета…» 

- Ви поєднуєте в собі безліч амплуа. Яке з них для вас є першочерговим і як вдається поєднувати різновекторну діяльність в одній людині?

- Перш за все, звичайно, я письменник і поет – жодних сумнівів немає. Фотограф… це аматорське захоплення. Я ніколи не казав, що я професійний фотограф, хоча в Києві 14 травня відкрилась виставка моїх фотографій зниклого Києва, знесеного у мене на очах. Ще на початку 80-х я фотографував ті будиночки, яких нині вже немає. Але, я підкреслюю, справа не в Ільченку, справа в місті, в його архітектурі, в нашій пам’яті…

А від журналістики я вже давно відійшов. Буває так, що потроху займаюсь нею на замовлення  конкретних видань, але це вже та стадія, коли я пишу те, що хочу, а не те, що «треба». Повністю зараз зосереджений на письменницькій праці.

- А чому вирішили відмовитись від журналістики?

- Це звичайна еволюція. Я знаю, що багато журналістів, які досягають певного віку, еволюціонують у щось інше: хтось займається адміністративною роботою, хтось іде, як то кажуть, на «творчі хліби», але оскільки у мене завжди писання віршів і регулярне заняття журналістикою відбувалось паралельно, то все-таки давня пристрасть взяла гору. Хоча журналістика – небезпечна річ, бо я пригадую період, коли журналістика з’їла поета і я 7 років віршів не писав. І можна жалкувати за цим періодом, але, з іншого боку, мабуть, так було потрібно, бо я в той час писав багато культурологічних статей, котрими зробив чимало для столиці…

- Для Вас Київ – своє місто, що надихає до творчості, а чи є ще якісь міста, з якими у вас є ментальний зв´язок, де ви відчуваєте себе як вдома?  

- Звичайно, є кілька таких міст і не лише в Україні. Я завжди залюбки буваю у Львові. І хоча я відчуваю, що це зовсім інше місто, з іншою історією, проте тут я почуваюся дуже комфортно. У Львові в мене не буває такого, як ото, буває, приїздиш до міста і відчуваєш бар’єр, відчуженість, навіть якщо воно дуже гарне або навпаки - не гарне. А у Львові я розумію, як мені здається, контекст міста, і це для мене дуже приємно.

Є такі міста в Європі, як Барселона, яка мені страшенно подобається, де є море, Барі Готік (середньовічний район), де є Барселона Гауді. Це таке різнопланове і красиве місто, що завжди викликає захоплення. Крім того, (це абсолютно суб’єктивний вибір) – Франкфурт-на-Майні. Всі дивуються: чому Франкфурт? Ну, очевидно, тому, що мені там було добре якийсь час життя… 

- Данину Києву Ви віддали, зокрема, своїм твором «Місто з химерами» і фотографіями, якими проілюстрували останню поетичну збірку. Чи немає бажання написати щось подібне про Львів?

- Я б хотів це зробити, але розумію, що то просто неможлива річ в сенсі знання цих міст. Для цього потрібно роками жити у Львові. Я не настільки нахабна людина, аби сказати, що можу написати, як Марек Краєвський, детектив про Львів, хоча ця тема – просто розкішна. Ваше місто надається для такого шару літератури, що можна тільки мріяти про ті знання, які надалися б для написання чергового міфу про Львів. Київ я відчуваю глибинно, а от інші міста… візуально. А щоб побачити їх зсередини, треба мати зовсім інший погляд.  

- Першочерговими своїм амплуа Ви таки назвали письменника і поета, як їм вдається вживатись в одній особі?

- Можливо, тому і вдається, що це зовсім різні речі. Хоча Тарас Федюк, з яким я маю насолоду працювати в журналі «Сучасність» каже, що поезія – дама примхлива і якщо ти починаєш писати прозу, вона зникає. Я хочу довести, що це не так і, хтозна, можливо й доведу. Якщо говорити всерйоз, я не вважаю себе аж таким прозаїком. Те, що я пишу багато для дітей – це все-таки дещо інше, а поезія – справді абсолютно ефемерна річ - дивна муза, яка приходить вночі, ввечері, в напівсонному стані, або не приходить взагалі. А проза – це просто тяжка праця, коли та сідаєш, як казав Валерій Шевчук, пригвинчуєш себе до стільця і пишеш, пишеш, пишеш. Дещо інша річ, коли ти вже трохи розумієш структуру майбутнього твору, коли є сюжет або навпаки - безсюжетність. Це різні речі: поезія – це імпровізація, коли треба впіймати момент, а проза – задум будівничого.

- Які, власне, емоції Вам хочеться ловити, адже є поети трагічні, яких надихають сумні емоції, є веселі, котрі пишуть від радісних переживань, а який поет Ви?

- Важко сказати який поет я. Не можу заперечити тезу Леся Герасимчука, який колись про мене сказав: «Це сумний холоднуватий філософ». Я довго думав над цим визначенням і дійшов висновку, що заперечити йому не можу.

«Я проводив жорстокі експерименти на дітях…» 

- Діти – це найсерйозніші критики, котрі ніколи не приховують того, що думають. Відповідно, писати для дітей передбачає більшу відповідальність, аніж коли пишеш для дорослих. Чи немає у Вас страху схибити?

- Для дорослих також дуже відповідально писати. Інша річ, що дорослі зможуть поплескати тебе по плечі й сказати: «Старий, ти геній», а дитина ніколи цього не зробить. Коли на третій хвилині читання дитина починає крутитись і увага її зникає, це означає, що ти потрапив, як то кажуть, «в молоко». Однак я проводив жорстокі експерименти на дітях: я читав їм нові твори і бачив, що я на правильному шляху. В моїй першій дитячій книзі «Таємниця старої обсерваторії» є одна з історій про те, як герої в неприємному паралельному світі потрапляють до в’язниці. Цей сюжет повністю викреслили мої домашні критики, котрі сказали, що для 7-9-річних дітей це занадто страшна історія. А потім, на моє щастя, до нас завітав один хлопчик, племінник моєї дружини, я його посадив і прочитав все – від і до. Він послухав і сказав, що нічого не треба змінювати, все класно.

- Все-таки, для кого важче писати: для дорослих, молоді чи найменшеньких?

- Найбільш складно, на мою думку, писати для підлітків. Оце справді terra incognita… А все тому, що тут є якісь табу. Наприклад, попри те, що вони використовують ненормативну лексику, я не можу її використовувати, але водночас лексика у діалогах має бути якимось чином наближена до «оригіналу», аби вони себе впізнали. І тут довелося справді помучитися, я маю на увазі серію для підлітків «Дивний детектив», однак деякі точки перетину були знайдені. Особливо я сумнівався, коли вирішив написати страшний-страшний горор: ніч, лікарня, лікар-маніяк… У видавництві почали вагатись, потім вирішили друкувати і надіслали рукопис одній поважній пані редакторці до Львова з приміткою, що це – книга для дітей. Потім мені розповідали, що в одинадцятій ночі пролунав дзвінок до працівника видавництва і вона сказала: «Боже мій! Що це? Ви будете давати це дітям!» (сміється) . Крім того, на літературних зустрічах в різних містах на мене часто накидались літні бібліотекарки зі словами, що так писати для дітей - неприпустимо, але, на щастя, молода аудиторія мене захищала.     

- У літературному світі побутує міф про «жіночу» і «чоловічу» прозу та особливості кожної з них. Що стосується дитячої літератури, то кому легше писати для дітей - жінкам чи чоловікам? 

- Якщо підходити до цього формально, то мені здається, що більшість дитячих письменників – це жінки. З іншого боку, мені дивно, що чоловіки не пишуть для дітей, бо мені здається, що багато з них залишається дитиною в душі дуже довго. Можливо, вони соромляться цього або бояться це розкрити… Коли я почав писати книги для дітей, раптом актуалізувалась дитяча пам´ять і я зрозумів, що треба писати. Цілий шар якихось наче забутих спогадів з одного боку, а з іншого - відчуття, що треба написати те, що ти не дочитав у дитинстві. Хоча раніше відчував себе абсолютно безсюжетним письменником, а тут раптом якась фабульність з’явилась. І практика, і ринок, і читачі, і внутрішнє відчуття показали, що ці книжки знайшли свою аудиторію. 

- Пишучи для дітей Ви самі стаєте дитиною?

- Так, звичайно… 

- І вдається? Я маю на увазі, мандрувати з дорослого життя у дитяче і назад?

- Не пам’ятаю, хто це сказав, але є гарна фраза про те, що добрим прозаїком можна бути лише тоді, коли ти – непоганий актор. Якщо ти не можеш перевтілюватись і говорити від імені мадам Боварі чи ще когось, то нічого не вийде. У момент написання треба справді бути лікарем-маніяком чи мадам Боварі… 

- Не можна не згадати Всеволода Нестайка – відому постать в українській дитячій літературі. Як йому вдалось потрапити в яблучко?

- Очевидно, він просто відкинув усі гальма, переступив бар’єри і став звичайним хлопчаком. Головне - цього не соромитись, не зациклюватись на тому, що, мовляв, «я завжди був  дуже серйозним, розумним і поважним». 

- А чи не було у Вас такого бар’єру?    

- Бар’єру не було, просто досвід був мінімальний. Коли я вперше написав дитячу книгу, виявилось, що це дуже захоплива річ, а тоді, як греблю прорвало: почали йти всілякі ідеї та сюжети. Все нові й нові. 

- Очевидно, Ви часто спілкуєтесь зі своїми молодими читачами, а що хочуть бачити у книгах вони?

- Вони хочуть правди… Якщо це навіть фантастична історія, то ніяких піонерів, героїв, оцих слухняних хлопчиків і дівчаток там бути не може, бо це - «нафталін». Вони хочуть щоб там були присутні слова ай-Под, комп’ютер та інші. Іноді вони напряму запитують: «Комп’ютер у книзі є?» – «Є», - кажу. Я спеціально написав пригодницьку історію «Пастка для ґеймера». Тобто навіть у найфантастичнішій історії все одно повинні бути живі люди, бо, як казав Шкловський, у Гоголя входить у двері чорт – вірю, а у іншого письменника входить людина – не вірю. Так і тут: треба знаходити баланс достовірності й вигадки, бо практика показала, якщо просто зафіксувати реальну історію, вона здається неймовірною. Парадоксально, але вигадка надає історії правдивості. 

- Чиї книги читали у дитинстві Ви? 

- У дитинстві в мене був свій бестселер - книга «Про Барвінка та Коника-Дзвоника». Це був, я вважаю, перший український екшн: тотальна війна з будяками, Барвінок і коник – чудово обіграна назва комахи і козацького коня. Фантастична на ті часи книга, котра мені дуже запала в душу. Питомо національна, вона водночас була написана для хлопчаків, де постійні пригоди і цей герой – маленький супермен, який долає цих будяків, Осота і Блекоту.  Звісно, прочитав всю бібліотеку пригод: Жюль Верн, Дефо – все це само собою. А от у старшому віці я вже захоплювався біологією і у мене був специфічний круг читання: від популярного Ернеста Сетона-Томпсона до Ернста Майра (останній – то вже спеціальна література), але мені було страшенно цікаво. Загалом я вважаю, що біологія – це колосальний детектив.

 - Часто говорять про брак дитячої дидактичної літератури. Чи повинні книги виховувати характер дітей?

- Не прямо, звісно, дуже обережно, але повинні. Навіть у своїх казках про обсерваторію я, окрім колеса переміщення, не використав нічого чарівного. Герої своїм розумом повинні знайти вихід зі складної ситуації – ніяких чарівних паличок, плащів-невидимок і так далі. Я хотів зробити такий собі «міцний горішок» по-українськи, щоб дитина зрозуміла – для того, аби чогось досягнути, треба докладати зусиль. Це не концепція російських казок, де герой лежить на печі й раптом чудесним чином все стає на свої місця або він найдурніший і чомусь в результаті виходить найрозумнішим. Українські ж казки концептуально інші, це різниця ментальностей. У мене, звісно, модерні речі, але концепція та сама: герої досягають результату своїми діями і розумом. 

- З молоддю спілкуватися легше, вона знає, чого хоче, і може висловити свої бажання, а як писати для найменшеньких?

- Якось мені спало на думку, що їм потрібні прості й світлі історії, але водночас пізнавальні. Діти спочатку не усвідомлять, що там закладено, але потім згадають і зрозуміють підтекст. От як мандрівка Дощинки, котра падає в річку, пливе в море, океан, а потім знову летить на небо. Одна мама мені сказала, що не знала, як пояснити дитині колообіг води у природі, а тут така гарна історія. Діти ж читають і сприймають це просто як пригоди Дощинки. Виявляється, отаке антропоморфне ставлення до неживої начебто природи їм дуже цікаве… Просто треба стати, образно кажучи, на рівень цієї дитини – 60 сантиметрів від землі, й подивитись, що вона бачить: скільки всього цікавого в траві живе і ворушиться, або ті ж неприбрані іграшки: а що буде, якщо їх не прибрати?..     

- У підлітковому віці серйозна диференціація зацікавлень, а як написати твір, аби його з однаковим інтересом читали і хлопчики, і дівчатка?

У серії для підлітків «Дивний детектив», власне кажучи, класичний детектив лише один – «Смертельний круїз». «Медгоспіталь» - це горор, «Пастка для ґеймера» - це комп’ютерна історія, а дівчатка-підлітки, почувши назву «Чорне озеро кохання»,  шикуються в чергу, щоб купити цю книгу. А там історія начебто банальна, але по-своєму загадкова, бо описано перші стосунки хлопчика і дівчинки, котрі відчувають потяг один до одного, але абсолютно не вміють спілкуватись в такому сенсі. Це напівдетективна історія, але соціальний підтекст там присутній, і підлітки це дуже відчувають: їм не треба говорити про технологію сексу – це грубо і нецікаво, а от емоційною складовою вони дуже цікавляться. Їх хвилює чимало питань: як спілкуватись правильно, як привернути увагу, як сподобатися дівчині? Адже 13-16 років – це дуже серйозний і проблемний вік. Рівень суїцидальності у цьому віці дуже високий, а батьки та дорослі сприймаються як антагоністи та вороги. Це малими дітьми можна покомандувати, а тут потрібно абсолютно серйозно, спокійно розмовляти, треба бути другом цього підлітка, а не ментором-всезнайкою, який каже, що треба зробити тільки так і не інакше.

- Для того, щоб стати другом, мабуть, довелось спілкуватись з психологами?   

- Був конкретний психолог, з котрим ми говорили на ці теми. Це не були поради як писати, а радше розповіді про особливості підліткового віку. Саме тоді я зрозумів, скажімо, що горор – це нормально. Світова література горору розрахована, перш за все, на підлітків до 15-17 років. Вони переживають ці страхи, сублімують і стають вільними людьми. Згадую часи, коли в піонертаборах діти лякали один одного труною на коліщатах, живими мерцями і таким іншим. Діти переживали цей страх сміхом, іронією, розуміли, що це така гра і звільнялись від нього. В цьому я бачу і своє надзавдання – довести оцей жах, згущення всього негативного до логічного літературного абсурду. 

- У дитячій літературі ви часто торкаєтесь тем містики, фантастики, вони вам близькі?

- У принципі, так. По-перше, дітям без фантазійності писати не можна, брутальну реальність вони не так сприймають. Вони хочуть щось казкове і неймовірне. Коли розповідаєш, що десь є стара обсерваторія і варто в неї зайти та покрутити колесо переміщення, вони всі напружуються: де, де ця обсерваторія, куди зайти і що покрутити? Вони начебто усвідомлюють, що такого бути не може, але водночас готові до дії… 

«Гаррі Поттер» - це глибоко національна література…»  

- Попри літературу для дітей та поезію Ви не забуваєте про своє зацікавлення біологією. Вже вийшли «Риби річок і озер», «Наші птахи», «Дерева»… Що далі?

- Не таємниця, що я вже здав у видавництво «Грані-Т» ще три рукописи на цю тему. Всі вони про комах, тому що їх понад мільйон видів. Перша книга присвячена метеликам і її значна частина – це культурологія: міфологія, починаючи від античності й до наших днів, аж до фільмів «Ефект метелика» і пісень рок-гуртів, де фігурують метелики. Друга книга називається «Жуки та інші поважні особи», а третя, «Бджолині родичі», об’єднує велику групу комах – перетинчастокрилих: джмелів, ос, мурах, бджіл, шершнів. Це колосальний матеріал. Цю ж тему досліджував і прекрасно розкрив іще Жан Фабр, але, я підкреслюю, мої твори – це не компіляція, а те, що я й сам спостерігав у природі. Там багато індивідуальних родзинок. 

- Побутує думка, що сучасні діти мало читають. Чи не пов’язано це з тим, що для них мало пишуть? Як можете оцінити ринок дитячої літератури?

- Впродовж останніх трьох-чотирьох років ситуація таки змінилась на краще. Зараз просто криза трохи підкосила ринок літератури, але, мені здається, десь у 2007-му зрушення були. Що було раніше? Нестайко, народні казки, Гаррі Поттер… а потім враз активізувалося багато видавництв. Ця тенденція зберігається, хоча кількість назв зменшується, проте з’явилось багато нових авторів або ті, що не писали для дітей, почали писати. Звісно, дефіцит цього ринку буде завжди, бо еволюція тут дуже швидка: діти ростуть, і їм потрібно увесь час нових книжок…

 - Ви згадали про Джоан Роулінг. У чому, на Вашу думку, причина такої шаленої популярності її книг і чи можливе щось подібне з українською літературою?

- Існує давня суперечка, чи може бути в принципі український бестселер? Ставимо багато знаків запитання після цієї фрази. Читаючи Роулінг, я зрозумів одну річ – людям подобається не щось кардинально нове, а дещо впізнаване, трохи модернізоване, але все-таки впізнаване. Вона створила відверто англосаксонську казку: із закритою школою, відсутністю батьків у хлопчика, із поганими родичами… Це все бере початок ще з творів Діккенса, тож є в абсолютно національних традиціях. Ці всі пазли вона зібрала дуже вдало, вона відчула специфічний дух. Нам цього не зрозуміти, але «Гаррі Поттер» - це глибоко національна література плюс англомовний світ – це окрема планета, де працюють колосальні закони ринку та лобізму. До просування цього рукопису підключились потужні сили і він став тим, чим став. Головне, що Роулінг відчула отой дух. 

- А чи можуть українські національні традиції сприяти популярності книги серед молоді?

- У нас весь час відбувається якесь вимивання національної традиції, от і зараз відбувається прямий спротив влади оцій традиції, подовження одвічної боротьби українства. Це вже не лише проблеми літератури, а й проблеми буття українства у світі. Якби у нас була стабільна держава, як Чехія чи Словаччина, тут були б інші розклади. Як на мене, скажімо, Леся Воронина чи Сашко Дерманський – абсолютно модерні автори, однак впізнавані, національні. Чи Кость Лавро – побачиш його зайця на снігу і ти зрозумієш, що це український художник. Це неможливо пояснити, це просто український погляд на світ.

- У вас є твори і для дітей, і для дорослих, а Ви себе ідентифікуєте передусім як дитячий чи все-таки як дорослий письменник?

- Тепер вже зав’яз у дитячій літературі й про мене кажуть, що дитячий. Хоча, чесно кажучи, попри те, що для дітей у мене вже вийшло понад 20 книг, не можу сказати, що я дитячий письменник. По-перше вважаю, що найкращих книжок для дітей я ще не написав, а по-друге, зараз у мене маятник хитнувся і я хочу написати пару книг для дорослих…

- Що це будуть за книги?

- По-перше, один давно задуманий роман. Звісно, якщо подужаю написати, бо все-таки поетові важко писати такі масштабні твори. Зараз я також пишу книгу есеїв «Збирачі туманів». Це своєрідні мандрівки в просторі й часі. Крім того, хотілося б видати нову книгу віршів, однак вони пишуться дуже повільно.

З дитячими книгами також є одна задумка – написати пригодницьку казку чи, радше, екшн про дивного лікаря, котрий відкриває маленькому хлопчикові таємницю старого килима. До речі, такий цікавий килим був і у мене в дитинстві. До пригод я хотів би додати ще й елемент пізнавальності, аби це не були пригоди заради пригод, але й несли якусь інформативність. 

Довідка ZAXID. NET  

Олесь Ільченко народився в Києві 1957 року. Освіта – природнича і літературна: закінчив Київський педагогічний університет ім. Драгоманова та Московський літературний інститут ім. Горького. Тривалий час працював журналістом, редактором на телеканалі «1+1». Автор численних публікацій в пресі на культурологічні теми. Лауреат телепремій «ТЭФИ » та «Телетріумф» (2006 р). Член Асоціації українських письменників, Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України. Пише вірші, сценарії (на один з них поставлено художній фільм «Я той, хто є» (1990)). Автор семи поетичних збірок, містичного детективу «Місто з химерами» (лідер рейтингів ВВС і «Книги року»), а також творів для дітей: «Таємниця старої обсерваторії», «Мандрівка Дощинки», «Пригоди неприбраних іграшок», «Як автомобілі дорогу будували», «Як коник співати навчився», «Як крокодилу зуби лікували», та творів для підлітків: «Смертельний круїз», «Чорне озеро кохання», «Пастка для ґеймера» і багатьох інших.