З одного боку, пісню «Вона» на його вірші пів-України знає напам’ять, його остання прозова книжка «Досвід коронації» опинилася серед переможців «Книжки року», а сам Москалець, як уже повідомляв «День», став лауреатом премії «Глодоський скарб». З іншого — його не зустрінеш на більшості літературних фестивалів, тусовок, він рідко коментує поточне життя, більше зосереджуючись на творчості та спостереженні за природою, в чому можна переконатися на його блогах та інших сторінках в інтернеті. А мешкає у селі, в будинку, який зве Келією. Тим цікавіше було поспілкуватися на ширше коло тем із цим яскравим творцем сучасної української культури.

— Може, це й не найвеселіший початок розмови, але чимало людей хочуть дізнатися про ставлення письменників до нинішньої суспільно-політичної ситуації в країні. Яка ваша думка про нову владу? Як уникнути загрози русифікації та згортання демократичних свобод? І чи реальна така загроза?

— У цьому житті все реальне, в тому числі й загрози, і можливості їхнього подолання. Хоча, зізнаюся чесно, я вже давно не стежу за коливаннями суспільно-політичних кон’юнктур. Краще зважати на власні натхнення та осяяння, слідуючи за ходом своїх справ, а не за тим, що намагаються нав’язати політики та їхні Засоби Масового Навіювання. Тоді, може статися, ти напишеш пісню, яку співатимуть ті ж таки русифіковані київські або харківські підлітки. І співатимуть її українською. Саме це буде належною відповіддю черговій владі. Це те, що належить до моїх можливостей: написати пісню, написати книгу.

— Ваша нова книжка «Досвід коронації» стала переможцем однієї з номінацій «Книжка року», ви стали лауреатом «Глодоського скарбу». Наскільки для вас важливе визнання від читачів, від колег, експертів?

— Ну, я все одно писав би свої книжки, навіть без можливості негайної публікації їх, вже не кажучи про миттєву та адекватну рецепцію розумних, ерудованих, я б сказав, талановитих читачів. Писав би, бо для того, щоб осмислити ті або інші речі, їх насамперед треба висловити. Я ж надаю перевагу самостійному осмисленню, а не готовим відповідям, яких ніколи не бракує. Від початку свого творчого шляху я звик до широкої популярності у вузькому, зате добірному колі, і ніколи не потребував більшого. Ясно, що тепер мені приємно, коли написане здобуває відгук ширшої публіки. Але це визнання не є — та й не може бути — визначальною мотивацією для творчості. Адже любиш щось або когось не тому, що тебе похвалять за цю любов.

— А як почуваєтеся, усвідомлюючи, якими популярними стають пісні, написані вами, коли люди їх співають на вулиці, вже часом і не знаючи, хто автор?

— Знаєте, це викликає легку ейфорію. От як склянка вина. Я ніколи не забуду тих випадків, коли доводилося чути свої пісні з вулиці, коли люди, які їх співали, не підозрювали, що я, автор, і слухаю їх тут. На Сихові у Львові, або в «трубі» біля майдану Незалежності в Києві, або в Стрию, або в Бахмачі. Але найдорожчим з-поміж цих спогадів залишається один: я прокинувся серед ночі в своїй Келії, батуринські хлопці поверталися з нашого матіївського клубу, де саме закінчилися танці, і от ті хлопці йшли трасою до Батурина, співаючи пісню «Вона». Це був просто несамовитий досвід для серця.

— Що для вас важливіше — поезія чи проза? І чим різниться процес писання та натхнення?

— Річ у тім, що я працюю періодами. Це як внутрішні, тільки мої, пори року. Пора поезії, пора музики, пора філософії... У ту пору, коли добре пишуться вірші, тільки вони і є найістотнішим у житті, всі інші на світі дискурси шанобливо замовкають. Потім настає період прози або літературної критики — і вірші тоді мені неприємні, я їх ні читаю, ні пишу, і взагалі бачити не хочу. Це принципово відмінні процеси, засадничо інакші натхнення. Проза потребує довгих тривань, витривалості на письмі, щоденної регулярної праці і, не в останню чергу, матеріальної забезпеченості. Натомість у поетичного натхнення зовсім інший темп, воно нагадує легке скерцо, швидку літню зливу. Вірш «Ти втретє цього літа зацвітеш...», до якого Тарас Чубай написав чудову музику, я склав за чверть години. А от із невеличкою повістю «Зірка на ім’я Марія» довелося працювати два місяці.

— У найрізноманітніших ваших текстах лейтмотивом відчувається пошук рівноваги, наприклад, пошуки душевного спокою поміж любов’ю та самотністю. А чи знайшли ви особисто для себе спосіб досягнення й утримання рівноваги?

— Розумієте, наше життя відбувається як безупинне становлення, від народження — до зрілості, від зрілості — до старості, тому щось утримати в ньому принципово неможливо. Щойно ти досягнув певного статусу, хотів би застановитися над ним, побути в ньому — а вже розпочинається наступна частина цієї сонати з життям, і ти можеш тільки озиратися на щойно минуле, або виглядати прийдешнього. Кожного дня сходить нове сонце, кожного дня відбувається велетенська, хоч і малопомітна переконфігурація наявного стану речей, зокрема, й того сущого, яким є ти сам. Здобути рівновагу не так уже й важко, важко здобувати її одним і тим самим чином. Сьогодні я дві години грав на гітарі — і світ, точніше, моє світосприйняття, стало гармонійнішим, у світобудові все пасує, все доладне й досконале. Але наступного дня на позір той самий музично згармонізований світ розлітається на друзки: в тебе все валиться з рук, хтось дзвонить, хтось шле важливого електронного листа, хтось помирає, і це не просто «хтось», який помирає щодня мільйонами, а твій давній друг, один-єдиний такий на цьому тимчасовому світі. Тобі вже не до гітари. Авжеж, із роками набуваєш певного досвіду й навіть вправності у поводженні з такими громоподібними речами. Ідеш медитувати до лісу. Або сідаєш молитися за упокій душі. Але гарантованого, завжди наявного і придатного до вжитку на всі випадки життя способу утримання рівноваги, іншими словами, власної автентичності, не існує. Життя непередбачуване. Тим воно й прекрасне, тим і жахливе.

— Що зараз пишете? Чи є плани щодо видання нових книжок?

— Зараз я переважно займаюся рецензуванням поточних книжкових новинок — злощасний «Оригінал Лаури» Набокова, прекрасна есеїстика Збіѓнєва Герберта... Кілька років тому я захопився філософією Мартіна Гайдеѓѓера. А він, як-не-як, залишив доволі велику спадщину (повне зібрання творів складається з 102 томів). У свою чергу Гайдеѓѓер вивів мене на Ніцше, якого я завжди недооцінював. Ці два філософи забирають тепер практично майже весь мій час (досить сказати, що вони примусили мене вчити німецьку мову, а цього навіть Rammstein не міг зробити, дарма, що я дуже шаную цю групу). Я ще не знаю, що з того всього захоплення вийде — і чи вийде взагалі, тобто, чи завершиться період Гайдеѓѓера якоюсь книгою. Їх про нього й так уже тонни понаписували, і ще писатимуть... Наразі мені вистачає самого захоплення, а там побачимо. Ну, а коли все-таки випадає вільна хвилинка, то віддаю її гітарі, он колядку «Віфлеєм» написав, людям подобається.

— Що для вас первісне у літературному творі — образ, символ чи сюжет?

— Мова первісна. Все залежить від мови твору. Найкращий сюжет можна зіпсувати поганою мовою і неохайною стилістикою. Поганою мовою не створиш ні промовистого символу, ні переконливого образу. Все це буде накульгувати, спинатися на котурни, спотикатися на збігові приголосних.

— Наскільки важливою у ваших творах є інтелектуальна складова — роздуми, концепції?

— Ця складова, особливо в прозі, завжди багато для мене важила, хоч у власних творах, хоч у чужих. Я вихований на «Грі в бісер» Германа Гессе, люблю цю гру і намагаюся бути добрим гравцем. Інше питання полягає в тому, чи варто намагатися втиснути гру в бісер до суто художнього твору. Тому з роками я все більше схиляюся до есеїстики.

— А релігійні мотиви? Адже і в поезії, й у прозі Костя Москальця можна відшукати чимало як християнських, так і, скажімо, східних символів.

— Там дійсно не бракує цих мотивів. Це пов’язано з особистим, дуже інтимним релігійним досвідом. Я досить пізно охрестився, у 15 років, це був повністю свідомий вибір — після того, як учителі спіймали мою однокласницю біля церкви, куди вона насмілилася прийти з матір’ю, щоб посвятити паски. Її тоді виключили з лав комсомолу, перед цим привселюдно зганьбивши перед усією школою. У відповідь я відмовився вступати до комсомолу, натомість прийняв хрещення, ясна річ, таємне, вдома у старого священика. Мені дуже близькі слова фахового атеїста Гайдеѓѓера, якими назване одне з нечисленних інтерв’ю цього філософа, опубліковане згідно із його заповітом у журналі «Шпіѓель» аж через десять років після смерті: «Тільки Бог ще зможе нас врятувати...» Той старий священик, який вділив мені ласку хрещення, був дуже схожий на цього гайдеѓѓерівського Бога. Разом із тим, у мене, та й не тільки в мене, не може не викликати огиди проституювання християнства, яке останнім часом відбувається в Україні. Ще трохи — і портрети президента в кабінетах голів облдержадміністрацій почнуть мироточити, а кількість канонізованих перевищить кількість громадян України. Використання релігії з метою ідеологічної індоктринації — один із наймерзенніших гріхів. Про це не написано в катехізисі, але можете повірити мені на слово.

— Чи ви зараз співаєте, і чи плануються виступи, концерти?

— Ні, востаннє я співав зі сцени 1996 року, розігрівав публіку перед виступами «Плачу Єремії». Це, фактично, було маленьке концертне турне галицькими містечками — Червоноград, Стрий, Яремче, Надвірна... З тих пір я співаю тільки для себе — і для найближчих друзів. Але в мене є два повноважні представники — Віктор Морозов і Тарас Чубай. Вони роблять усе від них залежне, щоб мої пісні були відомі ширшому загалу. І я їм обом безмежно вдячний за це. Співають вони, до речі, значно краще за мене.

— Часто люди, котрі знають про вас лише з текстів і пісень, дуже дивуються, почувши, що ви живете в селі. Чому ви обрали саме таке місце для мешкання?

— А я завжди дивуюся, почувши про таких людей. Що тут такого надзвичайного? Значно кращі за мене письменники жили в селі, той-таки Гессе або Фолкнер, або Лев Толстой, скажімо, до того ж, у набагато гірших умовах. Уявляєте, в Ясній Поляні не було навіть покриття котрогось із мобільних операторів, який жах! І це ні в кого не викликало подиву, ось що характерно. Тарас Чубай он теж живе в селі, причому робить це значно послідовніше за мене, бо я на зиму перебираюся до міста, а він цілий рік там. В моїй Келії є газ, електрика, мобільний зв’язок, інтернет, траса в сто разів краща за київські траншеї, які чомусь називаються вулицями. Очевидно, в людей, про яких ви згадуєте, застарілі уявлення про село...

 Розмовляв Олег Коцарев
Фото: sumno.com