Таня Малярчук. Звірослов. – Х.: Фоліо, 2009.

Одна із найбільш поетичних і фантастичних пам’яток ранньохристянської  літератури – твір під назвою «Фізіолог» – з’явилася, вважають медієвісти, десь у ІІ чи ІІІ сторіччях в Олександрії. Прагнучи символічно витлумачити таїнство Божественної світобудови, релігійні письменники звернулися до розповідей про тваринний та рослинний світ, запозичуючи інформацію в античних письменників, черпаючи її зі старозаповітніх розповідей, з єгипетських та талмудичних легенд. Так поступово склалася збірка, котра, як не парадоксально, на суто язичницькому матеріалі розкривала глибинний сенс християнського віровчення. У ХІ чи ХІІ сторіччях тексти «Фізіолога» з’явилися в Київській Русі і значно вплинули на вітчизняну культуру, зокрема літературу й іконопис.

У текстах «Фізіолога» все підлягає символічній екзегезі, яка має мало спільного з реальним станом речей. Ось пелікан – не дуже привабливий насправді птах. Він, «рече Фізіолог», є птахом дуже «чадолюбивим» і може, пробивши власні ребра, своєю кров’ю воскресити мертвих пташенят, символізуючи в такий спосіб смерть та Воскресіння Ісуса Христа. Ось кит, який нібито прекрасними пахощами приманює до себе маленьких рибок і з’їдає їх – так само чинить і диявол, заохочуючи людину до гріха. Блискавка вдаряє в морську глибину і породжує перло – Премудрість Божу. Отож, численні історії «Фізіолога» з чарівною наївністю правлять про одне: «Як величні діла Твої, Господи, все премудро створив Ти».

Проте не факт, що в свідомості реципієнтів залишався саме цей спасительний сенс, а не екзотична фабула. Швидше навпаки. Новітній «Фізіолог» –  «Звірослов» Тані Малярчук, яка свідомо наголошує на зв’язку із середньовічною традицією, підтверджує наш здогад. Десять оповідань, назвами яких слугують назви представників фауни. Подібність між персонажами оповідань та тими звірами, з якими читачеві запропоновано їх асоціювати, є суто умовною – цілком у дусі байок «Фізіолога». Правда, авторка не наповнює своїх оповідань догматичним змістом – вони надзвичайно прості, навіть свідомо спрощені, декларативно вульгаризовані і нібито не мають нічого спільного із символізмом середньовічних каталогів. Узагалі, «Звірослову» більше підійшла би назва «Бестіарій» (так переважно називався «Фізіолог» у Західній Європі), але знову ж таки – в нашому сучасному розумінні, де слову «бестія» надається однозначно негативної конотації.

Бо ж розповідає у своїй книзі Малярчук про цілком окремішній світ – який українські барокові богослови називали «світом людей злостивих». Це територія заздрісників, жорстоких та байдужих, наділених владою чи просто сильніших психологічно, злих, мстивих, котрі весь час упосліджують слабку «маленьку людину» (продавчиню, шофера тощо), яка перебуває в центрі уваги авторки. І можна сказати, що психологічний розтин цієї «маленької людини» вдається авторці блискуче. Принаймні, в розрахунку на чутливого читача з певною кількістю комплексів, котрий хоча би колись вагався під дверима кабінету працівника ЖЕКу чи відчував, як ним маніпулюють «близькі друзі» (тим, хто сповідує філософію життєвого успіху, навряд чи будуть цікаві історії про лузерів).

Головні персонажі «Звірослова» принижені так, що бояться замовляти цукерки в магазині, самотні настільки, що зживаються із бридким щуром, котрий оселився за холодильником, але при цьому кожен із них має надзвичайно хворобливу, суто за Достоєвським, власну гідність, яка рано чи пізно проривається переважно у формі істеричного вибуху, котрий, як можна судити з контексту, стає найяскравішою подією в їхньому убогому житті. Здається, це найслабше місце нової збірки Малярчук – така композиційна одноманітність, що нівелює психологічну гостроту. Скажімо, коли в першому оповіданні п’яна Натаха «відкриває очі» на справжній стан речей Капітоліні ( « Рождьонний ползать л єтать не сможет! – горланить Натаха. – Ми з тобою дві курки... Я п’яна, але спати не лягу! Я тобі маю всю правду сказати. Щоб ти, Капітоліна, не мучалась більше»), це ще справляє враження. Викликає співчуття ситуація «Собаки» ( «Ти знеможено падаєш на стілець для відвідувачів і тяжко дихаєш. На чолі проступає гарячий липкий піт. Відчуваєш, що от-от зірвешся.

– Ельвіро Володимирівно, я... я... НІЧОГО НЕ ЗРОБИВ!»). Але, коли в оповіданні «Свиня» «Пазьо перехиляється через прилавок, хапає продавщицю за голову і лупить нею по електронній вазі» - читач сприймає це вже як пародію на пафос Розкольникова. І не тільки це. Якщо вам здалося, що читаючи «Звіролов» ви зможете вволю побідкатися над тяжким життям нещасних невдах – мушу вас розчарувати. Оповідання написані з відчутною долею мізантропії і сарказму як щодо кривдників, так і щодо скривджених. «Звірослов» Малярчук – це «Фізіолог» без теологічної частини; світ, із якого вихолощене все божественне; правда, не вина авторки, що він часто так і виглядає. Тож продовження середньовічної традиції обертається тут на її діаметральну протилежність – найяскравіше це помітно у фінальному оповіданні «Метелик», котре єдине говорить про проблему людини і Бога, хоча й у карикатурній формі, що відповідає рівню відомості головної героїні Жанки, яка продає пиріжки на вокзалі.

Жанка уявляє собі Бога як щось середнє між Санта-Клаусом та Шалтаєм‑Болтаєм – принаймні, Жанчин Бог має тільки голову, котра літає по кімнаті, сідає на карниз і зачіпається за люстру. Головне призначення Бога – виконувати бажання. У випадку Жанки бажання сформульоване чітко «ДАЙ МЕНІ ЙОГО» – тобто чергового по вокзалу Ваню. Задля Вані Жанка веде тривалі перемовини з Богом, вона навіть погоджується «заслужити» цей дар, хоча все своє дотеперішнє життя також уважає стражданням і заслугою. Але от – в її голові виникає думка про потребу допомоги ближньому, а не колупатися у власних комплексах, далі більше – відмовитися від найбажанішого на користь бестії Ірми Іванівни: «Вона не погана, думає Жанка, вона просто любить його, бо інакше чого б їй бути такою підлою. Гнів, що був зібрався всередині, розчиняється в тихій печалі. Вона любить його, думає Жанка. Нехай їй буде ліпше. Над верхів’ям тополь здіймається бородата голова Бога.

– Жанна, – урочисто каже Бог, – ти заслужила Царство Небесне» .

Так проблема вирішується на суто умоглядному рівні. Змінився внутрішній стан героїні, але не змінилися реальні обставини її життя, тому очевидно, що їй більше немає місця в цьому світі. Взагалі коли Малярчук не знає, що далі робити з персонажами, вона… перетворює їх на тварин. Безпрограшний прийом із середньовічного арсеналу – і вже Жанка, перетворившись на метелика, покидає миронівський вокзал, несказанно дивуючись тому, що просила «лиш Його», а отримала «Царство Небесне».

От тільки для сучасного читача, на відміну від середньовічного, «Царство Небесне» геть не є жодною привабливою категорією, а тому – лишається тільки фабула. Десять історій «Звірослова», котрі розповідають про безцільне життя у безсенсовному світі.

 
Тетяна Трофименко