Re: цензії

Лише днями у читачів з’явилася можливість прочитати нову книгу Ілларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма». Два попередні романи автора – «Білий попіл» і «Танець недоумка» – вже заслужено зайняли своє місце в українському літературному просторі.

Містичний трилер у стилі нуар «Білий попіл» узагалі можна назвати проривом у своєму жанрі. Видання у перекладі Михайла Бриниха та з художнім оформленням Назара Гайдучика регулярно додруковується, а попит на нього тільки росте.

ПОПІЛ БІЛИЙ І НЕЗРОЗУМІЛИЙ

Головний герой роману ~~київський детектив~~ найкращий київський детектив Тарас Білий отримує нове замовлення. Отримує його під час обставин більш ніж дивних, але надто розлогих, аби їх зараз переповідати. Тараса наймає сотник Назар Засуха і просить приїхати на його хутір, аби розслідувати вбивство доньки. Білий приїжджає на хутір і береться за справу, але одразу ж стикається із чимось незрозумілим. І коли пишу «незрозумілим», то маю на увазі не зовсім типові для детективів глухі кути у розслідуваннях. Тут усе значно складніше…

Практично всі на хуторі впевнені, що панночку вбив семінарист Хома Брут. Кажуть, що перед смертю дівчини сама так сказала. Чому ж тоді детектива просять розслідувати злочин, якщо злочинець відомий від самого початку?

Білий потрапляє на сороковини смерті сотникової доньки, де має змогу познайомитись з усіма мешканцями Білого попелу. Але чому ніхто з них не сумує і всі поводяться радше як на вечірці? Чому хутір вкритий білим пилом і невже неподалік справді є вихід у пекло? Чи правдиві історії про те, що на хуторі з’являється демон Вій і чи зможе від нього захистити намальоване крейдою коло?

Білий намагається розслідувати вбивство і зрозуміти дивну поведінку хуторян. Та що далі просувається детектив, то дивнішою стає вся ця історія. Зрештою, деякі хуторяни таємно попереджають Тараса про велику небезпеку і радять тікати з Білого Попелу.

– А що б ти порадила мені, крім втечі? Ну, тобто втекти я не можу, бо дав слово сотникові. І взагалі. Що мені робити, якщо не втікати?....

... – Уяви собі лисиня, що пхає мордочку в мисливську пастку. І що тобі його шкода. Що б ти порадив лисеняті?

НАСИЧЕНО І НУАРНО

Ілларіон Павлюк писав «Білий попіл» російською, та видавати книгу винятково українською було питанням принципу. Завдяки перекладачу – літературознавцеві і другові автора Михайлові Бриниху – роман не втратив колориту і насиченості, а лише здобув нові барви. Кожен персонаж має свій характер, і їхня мова, використання діалектизмів та притаманних тільки їм словечок це лише підкреслює.

Автором іншої складової видання є дизайнер Назар Гайдучик. Обкладинка Назара додала «Білому попелу» іще більшої елегантності, роблячи нуарним не лише текст, а й художнє оформлення. Чорно-біле зображення з силуетом чоловіка передає загадковість і похмурість, характерні для цього піджанру. А написаний Павлюком роман є нуаром великою мірою якраз через таку атмосферу. Текст творить світ монотонний і постійно напружений. Серед персонажів трапляється багато циніків, злочинців і загалом далеко не найпозитивніших людей, а головний герой потрапляє в обставини, які з кожною сторінкою стають все більш загадковими і незрозумілими. Поєднання насиченого і майстерного тексту із влучним оформленням роблять цей роман-нуар просто зразковим у своєму жанрі.

РУШНИЦІ НА СТІНІ ТА ДЕТАЛІ ЯК ЦЕГЛА

«Білий попіл» – роман напружений і неймовірно цікавий. Книга має багато особливостей, і одна з головних – численні алюзії на твір Миколи Гоголя. Хоча «алюзії» – слово не те. Демон Вій, убивця панночки Хома Брут, кола на підлозі й інші речі, про які ми вже читали в українського класика, є важливою частиною роману Ілларіона Павлюка. І все-таки їх не доречно буде назвати алюзіями. Сам Павлюк казав, що спершу писав на основі класичного «Вія» кіносценарій, та згодом адаптував його у роман. Панночку вбили, Хому три ночі закривали в церкві, але на цьому все не закінчилось, а лише починається.

Іще одна важлива особливість роману – міцний зв’язок деталей. Багато дрібних, добре і міцно прикладених одна до одної цеглин будуть цілу історію. Завдяки цьому сюжет залишається у постійному напруженні, а поруч із розкриттям головної теми порушується багато інших. З однієї дрібниці розвивається тема кохання і стосунків між людьми. Інша сюжетна лінія заводить читача углиб роздумів про дружбу і вірність. Про взаємини між батьками і дітьми. Про релігійність людини і страх перед невідомим. І водночас цю переплетеність деталей Ілларіон Павлюк використовує для того, щоб іще більше заплутати читача. Автор показує якусь незначну річ, на яку швидко звертаєш увагу і думаєш, що зрозумів, чим це продовжиться. Та одразу після цього сюжет повертає в зовсім інший бік.

Пригадуєте вислів Чехова про рушницю на стіні? Якщо на початку твору з’являється якась деталь, то наприкінці вона повинна вилитись у щось важливе. «Білий попіл» у цьому контексті така собі кімната, стіни якої обвішані рушницями, пістолетами, автоматами та навіть кількома гранатами. У книзі дуже багато дрібних і важливих деталей, кожна з яких згодом розвивається у значущу частину сюжету. Навіть сама розв’язка стає можливою саме завдяки такій важливості деталей. Але про це ви вже дізнаєтеся самі

МОНСТРИ ВСЕРЕДИНІ НАС

«Я взяв монстрів Гоголя, – говорив Ілларіон Павлюк на презентації книги, – і помістив їх всередину людей». Це настільки точний опис, що додати до нього практично нічого. Кожну незрозумілу подію в книзі можна пояснити містично або раціонально. Це було одразу задумано автором і навіть згадується в анотації. Існування кожного демона і вплив зла на людей залежить від вашого вибору і сприйняття. Щось подібне і з головною ідеєю твору. Найстрашніше і найнебезпечніше – це не демони з пекла і не паранормальні явища, а те, що може бути всередині самої людини.

Було б навіть простіше, якби десь існував справжній Вій, і все зло було справою його рук. Та, на жаль, демони досить часто оселяються в нас самих. В який спосіб? У різний. Наприклад, через неможливість прощення самого себе. Герої «Білого попелу» мають за спиною великі гріхи і провини. Люди не можуть пробачити їх собі, тому роблять їх іще важчими. Персонажі цієї книги не вірять у саму можливість прощення. Тому і впускають всередину себе Вія. І навіть не одного. І білий пил, який осідає на все, що знаходиться на хуторі, отой попіл з самого пекла, лягає не тільки на церковні дзвіниці і лісових вовків. Він проникає всередину людей, осідає у їхніх легенях і заважає дихати. Прокрадається в серце і робить неможливими щирі почуття. Заповнює душі і приносить пекло разом із собою. І яких тепер монстрів лякатись?

Артур Дронь