Напевне, найвідоміша сучасна канадська письменниця Марґарет Етвуд почала писати свій роман-антиутопію «Оповідь служниці» ще 1984 року. Тоді авторка набирала текст на позиченій німецькій друкарській машинці. Чому німецькій? Бо саме в цей час Етвуд мешкає в Західному Берліні, тож не дивно, що одним із центральних образів роману стала Стіна, що ділить навпіл черговий дивний новий світ. Як зізнавалася в пізніших інтерв’ю Етвуд, антиутопія (втім, авторка воліє визначати «Оповідь служниці» як speculative fiction, на противагу science fiction) видавалася їй ризикованим задумом, оскільки сама форма приховує низку пасток: пастку неправдоподібності, проповідницького тону, нарешті, надмірної схильності до алегоричності. Незважаючи на побоювання авторки, текст непогано сприйняли критики: «Оповідь служниці» отримала премію Артура Кларка, номінацію на Неб’юлу та Букера. Втім, певних пасток усе ж уникнути не вдалось. Яких саме, розглянемо далі.

В майбутній Америці знижується народжуваність і починаються численні катаклізми: аварії на атомних електростанціях, викиди у воду хімічної та біологічної зброї й соціальні заворушення. Користуючись хаосом і бажанням людей повернутися до стабільності й порядку (тільки лінивий, аналізуючи серіал за романом Етвуд, не зацитував мотто Трампа Make America great again!), владу захоплює група релігійних фанатиків – на диво, не стільки екзальтованих, скільки вдумливих стратегів: вони імітують терористичну атаку на парламент, знищують політиків, вводять воєнний стан, «тимчасово» відміняють Конституцію, впродовж одного дня блокують рахунки всіх жінок і на законодавчому рівні забороняють їм працювати. Подальші дії виглядають як цілеспрямоване позбавлення персонажок ідентичності та зведення їх до рівня безпомічних істот: жінкам забороняють володіти майном, обирати одяг і, нарешті, у найбільш упослідженої групи, Служниць, забирають імена – бо яка ж антиутопія без забирання імен. Таке різке перетворення звичної для нас країни на релігійну диктатуру, звичайно, додає романові динамізму, однак викликає численні питання й сумніви в тому, що світська держава, яка навіть не перебуває в стані війни, може буквально за одну ніч стати найгіршим кошмаром західного ліберала.

Головна героїня, яку раніше начебто звали Джун, стає Фредовою – на честь Командора Фреда, одного з керівників новоствореної Республіки Гілеад. До Фреда і його дружини Серени Джой Джун приписують як живий інкубатор: її місія – завагітніти від Командора під час щомісячної Церемонії та виносити здорову дитину.

Розкриття справжнього імені Фредової – один із найвдаліших епізодів роману: на відміну від нашумілого серіалу ВВС, де героїня Елізабет Мосс мало не побіжно заявляє: «А я насправді Джун», – у романі Фредова перераховує жіночі імена, і спочатку читач не здогадується, хто з них – оповідачка. І лише потім, коли образи поступово розкриваються й набувають об’єму, ми починаємо розуміти – «сестру ту названо Татьяна». Так Етвуд наголошує на знеособленні жінок, перетворенні їх на величезний колоніальний організм «Служниці» – особливо це помітно в епізодах спільних обрядів і пологів, коли всі Служниці водночас відчувають фантомний біль і спільне полегшення після народження дитини.

Основним джерелом приписів у Гілеаді є Старий Завіт, суворий, нещадний закон, на зміну якому в християнстві прийшли прощення й гуманізм Завіту Нового. Важливо, що командори, які прийшли до влади, трактують Святе Письмо буквально, а не метафорично, і це один із важливих принципів фанатизму, на якому акцентує Етвуд: радикали завжди розуміють слова абсолютно прямо, що часом виглядає сміховинно, але частіше – просто страшно. Створити світ на основі постулатів Старого Завіту – безумовно, вдала ідея, оскільки це від початку забезпечує системі необхідну стрункість, відсилає до історії Штатів, над якими тяжіє пуританська традиція минулого, і залучає знайомий читачеві дискурс. Ще один приклад вдалої гри з типовими образами – Тітки, наглядачки та виховательки Служниць у Гілеаді, водночас суворі, релігійні, консервативні й трохи сентиментальні. Саме такими ми пам’ятаємо найгірших шкільних вчительок, які б’ють дітей по спині лінійкою «для їхнього ж блага». Цікаво, що лише десятиліття тому «Оповідь служниці» була заборонена в середніх школах Техасу з поясненням, нібито роман має антихристиянський характер, а також надто відверто зображує секс. У відповідь на заборону Маргарет Етвуд написала відкритого листа, де зазначила, що Біблія значно відвертіша за її роман, а також додала, що коли ми бачимо, як людина прямує до величезної ями, час попередити її про небезпеку. Саме з такими ямами, сучасними страхами й небезпеками, грається Етвуд, проговорюючи вголос сумніви, які ми воліли б просто відкинути. Якою мірою ми можемо довіряти тому, що з’являється в пресі? Від яких свобод готові відмовитися заради безпеки? Чи не є боротьба з тероризмом лише приводом відчужувати у нас свободу?

Як і будь-яка антиутопія, «Оповідь служниці» фокусується на питаннях тоталітаризму та взаємодії держави та людини. Це закономірно нагадує Орвелла, однак якщо у «1984» влада лишається безіменною та розчиненою в усіх соціальних структурах, то в романі Етвуд політичну верхівку свідомо персоналізовано в особі Командора Фреда, в якого служить головна героїня. У романі він виглядає як непослідовний і втомлений диктатор: у кабінеті ховає журнал «VOGUE», ввечері таємно грає зі Служницею у «Скрабл» і постійно наголошує на тому, що верхівка Гілеаду щиро намагається зробити світ гармонійним – видається, що Фред більше переконує себе, ніж Джун. Поруч із таким кволим великим братом – його розбита артритом Дружиною, яка потрапила у пастку власноруч складених законів і тепер не має права брати участь в управлінні країною. Вона – сирена без голосу, колишня ведуча та співачка, а тому ввечері тихенько переслуховує платівки із записами свого виконання релігійних пісень. Укотре читачам антиутопій нагадують, що за обслуговуванням тоталітарних механізмів стоять не опереткові злочинці, злі просто тому, що злі, а реальні люди зі своїм баченням, «як краще» – хай яким перверсивним.

Не можна сказати, що Етвуд у романі напряму проповідує, однак, як і автори багатьох антиутопій, вона бере на себе роль Кассандри: запобігти, вказати на небезпеку шляху, яким ми прямуємо просто зараз, «попередити про яму», як вона сама сформулювала собі завдання. Втім, на відміну від Кассандри, Етвуд не дає жодних рецептів порятунку: як боротися з патріархальною диктатурою, чи можливо розпочати бодай якийсь діалог із релігійними фундаменталістами, як не дати, нарешті, Гілеаду настати – всі ці запитання зависають у повітрі. Будь-які протести в романі заздалегідь приречені на поразку, героям лишається єдине: тікати й не оглядатися, щоб не перетворитися на соляні стовпи.

Те, що в «Оповіді служниці» дивує найбільше, – це надмір жахіть, які описує Етвуд. Концентрація заборон і патріархальних кліше, з якими бореться авторка, така висока, що поступово читач перестає лякатися – так само ми перестаємо в кіно боятися аж надто страхітливих чудовиськ. Так, вони відштовхують і викликають огиду, але їх ірреальність, клішованість радше смішить, ніж лякає. Можливо, річ у жанрі або ж у тому, що роман написано 22 роки тому – а за цей час і світ, і літературний дискурс суттєво змінилися – однак часом «Оповідь служниці» радше нагадує художньо оформлений феміністський маніфест, ніж роман. Утім, реверансів у бік традиції також не бракує: тут, наче в Бредбері, палять книжки, наче в Орвелла, звідусіль спостерігають Очі – прислужники режиму, що доносять на всіх і кожного, – наче у Гакслі, суспільство чітко поділене за страти, касти, які взаємодіють винятково у разі крайньої потреби.

Спалювання книжок для Етвуд – взагалі чіткий маркер хибності певної системи ідей, тому тексти у вогонь тут кидають не лише представники Гілеаду, а й на кількадесят років до того радикальні феміністки, до яких належить Джунова мати. Однак ідея «погані спалюють книжки, хороші їх рятують» вже стільки разів повторювалася, що не витисне сліз навіть із найвідданіших бібліофілів.

Окреме запитання викликає заборона жінкам Гілеаду читати, нічим не аргументована, крім фрази одного з Командорів «Ми зробили велику помилку, навчивши їх читати. Ми не повторимо її знову». Таке тотальне табу не лише не вписується у концепцію пуританської старозавітної моралі – адже в Старому Завіті ані слова нема про шкоду читання, – а й виглядає як чергова спроба створити світ «антиутопії інтелігента». Бо ж ще Бредбері казав, що є злочини, гірші за спалювання книжок, «наприклад, не читати їх». Етвуд ніби визирає з-за ширми й голосним шепотом повідомляє: «А ще тут читати не можна!» – на випадок, коли якогось розумного читач не достатньо злякали відсутність кіосків з порно і закладів громадського харчування.

Серед переваг твору – цікаві стилістичні знахідки і конденсовані образи: капелюшок із квітами нагадує Джун застиглу ідею раю над головою, себе вона порівнює з хмарою солодкої вати, яку можна стиснути до липкої рожевої грудочки. Роман Етвуд напрочуд візуальний: кожна соціальна група має свою форму одягу: Дружини ходять в блакитному (кольору чистоти), Служниці носять червоне (колір крові, народження), Еконожини – смугасті сукні (забарвлення, яке асоціюється з формою матросів або одягом робітників). Рухи персонажок нагадують ходи у величезній шаховій партії, що добре передано у серіалі Брюса Міллера. Вочевидь, Етвуд мислить візуально (недарма крилате око стає одним з центральних символів роману), тому зорові образи в неї часто оригінальніші за філософські роздуми.

Один із найцікавіших фрагментів роману – опис борделю, куди Фред приводить свою Служницю, щоб нарешті реалізувати свій сексуальний потяг до Джун. Так вона, а разом із нею й читачі, потрапляють у карнавальний простір, де знайшлося місце жінкам, що не вписалися в офіційну структуру республіки Гілеад. Усі ці жінки стають повіями, тобто отримують межовий статус, а з ним – і краплю свободи, недоступну ані Служницям, ані Дружинам Командорів. Простір будинку терпимості, де зібрані побиті міллю напівзіпсуті артефакти минулого, у романі виконує кілька функцій. По-перше, зводить персонажів, яких роз’єднав сюжет, а по-друге, доповнює струнку тріаду суперего-его-ід, де суперего – влада Гілеаду, его – сама Джун, а ід – «зайві люди», яким знаходиться місце лише на периферії суспільства.

«Ми були людьми, які не потрапляли до газет. Ми жили в порожніх білих відступах на краях сторінок. Це давало нам більше свободи», – на початку твору промовляє Джун. Саме про це оповідь Етвуд – про лакуни, пробіли, про можливість говорити від імені упосліджених, про історію, яка поки що, на щастя, є лише альтернативною. А також про внутрішню свободу і спротив – напевне, як і всі непогані антиутопії, хіба крім Ішіґуро. «Оповідь служниці» Марґарет Етвуд викликає в мене двоїсті відчуття. Цей текст точно посів гідне місце серед інших антиутопій ХХ століття. Однак чи можна назвати цей роман геніальним? Навряд.

 Богдана Романцова