На його віршах і «бешкетних» повістинах підростають дошкільнята і школярі, які поступово доростають до підліткової літератури. Саме в ній якій останнім часом пробує себе письменник. Про завдання дитячої прози й поезії, ролі дітей у написанні книжок, повчання в дитячій літературі й Івана Андрусяка в дитинстві читайте в нашій розмові.

– Яким був письменник Іван Андрусяк у дитинстві? Чи нагадував він, приміром, Вашого персонажа Івася Бурундука?

– Багато в чому нагадував – я теж був такою «нетиповою» дитиною: жив у світі фантазій, вигадував і розігрував якісь сюжети, багато читав, притому «дорослих» книжок, здебільшого поезії. Пригадую, як у класі, здається, шостому мені вирізали гланди і я наступного дня після операції нудився, не мав чим себе зайняти, то послав маму в книгарні (їх тоді в Косові дві було), щоб скупила мені всю нову поезію. Ну, мама купила книжок із десять, я одразу ж на них накинувся і заспокоєна мама пішла додому. Наступного ранку приходить, а я їй пишу (бо говорити ще не міг після операції): «Ви мені графоманів принесли» :).

А крім книжок, моїм улюбленим заняттям дуже довго були ігри з пластиліном. Але не «гончарство» чи «скульптура», а сюжети. Я наліплював різноманітних персонажів – іноді вичитаних із книжок, іноді запозичених із фільмів, але що далі, то все частіше «власних» – і розігрував з ними цілі «історії з продовженням», тепер це назвали б «серіалами», але тоді такого слова ще не було. Все це зберігалося на старій табуретці в куточку під піччю, а сюжети розгорталися часто на цілу канапу. Ото прийде дідусь утомлений з роботи, не добачить і сяде – на тому серіал і закінчується. Усе доводиться починати заново – а персонажі вже виходять не такі, а трохи інші, – тож історія з ними, зрозуміло, також уже мусить бути трохи інша…

Бурундука я багато в чому з себе прописував – товстенького хлопчика, який не завжди знаходить спільну мову з однокласниками, але багато читає, добре вчиться і намагається самостійно мислити. Коли мені критики зараз закидають, що я в чомусь нав’язую Бурундукові свої теперішні «дорослі» смаки, то я лише усміхаюся, згадуючи себе в його віці. Зрештою, я й зараз знаю чимало таких дітей, які не бояться йти проти течії, жити у своєму світі, бути не такими, як усі, – й урешті саме завдяки цьому завойовують повагу своїх «типових» однолітків.

– Як Ваші діти ставляться до того, що свого часу стали персонажами Ваших книжок?

Принаймні їм це подобається і меншими вони навіть тихенько пишалися цим перед своїми друзями й однокласниками. Хоча й розуміли, що насправді це не зовсім вони – все ж у книжковій Стефі є лише трохи від реальної, і маленька Стефа цим навіть якийсь час переймалася й наголошувала, що «насправді, тату, все було не зовсім так».

Мені здається, що найглибше все це переосмислила Ліза, яка й сама пробує писати, притому напрочуд вдало, і яка недарма обрала своїм фахом філософію – вона ще з дитинства була такою ж, як я малим, «річчю в собі», й коли «виринала з себе», то завжди виказувала дуже тонкі спостереження, напрочуд влучні, до яких просто неможливо не прислухатися. Зрештою, саме її поради й підказки мені найбільше допомагають у роботі. Зараз Ліза далеко, в Харкові, вона вся в навчанні, і я за нею дуже скучаю не лише як тато, а й за її порадами.

– Ви неодноразово розповідали, що до дитячих книжок узялися завдяки молодшій доньці Стефі. Тепер Стефа росте й уже, здається, підростає до підліткових книжок. Ви як автор помалу вже теж цих тем торкаєтеся у книжках про Івана Бурундука. Розкажіть, чи будуть «дівчачі» книжки для підлітків?

– Не знаю… Ясна річ, дуже хотілося б написати такий текст – і я, так би мовити, «визбирую матеріал», – але водночас думаю про те, чи зможу дати собі з ним раду. Бо для мене в книжці для дитини чи не найважливіша річ – достовірність; а як цю достовірність прописати, якщо є речі, яких не можеш відчути просто тому, що ти – хлопчик. Навіть така, здавалося б, елементарна штука як дівчачі балачки. Адже більшість дівчаток, принаймні в ранньому підлітковому віці, – неймовірні «триндикачки»; і моя Стефа така, – а вловити цю стилістику не так просто. А як збагнути переживання дівчинки, якій подобається хлопчик, – що вона при цьому відчуває, як це проявляється? Або перший поцілунок… Або відчуття дівчинки при першій менструації – це ж важливі речі, а хлопчикові їх відчути взагалі не дано… І процес становлення дівчинки як особистості трохи інакше, ніж у хлопчика, відбувається, – а такі речі прописати ще складніше, ніж менструацію…

Утім, для письменника це виклик – а я дуже люблю такі виклики, такі складні завдання. І мої діти завжди були тут найкращими помічниками, завжди підказували найважливіші речі, – тому я знову покладатимуся на їхню допомогу.

– Ви багато років працюєте з наповненням ніші сучасної української дитячої поезії. Що можете сказати про її нинішній стан? Які зміни відбулися впродовж тих років, коли Ви відбираєте й редагуєте вірші для дітей?

– Поезія – штука дуже «консервативна» в тому сенсі, що вона найменш залежна від такого важливого в книжковій справі фактору як ринок. Добрі вірші спокійно собі творяться, незважаючи ні на що, і мені як редакторові залишається лише по краплині «виловлювати» їх із нескінченного потоку графоманії, який у нас завжди не просто повноводний, а буйноводний. Так що стан нашої поезії стабільний :). Якщо в нас з’являються такі шедеври як «безслоння, безслонів’я, безслонеча, безслоняччя» Юрія Бедрика, то мені залишається лише дивуватися глухоті й сліпоті укладачів шкільних підручників і посібників, які в нас досі є розсадниками щонаймахровішої графоманії.

З дружиною Катериною Борисенко

А з тенденцій, які проявилися в останні роки, хочу відзначити лише одну: в нас стає все більше притомних великих і маленьких читачів, які «не бояться» дитячого верлібру. І все більше притомних поетів – від класиків Василя Голобородька, Михайла Григоріва і Миколи Воробйова до молодих Оксани Лущевської і Василя Карп’юка, – які «не бояться» з дитячим верлібром працювати. Це добре, тому що поезія має бути різною, а між дитячою й дорослою поезією, принаймні в сенсі формальних засобів, не має бути аж такої великої прірви, яка в нас досі була.

– Про дидактизм у дитячій літературі… Ваші останні прозові книжки не позбавлені повчальних моментів (у «Третьому снігу» є геть неприховане авторське ставлення до суржику, ведмеді нагадують так званих «гопників» і перевиховуються, у «Закоханому Бурундуку» Івась геть по-дорослому сварить «Вконтакті» й вміст вуличних кіосків). Як, на Вашу думку, дитяча література має насамперед повчати чи розважати, давати відповіді на певні питання? Можливо, усе вирішує «розкладання» за віком: тоді-то треба вчити, тоді-то – розважати, а тоді-то – відповідати на складні питання?

– Я дуже обережно ставлюся до дидактичності й, між нами кажучи, не вважаю її особливою чеснотою в літературі. Інша справа, що я ще більш обережно ставлюся до «порожніх» книжок, які або висмоктані з умоченого в стелю пальця, або містять суцільне «ги-ги» чи просто собі пригоди заради пригод. Як на мене, книжка для дитини має бути і веселою, і пригодницькою, і розважальною, – але при всьому цьому вона неодмінно має бути «з клепкою», себто містити щось таке, над чим дитина в процесі читання-усміхання-забавляння задумається, що їй може й не сподобатися, з чим вона захоче подискутувати, з чим може й не погодитися…
Коли Івась Бурундук бурчить на «ВКонтакті», то він же свої аргументи подає, чим його ця соцмережа «дістала», – і дитина, читаючи, може собі сказати: ну, це він такий прибацаний, не від світу цього, що все йому не вгодиш, а мені ось подобається там спілкуватись, – та навіть так собі сказавши, хтось усе-таки задумається над тим, як же він там спілкується, які «баналюки» лайкає і перепощує…

Так само не все так просто з родиною ведмедів у «Третьому снігові» – вони спілкуються суржиком (притому не «живим», це суржик не розмовний, а «книжний», де комічний ефект такого мовлення я намагався максимально посилити), і вони на перше око негативні персонажі, – але що ближче до кінця книжки, то більше перетворюються з відразливих на нещасних, і все більше дитині стає їх шкода. На зустрічах із дітьми я не раз чув побажання, а в кількох листах від маленьких читачів прозвучала навіть вимога написати продовження цієї історії і звільнити ведмедів з полону! Це для мене дуже чіткий сигнал, що навіть так виразно балансуючи над прірвою дидактизму, буквально з елементами цілком дорослого «стьобу», я все ж у неї не звалився і мої герої залишилися «живі», – бо інакше б діти не переймались їхньою долею.

– Тож чи має література виховувати дітей? Чи це все-таки обов’язок дорослих – батьків, учителів? Якщо вихованню в літературі є місце, то який його «метод» підтримуєте / пропагуєте Ви?

– Література якщо й має виховувати, то хіба в одному сенсі – формувати в дитини критичне мислення. Наша школа цьому не навчить у принципі, а батьки – далеко не всі, тому тут література є, як на мене, незамінною. Бо без цього з дитини виросте не особистість, а поглинач телесеріалів і «голосун» за яку-небудь чергову «партію комуністичних реґіонів» – одне слово, «вата» не так у політичному, як у соціальному сенсі. Свідома себе людина, яка прагне чогось досягнути в житті, читає книжки саме для того, щоб самостійно мислити, – а кому все пофіґ, той дивиться телевізор, де йому в голову вкладуть усі «потрібні» пережовані концепти. Я прагну, щоб юні читачі моїх книжок виростали людьми з критичним мисленням, – а тому й далі намагатимуся робити так, щоб вони полемізували з моїми героями, щоб їм далеко не все в моїх героях подобалося, але щоб вони звіряли себе з цими героями і робили власні висновки як з їхніх, так і зі своїх слів і вчинків.

– Якщо «повчанням» опікується насамперед дитяча проза, то поезія, як правило, все-таки вільна від цих умовностей. Я дедалі більше спостерігаю в українській поезії для дітей моментів грайливих – зокрема мовних ігор, гумору. Які, на Вашу думку, завдання дитячої поезії?

– Такі ж, як і в поезії дорослої, – «ловити» насолоду від мови і дарувати цю насолоду читачам. Розробляти мову, розвивати мову, а коли треба, то й творити мову. Поезія – це жива енергія мови; в цьому сенсі вона, як на мене, значно ближча до музики, ніж до прози. Тому це «вивільнення», яке Ви так вдало спостерегли, – дуже класна штука.

– Знаю, що Ви були викладачем на кількох літературних школах для дітей. Нелегко, мабуть, учити літературній майстерності покоління дітей, які змалку все знають про новітні технології? Як заохотити їх до читання?

– Я спокійно ставлюся до «ґаджетизації», бо знаю, що читання і новітні технології – речі не взаємозамінні, а взаємодоповнювані. Звісно, зараз треба пережити цей ґаджетовий бум, – але це не такий уже й тривалий процес, зважаючи на те, що з кожним роком технології стають усе доступніші, а отже, на них усе менше зациклюються і все осмисленіше їх використовують. Навпаки: мені здається, що з епохою ґаджетів у нас стало суттєво більше читачів, принаймні ситуативних, – у тому ж метро чи в потязі я зараз бачу значно більше людей із планшетами або «читалками», аніж бачив з книжкою тоді, коли «читалок» іще не існувало. Звісно, це неможливо відстежити, бо так читаються переважно не куплені, а нелеґально скачані з інтернету книжки, – але ж читаються.

На дитячих літературних курсах так само різні люди бувають, – одна група, скажімо, була вся в ґаджетах, із яких їх дуже нелегко було вирвати. Але справді цікаві дітки вільно почувають себе і в читацькому і в «технологічному» просторі, – так вільно, що я й сам багато чого від них навчився. Певен, що вони творитимуть якісно нову українську літературу, – і радий, що на початках їхнього творчого шляху я можу їм трішки допомогти.

– Ви, уроджений західноукраїнець, певний час мешкали в Луганську. Яким був цей досвід? Як він «лягає» на ті події, що кояться тепер?

– У сенсі культурного досвіду це хай і короткочасне, може навіть помилкове «випадання в Луганськ» дало мені дуже багато. В мене там одразу ж зруйнувався міф про тотально російськомовний схід – за весь час я, людина в житті винятково україномовна, мав у цьому сенсі проблеми лише з двома істотами: тодішнім головою облдержадміністрації Єфремовим і його тодішнім прес-секретарем Мірошником (обидва, як тепер усім відомо, унікальні мерзотники). Оскільки я працював на обласному радіо, то мусив у службових справах час від часу з ними спілкуватися, – і це була, як казала маленькою моя Ліза, «найбільша гидкість» із мого спілкування в Луганську.

Натомість «живі» люди, починаючи від сусідів і закінчуючи продавцями в крамницях, якщо не намагалися перейти в розмові зі мною на українську, то принаймні воліли вжити бодай два-три відомі їм українські слова, хай десь і невпопад. Тому для мене загадка: що ті ж єфремови й мірошники мали зробити з цими людьми, щоб частина з них зараз узяла до рук зброю… Є навіть такі персонажі, яким я ще два роки тому на їхнє ж прохання відправляв свої книжки для їхніх дітей, – а тепер вони на своїх сторінках у соцмережах пишуть про Україну таке, що притомній людині й на голову не налізе…

Цього я, певно, ніколи в житті зрозуміти не зможу. Але я дуже добре розумію, що є величезна провина не лише Української держави, а й нас, української культурної спільноти в тому, що так сталося. Ця провина полягає в тому, що ми дозволили тамтешній владі тотально русифікувати ці території. Українська преса, українська книжка туди в принципі не доходила. Молоді талановиті українці – ось лише з мого тамтешнього кола спілкування Антон Шульга, Таня Щербаченко, Сашко Бондаренко, Таня Гончарова – не мали змоги зреалізуватися там як журналісти, як творчі особистості, хоча з успіхом зробили це тут, у Києві.

Людям з українським мисленням там було штучно перекрито всі канали для розвитку, – або ти русифікуєшся, або виїжджаєш; вся українська культура була зведена до шароварно-гопачкової декорації, а вся українська освіта в більшості буцімто українських шкіл – до кількох ламаних слів на позір на уроці…

Нещодавно я зустрічався з дітками у школах та бібліотеках у Краматорську, Дружківці й Костянтинівці – і переконався, що й зараз, навіть після всього, що пережили ці міста минулої весни й літа, справа не набагато краща. Замість того, щоб спиратися на українські громади й вести розумну українську культурну політику, теперішня влада теж воліє за інерцією загравати з «ватою». Тому зараз ми маємо і самі їхати туди – письменники, актори, музиканти зі своїми творами, й розмовляти, розмовляти, розмовляти з людьми, – і всіма доступними нам способами тиснути на владу, вимагаючи від неї адекватної культурної політики скрізь в Україні, а там – найперше. Бо я бачив очі діток: вони спраглі живого спілкування, живої літератури, живої думки.

– І наостанок: як не зіпсувати дитячу книжку?

– Виключити саму думку про те, буцімто в ній може бути бодай щось несуттєве – хоч найменше, хоч і суща дрібничка. Звісно, всі ми завжди маємо право на помилку, – але щодо будь-чого в дитячій книжці ані на секунду не маємо права подумати: а, і так обійдеться!

Розпитувала Ольга Купріян