- Пане Іване, Ви – автор книг і для дорослих, і для дітей. Пишете і вірші, і прозу. Ви відомий літературний критик, а також – редактор київського видавництва «Грані-Т». Як же починалася Ваша літературна праця? Які саме твори були у Вас першими?

– Я починав з поезії – і маю надію, що поезією й закінчу. Оті модні в нас балачки про те, що поезія буцімто можлива лише до тридцяти, а далі треба займатися чимось «серйознішим», видаються мені просто смішними. Бо тепер дуже виразно бачу, що замолоду моє письмо трималося передовсім на самій інтуїції, а після тридцяти поезія для мене лише почалася, – і аж після сорока я відчув, що можу її проживати по-справжньому. Раніше мені хотілося якомога дужче ускладнити текст, щоб домогтися ефекту отієї таїни, яка і є поезією, – а тепер я вже цілком свідомий того, що це був максималістський і навіть значною мірою егоїстичний підхід, а насправді в поезії все має бути доволі прозоро – не просто і тим паче не спрощено, а саме прозоро, щоб крізь ц прозорість можна було сповна насолодитися тонесенькою грою нюансів, відтінків, штрихів, плям, деталей, – бо саме в них і ховається від випадкового ока ота таїна творення образу з мови і мови з образу…

Тонке мусить ховатися, бо його надто легко розірвати, нерідко навіть мимохідь, не помітивши цього, – але коли ти його ніжно-ніжно видобуваєш зі сховку й виносиш на денне світло, і воно починає на цьому світлі грати, – о, тоді це ні з чим не зрівнянні відчуття…

Власне кажучи, це я в такий спосіб анонсую свою майбутню книжку, поетичну збірку «Книга трав, дерев і птахів», яку нещодавно запропонував видавництву «Навчальна книга – Богдан», і видавництво взяло її в роботу – отже, сподіваюся, цього року вона побачить світ.

- Що найбільш притаманне особисто Вашій творчій манері? Чи є у Вас улюблені теми або персонажі, до яких повертаєтеся знову і знову?

– Я не думаю про свою «творчу манеру», бо це «парафія» дослідника, літературознавця, а не письменника. Автор у такому ключі не може аналізувати свої тексти.

 - Змістом чи формою слова передусім намагаєтеся зацікавити читачів?

– Хіба ж зміст і форму можливо розвести по різних літературних «квартирах»?! Це речі неподільні, органічні, одне тримається іншого і визначається іншим.

Хоча я, можливо, трохи затятіший «формаліст», ніж ті мої колеги, які не мають філологічної освіти, – бо все ж вишкіл є вишкіл, його нічим не заміниш.

А ще, може, тому, що – як на мене – краще чудово розказати погану історію, ніж погано – чудову.

- Герої Ваших дитячих книг – дуже незвичайні. Звідки черпаєте такі яскраві, життєрадісні сюжети?

– У мене троє дітей – з ними щодня стільки сюжетів…

 - Нещодавно у видавництві «Навчальна книга – Богдан» з’явилася Ваша «Абетка-прозивалка». Чим особлива ця абетка?

– Це подвійна абетка, кожен із варіантів якої складається з епіграм-«прозивалок»: хлопчачий варіант – на дівчачі імена, а дівчачий – на хлопчачі. Зрозуміло, що такі «капосні» тексти призначені не для тих діток, які вчаться читати й засвоюють літери, а для тих, які вже читати вміють, але засвоюють не менш важливу науку – абетку спілкування, міжособистісних стосунків, перших симпатій і антипатій. «Абетковість» тут умовна – в цьому випадку це не жанр, а форма.

У фольклорі, до речі, дуже популярними були такі «переспіви», коли збиралися дівчата й хлопці на «вулиці» чи на вечорницях і змагалися, хто кого піснею – коломийкою зокрема – дужче насмішить, а то й гостріше «вжалить». Так що це не є якась моя вигадка, а радше «підключення» до давньої народної гумористичної традиції, спроба її сучасної інтерпретації в дитячому варіанті.
- Більшість дорослих навчають дітей, що прозиватися – не можна. А що скажете з цього приводу Ви?

- Звісно, не можна. Але це ми з вами, дорослі, розуміємо – та й то не завжди. А діти все це по-іншому сприймають – заборонене їм лише цікавіше; і що категоричніша заборона, то більша цікавість. Особливо, коли вони в гурті, та одне за одним, та одне поперед одним хизуючись… Тоді вони запросто вишукують у свого друга те, що його найдужче болить, – і «б’ють» саме туди. І це справді зле, бо вразливу дитину такі речі нерідко серйозно «травмують».

Мені ж у цій абетці йдеться про те, щоб «перемкнути» їхню увагу зі злого, на просто смішне, кумедне, весело-доброзичливе. Побалуємося – і нікому від того не буде шкоди, і ніхто не матиме причини ображатися. Щось схоже на відомий прийом, який часто використовується в політиці: найкраще нейтралізувати каверзу, не забороняючи, а очоливши її. Саме так я й спробував зробити в цій книжці.

 - Хто автор таких цікавих ілюстрацій Вашої «Абетки»? Як вважаєте, чи вдалося з їхньою допомогою  створити  цілісний, неповторний образ книги?

– Ганна Осадко, дуже класна поетка й художниця, оформила цю книжку саме так, як і слід, – карикатурами, точніше напрочуд влучними пародіями на ті карикатури, які школярі самі малюють на своїх друзів десь у чернетках чи на останніх сторінках зошитів. Як на мене, кращого оформлення для такої книжки годі й придумати.

У цій же стилістиці Анничка оформила для видавництва «Грані-Т» мою повість «Вісім днів із життя Бурундука», і ця книжка навіть у каталог «Білих ворон» втрапила, – отже, це вже «влучення» у світовий тренд.

- Як гадаєте, чи стане «Абетка-прозивалка» помічною для вчителів на уроках читання?

– Гадаю, що це було б зайве. Вона ж цілковито «неформальна», збитошна, капосна – це хіба комусь хочеться зірвати урок… У мене є «Звіряча абетка» – ото з нею вже чимало діток навчилося читати, її навіть міністерство освіти рекомендувало для використання в школах – ще тоді, коли воно в нас було, бо тепер це міністерство руйнування освіти і знущання з дітей.

Що ж до «Абетки-прозивалки», то це радше така собі «захалявна книжечка», яку розбишаки можуть почитати на перерві, регочучи й балуючись, може, навіть ховаючись від надміру прискіпливих дорослих, позбавлених почуття гумору. Як я вже казав, ця книжка має на меті інше… Ось мені нещодавно на «Феусбуку» написала мама одного збитошного хлопчика, – з Тернополя, до речі, – який страшенно не любив читати, просто неможливо його було посадити за книжку. А тут хтось із однокласників приніс до школи «Абетку-прозивалку» – і цей хлопчик її «проковтнув», як то кажуть, одним духом. І попросив ще, то мама йому знайшла мою повість «Стефа і її Чакалка» – він і її «проковтнув». Ні, з нього не зробився бозна який затятий читач – але тепер він книжок принаймні «не боїться», бо вже знає, що серед них є й такі, які і йому цікаві.

Отож, якщо можна говорити про якусь «місію» цієї книжки, то вона саме в цьому: показати дітям, що читати весело й цікаво – треба лише знайти «свою» книжку. Але якось «формалізувати» це не варто – мусять бути книжки і для уроку, і для перерви, і для розмислу, і для відпочинку, і для всього на світі. Просто на все свій час і почуття міри.

- Сьогодні на полицях непоодиноких книгарень знаходимо безліч дитячої літератури. Чи всій їй варто потрапляти у дитячі руки? Що б Ви могли порадити батькам, які обирають книгу для дитини? Чи й у цій ситуації слід остерігатися підводного каміння?

-  Передовсім я наполегливо радив би батькам самим читати ті книжки, які читають їхні діти. Так ви не лише про книжки, а й про своїх дітей багато цікавого дізнаєтеся.

Звісно, найкращий, перевірений спосіб добирати книжки – за авторами. У нас чимало прекрасних дитячих письменників – від «патріархів» Володимира Рутківського й Дмитра Чередниченка до юних Оксани Лущевської й Галини Ткачук.

Але є і ще один, простіший і в нашій ситуації навіть більш певний спосіб – орієнтуватися на видавництво. На жаль, у нас справді професійних і відповідальних видавців дитячої літератури дуже мало. Професіонали навіть книжку цілком посереднього автора зроблять чудовою – а халтурники «доконають» і геніальний твір.

- Що може допомогти виробити літературний смак і дітям, і дорослим?

– Лише сама література – і ніщо інше. Звісно, якщо є суспільне усвідомлення значимості смаку – а отже, й значимості літератури.

- Чия оцінка Вашої творчості найважливіша для Вас?

- Якщо йдеться про поезію, – то, безперечно, тих людей, які поезію знають, люблять і відчувають. Я цілком свідомий того, що мої вірші не можуть подобатися «всім». Сама природа поезії така, що потребує особливого світовідчуття, яке багатьом людям непритаманне. Це не добре і не погано – їхнє світовідчуття просто інше. Зрештою, фізика чи хімія так само цікавущі не лише науки, а світовідчуття – я охоче цьому вірю, але перейнятися, хоч би як пнувся, не зможу, бо ніколи не мав до цього серця. Тому я дуже спокійно ставлюся до тих людей, що не мають серця до поезії – принаймні тому, що якби всі на світі зробилися поетами, то це була б катастрофа. Але ж водночас є люди, і їх не так і мало, які мають смак до слова, до звуку, до музики мови, до метафори, – ото їхня думка для мене й важлива.

Що ж до літератури для дітей, то в неї дещо інша природа. У «дорослій» поезії ти робиш те, що сам хочеш, зважаючи лише на закони мови й відчуття смаку, – а в літературі для дітей, на все це так само зважаючи, ти мусиш робити передовсім те, чого хоче дитина, притому відповідного віку. В дорослій літературі така вимога вважається «попсовою» – а в дитячій це життєва необхідність. Звісно, коли читач диктує тобі свої смаки – то це будь-де буде попсою; але дитячий письменник, який не зважає на особливості дитячого сприйняття і не думає про те, щоб у жоден спосіб дитині не нашкодити, – це навіть не попсовик, це просто халтурник, і дитині його книжок не можна й показувати.

 - Сьогодні досить часто говорять про так званого «масового читача».  Ким є такий читач у Вашому розумінні?

- Його не існує. Це поняття з царини бізнесу, книжкової індустрії, піару, маркетингу, зрештою, моди чи навіть політики, – але не літератури. Такими умовними термінами мають мислити професіонали в цих сферах – їхня справа дуже важлива, й ми, письменники, від їхнього професіоналізму так само дуже залежні. Але ми так мислити не можемо, бо спілкуємося з читачем віч-на-віч, душа до душі, тому читач для нас завжди особистість, індивідуальність.

 - Наскільки складно та наскільки важливо для українського письменника знайти «свого» читача сьогодні?

– Для письменника це завжди важливо – але я не думаю, що при цьому варто «ганятися» за читачем і надміру йому «догоджати». Якщо ти якісно, класно, цікаво, професійно робиш свою справу, тебе неодмінно помітять.

Звісно, в письменницькому середовищі багато балачок про те, що треба втрапити в тренд, що треба мешкати в Києві тощо. Але, скажімо, Петрові Мідянці, який мешкає в Широкому Лузі на Закарпатті, чи Костеві Москальцю, який мешкає в Бахмачі, байдуже до трендів, – а всі притомні люди знають, хто такі Мідянка й Москалець. І водночас про скількох авторів, які «піднялися» на самих лише технологіях, за два-три роки, а то й за два-три місяці всі забули? Ото ж бо й воно…

Якщо ти маєш якісний текст – то маєш і читача. Якщо ж тексту не маєш, то хоч на голову ставай, а хоч, даруйте, голою сракою світи – це не поможе.

 - Ваша діяльність торкається і літературних перекладів. Що саме перекладаєте? Якими мовами?

– Найцікавіше – але ж, ясна річ, і найскладніше – перекладати поезію. У мене є кілька улюблених авторів, до роботи з якими періодично повертаюся, – американець Едвард Естлін Каммінґс, англієць Томас Стернз Еліот, поляк Анджей Бурса… Дуже цікаво працювати з поезією Ґурама Петріашвілі – на жаль, у цьому випадку через підрядник, бо грузинської я не знаю, але всі ці переклади авторизовані, а тим паче батоно Ґурам, який багато років прожив в Україні, й сам прекрасно знає українську, так що за якість цих перекладів я спокійний, тож дуже б хотілося колись видати їх окремою книжкою.

- Що можете сказати про засилля українських книгарень російськомовною літературою, і, зокрема, бажання українських письменників видавати свої твори російською?

– Звісно, кожному письменникові хочеться, щоб його твори були перекладені іноземними мовами, – і російською та польською передовсім, бо це ж наші найближчі сусіди, і їм традиційно цікаво, що твориться в нашій літературі, так само, як нам цікаво, чим «дихають» вони. Це цілком природні речі. Ще Білорусь, ясна річ, із якою є величезна взаємна цікавість, – але в них книговидавнича ситуація ще похмуріша, ніж у нас, тому й трапляються каверзи, коли, скажімо, збірка прекрасних дитячих віршів Андрея Хадановича «Таткові нотатки» виходить спершу в моєму перекладі в Україні, а вже відтак на батьківщині мовою оригіналу. Ось із молдаванами, які теж найближчі сусіди, в нас такого «контакту» немає – вони традиційно на Румунію орієнтовані; зате є з болгарами, грузинами, хорватами, сербами, чехами, вірменами, словенцями, останнім часом із німцями й навіть французами…

Іноді хтось із авторів, хто добре знає якусь іноземну мову, робить на неї автопереклади – скажімо, Андрій Кокотюха сам кілька своїх романів російською переклав. У цьому теж нічого поганого немає – це природна спроба письменника розширити коло своїх читачів. Утім, авторам, які працюють у жанрі так званої популярної прози, це простіше, бо там основна увага на сюжеті, на динаміці розвитку дії, а стиль є зазвичай справою другорядною. А ось для поетів це взагалі неможлива річ, навіть для верлібристів, – якщо це, звісно, справжній верлібр, з евфонією, із власним «ритмом дихання», а не його профанація.

Ні, я розумію, що ви питаєте про інше… Але те, про що ви питаєте, – це політичний зріз проблеми. Він очевидний: завезення сюди буквально «на вагу» сотень тонн макулатури, яка нікому не потрібна в Росії і яку спихають «дурним хохлам». А чого ж – ми і є «дурні хохли», бо обираємо собі таку владу, яка цьому всьому потурає і яка методично знищує нашу систему освіти, нашу науку, нашу культуру. Письменники, ширше – митці, інтелектуали, читачі, зрештою, і є тими людьми, які всіх зусиль докладають до того, щоб розбити лобом цю стіну. Але ж наших зусиль замало – тут потрібні зусилля всього суспільства. І не лише спрямовані на те, щоб скинути «межигірських бовванів» із їхніх «золотих унітазів», – то лише перший етап. Головне ж – зорганізувати відтак власне життя у власному домі по-людськи. Нібито ж усі знають, що саме треба робити, – але чомусь ми завжди обираємо тих, хто робить усе навпаки…

- Якою уявляєте українську книгу через 10 років?

– Якщо буде «митний союз», то за десять років українська книжка буде в такому стані, як тепер білоруська. Якщо нам принаймні не заважати, то все буде повільно, але добре. А якщо ж бодай трішечки допомогти…

Одне слово, з українською книжкою буде точнісінько те саме, що й з українським суспільством – вони одне без одного неможливі. Яке суспільство – така й книжка, яка книжка – таке й суспільство.