Культурологічний альманах «Хроніка 2000» дев’ятнадцятий рік виходить без перерв. Годі пригадати інше періодичне видання такого штибу, котре подолало би шторми й урагани української Незалежності. Та ще й не порушуючи задекларованої періодичності — чотири випуски на рік. Герой–капітан цього історико–популярного вітрильника — поет Юрій Буряк, що спирається на незмінну підтримку Фонду сприяння розвитку мистецтв.

Серед десятків книжок «Хроніки 2000» траплялися різні: резонансні і прохідні. Два останні випуски — з порядковими номерами 80 та 81 — належать до безумовно успішних. Починаючи від самої ідеї — простежити українсько–польські контакти і конфлікти всієї нашої сусідської біографії; і до відбору матеріалів, серед яких є кілька досліджень, здійснених спеціально для даного проекту (що, загалом, не характерно для цього альманаху).

«Хроніка 2000» завжди орієнтувалася на просунутого любителя історії, котрому явно замало газетно–журнальної публіцистики та художньої­ белетристики, а водночас і не дуже тягне вчитуватися в наукові монографії, не кажучи вже про порпання в архівах. Увесь цей нелюбий масовому читачеві труд бере на себе головний редактор альманаху, вишукуючи у малоприступних бібліофільських та наукових джерелах цікаві публікації, об’єднані задуманою темою чергового випуску.

Отже, перед нами компедіум різносюжетних матеріалів вельми компетентних українських дослідників, раніше оприлюднених у різних академічних збірках, що виходили накладом у 100—200 примірників. Замість передмови — інтерв’ю з першим радником посольства Польщі Олею Гнатюк. Якість інтерв’ю, як знати, залежить не так від особи опитуваного (пані Гнатюк — добре знана у нас авторка кількох книжок про українсько–польські взаємини), як від професіоналізму інтерв’юера. Таким є історик–публіцист Ігор Гирич, якому вдалося зафіксувати в цій публікації усі головні болючі та, сказати б, ерогенні зони стосунків українців із поляками.

А далі — розмай інформації, що здатен розширити обрії розуміння і найвибагливішого читача. Ось, до прикладу, студія про правову культуру на українських землях від ХІV століття, коли тут усталився адміністративний устрій польського зразка. Подолати українське звичаєве право полякам так і не вдалося. Висновок: «Після офіційного запровадження на західноукраїнських землях польського права, навіть наприкінці ХV ст. українське право залишалося найпоширенішим і становило основу».

Інший сюжет також стосується правових колізій: Гадяцька унія 1659 року — нездійснена політична мрія про українсько–польську федерацію. То був час, коли значною мірою звітрилася ейфорія від Переяславської злуки з Москвою — щоденна політика останньої не лишала сумнівів щодо своєї колонізаторської природи. Гетьман Іван Виговський таємно домовився з польським королем про входження України до Речі Посполитої на тих самих умовах, що й за Люблінської унії, котра об’єднала Польщу та Литву і, власне, утворила на політичній карті Європи нову державу — ту саму Річ Посполиту.

Третя частина цього сою­зу мала би зватися Велике князівство Руське, очолюване вільно обраним гетьманом із місцевим військом, адміністрацією, судочинством, бюджетом і навіть карбуванням власної монети. Під час надзвичайного стану (простіше сказати, війни, що тоді було ділом геть не винятковим) федеративні повноваження розподілялися таким чином: «Не вільно було Речі Посполитій до Великого князівства Руського вводити будь–яких військ, ані коронних, ані литовських, ані іноземних, тільки у випадку нападу ворожого на Велике князівство Руське. Тоді військова поміч Польщі йшла б під верховну владу гетьмана». Угоду таки офіційно уклали, але й Москва не дрімала — зорганізувала збройну опозицію на Лівобережжі, невдовзі примусила Виговського зректися влади і дезавуювала унію (до речі, украй негативну роль у реставрації на Україні московських порядків зіграв легендарний запорізький отаман Сірко).

Чимало місця в обох випусках альманаху присвячено мистецьким контактам. Приміром, гарвардський професор Григорій Грабович студіює над значенням для польської літератури двох творів української тематики: «Марія» (1825) Антонія Мальчевського і «Канівський замок» (1828) Северина Ґощинського. Перша поема, на думку польських літературознавців, є центральним твором тамтого романтизму (саме Мальчевський, за легендою, підказав Байронові тему його славетної поеми «Мазепа»). Твір же Ґощинського, на думку дослідника, є взірцем романтичної естетики жаху. По–сучасному кажучи, «Канівський замок» — дідусь нинішніх трилерів. То був справжній бестселер. А що найбільше цікаво для нас — «Шевченкові «Гайдамаки», — без сумніву, найважливіша літературна реакція на «Канівський замок» (уривок із цієї поеми у перекладі Ю. Буряка також приміщено в альманасі).

Один зі співукладачів альманаху, літературо– та мистецтвознавець Олександр Федорук, написав про українсько–польські мистецькі взаємини порубіжжя ХІХ—ХХ століть. Зокрема, про діяльність одеського поляка Володимира Іздебського, який зорганізував пересувні «Салони» (Одеса — Київ — Петербурґ). Коли виставка сучасного модерного малярства докотилася північної столиці, прихильник старої «передвижницької» школи Ілля Рєпін написав у «Біржевих відомостях»: «Тут чекало нас ціле пекло цинізму західних нездар». Серед цих «нездар» були натоді ще маловідомі Матісс, Редон, Руссо, Сіньяк, Вламінк, Брак. А вкупі з ними і «нездари» російські — Борисов–Мусатов, Добужинський, Рилов, Фальк, Лансере, Грабар...

Згадуваний О. Федорук опублікував — уперше в Україні — розвідку про призабутого польського художника з Києва Євгена Вжеща, котрого тогочасна преса порівнювала з Шишкіним (в адекватності такої оцінки можуть пересвідчитися нинішні кияни — вісім його робіт перебувають в експозиції Національного художнього музею; а також москвичі — його пейзаж прикрашає і Третьяковську галерею). Популярність Вжеща була така, що впродовж 30 років виходили поштівки з репродукціями його українських краєвидів.

А ще одного київського поляка–художника — Вільгема Котарбінського — порівнювали зі Врубелем. Обидва брали участь у розписах Володимирського собору в Києві, і саме Котарбінського вважають предтечею символізму в російському живописі.

Завдяки книжкам Дмитра Малакова ми добре обізнані з київським поляком–архітектором Владиславом Горо­децьким. В альманасі є і про іншого його колегу — Генріка Гая, автора Бессарабського ринку, вершини тогочасного будівельного модерну. Є тут ґрунтовний нарис про діаспорного історика І. Лисяка–Рудницького, про його глибокі рефлексії над постаттю В. Липинського та про співпрацю з Єжи Ґедройцем, редактором славної паризької «Культури». Є про еротичний модерн Винниченка і Пшибишевського від член–кора Тамари Гундорової. Є цілий розділ мемуарів.

Словом, щиро рекомендую до читання.

Костянтин Родик