осени 1851 року в розмові з Григорієм Данилевським Микола Гоголь сказав дивні слова, які чомусь рідко привертали увагу біографів поета: «Я знаю и люблю Шевченко как земляка и даровитого художника; мне удалось и самому кое-чем помочь в первом устройстве его судьбы». Виходить, Гоголь брав участь у викупі Тараса Шевченка з кріпацтва?! Або ж, принаймні, якимось чином був причетний до цієї драматичної історії 1838 року?

Щоб прояснити ці питання, слід звернутися до хронології петербурзького періоду життя молодого Миколи Гоголя.

До столиці він приїхав в останні дні 1828-го, за два з половиною роки ДО появи там Шевченка. Минуло всього три роки — і Гоголь спізнав смак слави: у березні 1832 р. з’явилася друга частина його «Вечорів на хуторі біля Диканьки», яка принесла 23-річному автору визнання. Він ще викладав історію в Патріотичному інституті, проте педагогічна робота займала тільки шість годин на тиждень, решту ж часу можна було віддавати літературі.

Шевченко ж поки що був учнем в артілі Василя Ширяєва. Якраз тоді, коли Петербург зачитувався історіями, розказаними Рудим Паньком, він поселився на горищі будинку Петербурзької ремісничої управи на Загородному проспекті (№ 2). Разом із Ширяєвим його учні й підмайстри займалися живописними роботами в Сенатському будинку (весна й літо 1833 р.), Великому театрі (1836 р.), виготовляли декорації для петербурзьких театрів. Проте Тарас Шевченко мав уже й свої малюнки, що відкривали йому дорогу до Товариства заохочення художників. У його оточенні були учні Академії мистецтв, та й сам Тарас відвідував академічні класи. У жовтні 1835 року комітет Товариства заохочення художників вперше розглядав малюнки Шевченка — і вирішив, що вони «варті похвали». Автору було обіцяно «мати його на увазі в майбутньому». Отож на час зустрічі із Сошенком у 1836 р. він уже мав певний художницький досвід, набутий завдяки Академії.

Цікаво, що й Микола Гоголь у 1830—1833 рр. відвідував академічні класи! Він ще «експериментував», шукаючи себе. Саме в ту пору Гоголь познайомився з Олексієм Венеціановим (до речі, вихідцем із ніжинскьих греків!), Василем Григоровичем, Федором Толстим, Василем Жуковським... Обставини складалися так, що йому випадало йти тим шляхом, яким незабаром ітиме й Тарас Шевченко. І люди йому траплялися на шляху ті ж — майбутні шевченкові благодійники.

Приїхавши влітку 1832 р. додому, у Василівку, Гоголь — серед іншого — зайнявся живописними роботами: розфарбовував стіни й стелі, розписував бордюри, малював букети, арабески, для домівки — узори килимів... Уявімо собі: Шевченко в цей час, по суті, робив у Петербурзі те ж саме, працюючи в артілі Василя Ширяєва! Тільки Микола Гоголь — тепер уже петербурзька знаменитість, а перед 18-річним Тарасом поки що суцільна невідомість...

Утім, успіх «Вечорів на хуторі біля Диканьки» не врятував Гоголя від творчих мук і відчаю у кризовому для нього 1833 р. Він поривається до Києва й має надію влаштуватися на посаду ординарного професора в університеті Св. Володимира; будує грандіозні плани, виношуючи намір написати «Історію Малоросії» в кількох томах; зрештою, завдяки протекції високопоставлених друзів, займає посаду ад’юнкта по кафедрі загальної історії Петербурзького університету (липень 1834 р. — кінець 1835 р.). Про свою університетську кар’єру Гоголь згодом скаже, що то були «півтора року безслав’я». Зате як письменник за цей час він устиг зробити надзвичайно багато. Що й засвідчили збірники «Арабески» та «Миргород», які один за одним вийшли друком у 1835 р. Відтепер він був уже автором повістей «Невський проспект», «Портрет», «Записки божевільного», «Старосвітські поміщики», «Тарас Бульба», «Вій»... Невдаха-лектор піднявся на вершини свого літературного таланту.

У повісті Т.Шевченка «Художник» є епізод, у якому Сошенко ошелешує свого юного друга словами про те, що тільки-но ось тут, поруч, був сам Карл Брюллов. «Чому ж ви мені не сказали, я хоч би поглянув на нього. ... Боже мій, боже мій! Як би мені на нього хоч здалеку подивитися. Знаєте, — продовжував він, — я, коли йду вулицею, все про нього думаю і дивлюся на перехожих, шукаю очима його між ними».

Можливо, очі Шевченка так само шукали й Гоголя? У серпні 1834 р. до Петербурга привезли знамениту картину Карла Брюллова «Останній день Помпеї» й виставили її в Академії мистецтв. Гоголь написав про цей шедевр статтю. Тарас Шевченко також ходив дивитися на полотно свого майбутнього вчителя, і це могло бути того ж дня, коли перед картиною Брюллова стояв Микола Гоголь.

Вони були зовсім поруч. У 1833 — 1836 роках Микола Гоголь мешкав у будинку на Великій Морській, займаючи в ньому дві кімнатки, в одній із яких стояло письмове бюро, — за ним Гоголь і писав свої повісті. Шевченко, живучи на тодішній петербурзькій окраїні, ходив іншими маршрутами, проте все ж були моменти, коли маршрути популярного письменника й нікому ще не знаного художника майже перетиналися. Адже в житті кожного з них була Академія мистецтв і люди, з нею пов’язані. Тільки все одно — особисто вони не були знайомі.

Наприкінці травня 1836 р. Гоголь зустрічався з Карлом Брюлловим, але великий Карл і сам ще, здається, нічого не чув (не міг чути) про кріпака-художника з Малоросії. А одразу після того Микола Гоголь виїхав із Петербурга — на нього чекала тривала закордонна подорож.

Що ж до доленосної зустрічі Тараса Шевченка з Іваном Сошенком, то, за твердженням Петра Жура, вона відбулася 3 липня 1836 року (щоправда, аргументація Жура не бездоганна, оскільки повістю «Художник» він користувався як документальним джерелом, а цього робити не варто). Якщо ж усе-таки прийняти дату, названу дослідником, то це означає, що напередодні Тарасових чарівних «Овідієвих метаморфоз» Гоголя в Петербурзі вже не було. І взагалі, в Росію він повернеться аж восени 1839-го! Він мандрував країнами Європи, побував у Німеччині, Швейцарії, Франції, довгий час мешкав в Італії. Питання ж про викуп Тараса Шевченка вирішувалося в перші місяці 1838 року...

Але, може, «в первом устройстве» життя Шевченка Гоголю вдалося взяти участь заочно? Наприклад, через знайомих? Петербуржці, які приїздили в Італію, могли щось розповідати Гоголю про лотерею, влаштовану задля того, щоб зібрати необхідні кошти й викупити з кріпацтва талановитого юнака-художника, про благородні зусилля Жуковського... Проте ні в листах Гоголя, ні в листах до Гоголя жодних згадок про Шевченка немає. Виходить, що слова, сказані Гоголем Данилевському про його допомогу Шевченкові в «первичном устройстве его судьбы», — не більше як гоголівська легенда? Цілком можливо. Принаймні, загадка залишається.

А тепер саме час повернутися до спогадів Григорія Данилевського, щоб відтворити гоголівський монолог у повному обсязі. Ось він: «Нам, Осип Максимович, надо писать по-русски, — сказал он (Гоголь. — В.П.), — надо стремиться к поддержке и упрочению одного, владычного языка для всех родных нам племен. Доминантой для русских, чехов, украинцев и сербов должна быть единая святыня — язык Пушкина, какою является евангелие для всех християн, католиков, лютеран и гернгуттеров. А вы хотите провансальского поэта Жасмена поставить в уровень с Мольером и Шатобрианом!

— Да какой же это Жасмен? — крикнул Бодянский. — Разве их можно равнять? Что вы? Вы же сами — малоросс.

— Нам, малороссам и русским, нужна одна поэзия, спокойная и сильная, — продолжал Гоголь, останавливаясь у конторки и опираясь о нее спиной, — нетленная поэзия правды, добра и красоты. Она не водевильная, сегодня только понятная, побрякушка и не раздражающий личными намеками и счетами рыночный памфлет. Поэзия — голос пророка... Ее стих должен врачевать наши сомнения, возвышать нас, поучая вечным истинам любви к ближним и прощения к врагам. Это — труба пречистого архангела...»

А далі — вже знайомі нам слова: «Я знаю и люблю Шевченка как земляка и даровитого художника; мне удалось и самому кое-чем помочь в первом устройстве его судьбы». Сказавши їх, Гоголь продовжує: «Но его погубили наши умники, натолкнув его на произведения, чуждые истинному таланту. Они все еще дожевывают европейские, давно выкинутые жваки. Русский и малоросс — это души близнецов, пополняющие одна другую, родные и одинаково сильные. Отдавать предпочтение одной в ущерб другой невозможно. Нет, Осип Максимович, не то нам нужно, не то. Всякий, пишущий теперь, должен думать не о розни; он должен прежде всего поставить себя перед лицом Того, Кто дал нам вечное человеческое слово...

Долго еще Гоголь говорил в этом духе. Бодянский молчал, но, очевидно, далеко не соглашался с ним».

Монолог Миколи Гоголя, відтворений у спогадах Григорія Данилевського, відбиває напрям думок і настрої автора «Выбранных мест из переписки с друзьями», якому залишалося жити півроку. Ним уже цілком оволоділа ідея «Святой Руси». Тієї Святої Русі, в якій більше не залишалося місця для його Малоросії. І це головний мотив у гоголівському монолозі.

Але що означали в’їдливі слова Гоголя про «наших умников», які начебто підштовхнули Шевченка на шлях, згубний для справжнього таланту? Що ховалося за гоголівським «буркотінням» на адресу «умников», які «дожевывают европейские, давно выкинутые жваки»? Цілком очевидно, що в цих словах відбилося невдоволення Миколи Гоголя такими творами Шевченка, як поеми «Сон» і «Кавказ». Критикуючи сатиру свого земляка, Гоголь тим самим виговорював щось дуже особисте, те, що стосувалося його власних «саморевізій». Тепер він хотів проповідувати! За перший том «Мертвых душ», зі сторінок якого поставала моторошна Росія, Гоголь збирався «покаятися» другим томом, де б у слові оживала його ідеальна, свята Русь. Тільки з того наміру нічого не виходило. І Гоголь мучився. З його монологу, «реставрованого» Данилевським, це видно. Видно з сердитого «бурчання», з одержимої затятості й патетики, що оповивають слова про поезію як пророцтво, як трубу пречистого архангела. Гоголь переповнений вірою в учительство літератури і у власне призначення бути учителем, проповідником, медіумом... Він так далеко відійшов від себе самого часів «Ревизора» й «Мертвых душ», не кажучи вже про молоду пору Рудого Панька...

У Гоголі 1851 року, в його косому погляді на «европейские жваки», було те, що зближувало його зі слов’янофілами, ба навіть з уваровською тріадою «православие — самодержавие — народность». Це та призма, крізь яку Микола Гоголь в описаному Данилевським епізоді дивився на відомого йому Тараса Шевченка. На цьому варто наголосити: на відомого йому. Адже багато про що з написаного Шевченком він просто не міг знати (скажімо, про ті твори поета, в яких надзвичайно активним є біблійний текст). Не міг знати Гоголь і про листовний «діалог» між рядовим 5-го лінійного батальйону Тарасом Шевченком — і княжною Рєпніною, героєм якого був він, автор «Мертвых душ» і «Выбранных мест из переписки с друзьями».

У листі до В.Рєпніної від 24 жовтня 1847 р. Шевченко просив прислати йому в Орськ «сочинение Гоголя «Письма к друзьям»», і щиро радів, коли отримав «книжку Гоголя». «Одно спасение от задеревенения — книги», — пояснював він Варварі Миколаївні. Микола Гоголь здавна був його «співрозмовником», і ось тепер, на засланні, його ім’я не раз згадувалося поетові. 1 січня 1850 р., вітаючи Варвару Рєпніну з Новим роком, Тарас Шевченко раптом згадав Гоголя у контексті, що знову змушує повернутися до спогадів Г.Данилевського. Він просить у Рєпніної адресу Миколи Васильовича з надією на те, що Гоголь допоможе йому!

Справа в тому, що після завершення Аральської експедиції, до складу якої Шевченко був включений як художник, після 1,5 річної свободи від солдатчини під «крилом» капітана Олексія Бутакова він знову потрапив у немилість. «За прошедший поход мой мне отказано в представлении на высочайшее помилование — и подтверджено запрещение писать и рисовать», — писав Т.Шевченко в Яготин. Він благав княжну про допомогу, найбільше сподіваючись на Василя Андрійовича Жуковського і на відповідні прохання самої Варвари Миколаївни, звернені до нього: «Я сегодня же пишу Василию Андреевичу Жуковскому (я с ним лично знаком) и прошу его о ходатайствовании позволения мне только рисовать. Напишите и Вы, ежели вы с ним знакомы. Или напишите Гоголю, чтобы он ему написал обо мне, он с ним в весьма коротких отношениях»... Ця ідея, очевидно, сподобалася Шевченкові, і далі він, імпровізуючи, починає розвивати її: «Ежели будете писать ко мне, ...сообщите адрес Гоголя — и я напишу ему по праву малороссийского виршеплета, я лично его не знаю. Я теперь, как падающий в бездну, готов за нее ухватиться — ужасна безнадежность! так ужасна, что одна только христианская философия может бороться с нею. ... Единственная отрада моя в настоящее время — это Евангелие».

Чи повідомляла Варвара Миколаївна поетові адресу Гоголя — не відомо; не всі її листи до Тараса Шевченка збереглися. Проте характерний уже сам цей відчайдушний шевченків сплеск надії: може, хоч Гоголь допоміг би йому в біді?!

Було це, нагадаю, у перший день 1850 року. Слова ж Гоголя про те, що він допоміг Шевченкові у влаштуванні його долі, будуть сказані Данилевському мало не через два роки. Можна було б подумати, що стосувалися вони Шевченка-засланця, проте ні: Гоголь цілком ясно каже про «первое устройство судьбы» поета, себто — про викуп його з кріпацтва...

Але епістолярний «діалог» Шевченка з Рєпніною про Гоголя цікавий не тільки наміром «підключити» автора «Мертвых душ» до полегшення долі рядового Шевченка. Цікавий він і тим, що дає можливість скласти уявлення про Шевченкову рецепцію гоголівської прози. У листі від 7 березня 1850 р. Тарас Григорович пригадує їхню з княжною яготинську розмову про «Мертвые души»: «Вы отозвались чрезвычайно сухо. Меня это поразило неприятно, потому что я всегда читал Гоголя с наслаждением и потому что я в глубине души уважал ваш благородный ум, ваш вкус и ваши нежно возвышенные чувства. Мне было больно, я подумал, неужели я так груб и глуп, что не могу ни понимать, ни чувствовать прекрасного. Да, вы правду говорите, что предубеждение ни в каком случае не позволительно, как чувство без основания. Меня восхищает ваше теперешнее мнение — и о Гоголе, и о его бессмертном создании! Я в восторге, что вы поняли истинно християнскую цель его! да!.. Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям! Сю, по-моему, похож на живописца, который, не изучив порядочно анатомии, принялся рисовать человеческое тело, и чтобы прикрыть свое невежество, он его полуосвещает. Правда, подобное полуосвещение эффектно, но впечатление его мгновенно! — таки произведения Сю, пока читаешь — нравится и помнишь, а прочитал — и забыл. Эффект и больше ничего! Не таков наш Гоголь — истинный ведатель сердца человеческого! Самый мудрый философ! и самый возвышенный поэт должен благоговеть перед ним как перед человеколюбцем! Я никогда не перестану жалеть, что мне не удалося познакомиться лично с Гоголем. Личное знакомство с подобным человеком неоцененно, в личном знакомстве случайно иногда открываются такие прелести сердца, что не в силах никакое перо изобразить!»

Ці Шевченкові слова можна читати і як фрагмент його заочного «діалогу» з Миколою Гоголем. Він таки відбувся, і тривалість його була довгою. Гоголь «озвався» і в повістях Тараса Шевченка, написаних на засланні, — це помітно в самому їхньому стилі. Не менш важливим був і Шевченків акцент на «християнській цілі» «Мертвых душ», відчутій ним ще тоді, коли з’явилася ця поема Гоголя. На засланні це мало особливе значення для Шевченка, недарма ж він зізнавався Варварі Рєпніній, що «християнська філософія» — це тепер його ліки від безнадії.

Виходить, Микола Гоголь таки простягував руку допомоги Тарасові Шевченку, тільки в ось такий — опосередкований — спосіб, через своє мистецьке слово, в якому звучав голос його неспокійної душі, що й сама шукала істини та розради...

Володимир Панченко, доктор філологічних наук, професор, віце-президент Національного університету «Києво-Могилянська академія»