Роман Скрипін: У нас надзвичайно «дійова особа» Андрій Курков. Ви знаєте, скажу відверто, я не прочитав Вашої жодної книжки, не бийте мене.

Андрій Курков: Нічого, нас 46 мільйонів.

– Але Ваша громадська діяльність як письменника очевидна. Ви маєте громадську позицію, яка заслуговує і на увагу, і очевидно на шанування, і на те, що ми Вам поставимо низку питань.

Біографічна довідка:

Відомий український письменник, журналіст, кіносценарист Андрій Курков народився 23 квітня 1961 року у селі Будогощ Ленінградської області (Росія). З раннього дитинства живе у Києві. Андрій Курков закінчив Київський державний педагогічний інститут іноземних мов та Школу перекладачів японської мови.

Спочатку служив в Одеській виправній колонії №51, а потім працював редактором видавництва «Дніпро», сценаристом на кіностудії Довженка, викладав у Белл Колледжі (Кембридж, Англія).

Андрій Курков є членом англійського ПЕН-клубу, членом Спілки кінематографістів України та Національної спілки письменників. Також є членом Європейської кіноакадемії та постійним членом журі Європейської кіноакадемії «Фелікс».

Писати Андрій Курков почав ще в старших класах, пише він російською мовою. Нині є автором 16 романів та 7 книжок для дітей, а незабаром має з’явитися й восьма. За його сценаріями поставлено понад 20 художніх і документальних фільмів.

Курков – єдиний письменник країн пострадянського простору, чиї книжки потрапили в топ-десятку європейських бестселерів. Його найпопулярніший роман «Пікнік на льоду» було продано в Україні накладом 150 тисяч примірників, це більше, ніж будь-яку іншу книжку будь-якого іншого сучасного українського письменника. Романи перекладені на 33 мови.

На початку 2005 року Андрій Курков став персоною нон-ґрата в Росії. На теренах Російської Федерації було припинено поширення його книг, а зв’язок із російським видавництвом «Петербургский писатель» розірвано. Однією з можливих причин такого явища Андрій Курков називає свої виступи у пресі під час Помаранчевої революції, в яких він давав негативні оцінки щодо офіційної політики Росії та її втручання в перебіг українських виборів-2004.

З кінця минулого тисячоліття всі твори Куркова російською в Україні видає харківське видавництво «Фоліо». А весь «дорослий» Курков в Росії видається видавництвом «Амфора» (Санкт-Петербург).

Андрій Курков одружений з Елізабет Шарп, яка є консультантом у Британській раді в Україні. Подружжя виховує трьох дітей.

Роман Скрипін: Бути письменником в Україні трактується Вами як подвиг чи звичайна професія?

Андрій Курков: Це робота, це професія для мене. Трохи краща від професії сантехніка, тому що не треба вимагати по 20 гривень за починений кран, я можу сам полагодити. Але нормальна професія. Єдине, що не всім письменникам, далеко не всім, в Україні живеться легко. Тобто вони мають бути ще кимось, щоб вижити.

– Ви порівняли з сантехніком, всі ж професії гарні, ми про це пам’ятаємо з класики радянської поезії. Попит на сантехніка завжди є. Як не крути, сантехнік завжди потрібен.

– А письменник не завжди.

– Так, тому я й запитую, що таке бути письменником в Україні? Чи є попит і необхідність в Україні, щоб ця держава мала сучасних письменників?

– Будь-яка нормальна держава має не тільки піклуватись, а й зобов’язана мати молодих сучасних письменників, митців, скульпторів, композиторів, кіношників. Але звичайно, для цього країна повинна була б бути культурною.

– Якщо говорити про Україну, то попиту на режисерів, важко сказати…

– Нема.

– В Україні й кіно практично не знімають.

– Попит на книжку також показав, який... Зараз тиражі знизилися вдвічі.

– Скорочення тиражів в Україні досягло майже 9 мільйонів примірників. З чим це пов’язано?

– І падіння відбувається десь на 40%. Частково це фінансова криза. По-друге, є наша стара хвороба, що недостатньо інформації про нові книжки, про письменників, нема жодних безкоштовних для видавців варіантів, щоб рекламувати книжку по телебаченню, радіо. Мало.

– Я взагалі не бачив реклами книжок по телебаченню та радіо.

– У програмах якихось може бути.

– Якщо не говорити про психотерапевтів, які гроші на цьому роблять.

– Якщо подивитись на нашу велику географію, у нас є 500 райцентрів, і тільки у кількох райцентрах є книгарні. В інших містах, де живе по 5-10 тисяч людей, живуть без книжок або з розкладки. А розкладка – це набір назв, які до розваги відносяться, а до літератури – ні.

– Літературний ширвжиток. А може це пов’язано з тим, що технології пішли вперед, і книжка лишилась, скажімо, носієм інформації з минулого століття або навіть з кількох століть. Вона лишилась актуальною для села, для тих міст, де нема інтернету, де люди не мають сучасних електронних книжок.

– Я багато по Україні їжджу. В принципі, є люди, які хочуть читати нові книги. Досить багато. Якщо вони в Києві, на зустрічі приходить багато нових людей, вони купують книжки. До речі, у мене будинок в селі Житомирської області, там нема жодного односельчанина, в якого є електронна книжка. Всі все одно хочуть тримати в руках, так по-господарськи зайця чи книжку, яку можна гортати і таке інше.

Але в тому самому Брусилові – це райцентр – там теж немає книгарні. Тобто там є кілька книжок, канцтовари і все.

– І далі що? Мені важко уявити. Якщо подивитись навіть на столицю, то книгарні тут зникають як клас, Ви це прекрасно знаєте.

– Хтось їх ненавидить. Не знаю, чи з міської влади.

– Тут треба підходити і з іншого боку. Зрозуміти, що це неприбутковий бізнес насправді. Це не хутро продавати, дорогі годинники в центрі міста. Це книгарня, де продають книжки. Хоча по Європі, якщо поїхати і подивитись, то там книгарні зустрічаються досить часто. Я розумію, що там це також не дуже прибутковий бізнес.

– Це середній бізнес. Але от в Німеччині є 3 тисячі книгарень, із них 90 відсотків – приватні і маленькі. Але гарний приклад можу вам дати, де за одну гривню за місяць віддали приміщення в центрі Львова під книгарню Ігоря-Богдана Антонича. І зараз вона працює, на таких засадах домовились з мерією.

– Це львівський приклад, домовились з мерією. Якщо подивитись з економічної точки зору, то дійсно книгарня – це річ сумнівна для тих, хто займається бізнесом і хоче заробляти гроші.

– У нас же нові книгарні часто відкривають не для того, щоб займатись продажем книжок, а щоб створити бізнес і швидко їх продати.

– Ну є й книгарні, які сполучаються з кав’ярнями, з ресторанами. Але класична книгарня, коли ти можеш прийти й подивитись. Може просто книжок немає?

– Є книжки. Багато цікавих книжок, є навіть переклади українською. Ось нещодавно вийшов «Восьмий повірений» хорватського письменника Ренато Баретича, дуже класна книжка, бестселер у Хорватії на Балканах. Виходять нові книжки навіть зараз.

Думаю, якщо пройти трохи далі на Грушевського, 4, там досі живе «Наукова думка», це типовий старорежимний магазин книги, але туди приємно зайти. І не тому, що ностальгія бере, а тому, що там є книжки, які тільки там можна купити в цій країні.

– Все ж таки якщо подивитись на цивілізаційний розвиток, я пригадую своє дитинство, коли книгарня – це було одне з улюблених місць, куди можна було зайти і пошукати щось цікаве. Дійсно, тоді не було інших носіїв інформації, книжка була у дефіциті взагалі. Добра якісна книжка. А за відомими письменниками люди стояли у чергах, міняли макулатуру для того, щоб дістати цю книжку і це видання. Тепер, щоб дістати книжку, достатньо в інтернеті у пошуку набрати те, що ви хочете знайти.

Наприклад, збірка Стругацьких, там 10 томів. От моя мама мене питає: сину, куди це дівати? Я кажу, віддай добрим людям. Тому що, коли мені треба, я цих Стругацьких знайду в інтернеті і перечитаю повністю. А ці книжки я не знаю, куди поставити.

Можливо, у нас зараз є певна конкуренція поміж цим інформаційним середовищем, яке формується, і ось цим носієм – книжкою. Тому нема дефіциту, нема зацікавленості, люди мало йдуть у книжковий магазин за покупкою.

– А чому такої ситуації немає у Польщі? Ні, я думаю, тут у принципі, наша країна спонукає людей не читати.

– Чому?

– Щоб не виникало питання: чий поет Чехов? Щоб усі були однакового культурного рівня.

– Чехов був улюбленим поетом Анни Ахметової, ви прекрасно про це знаєте.

– Я з багатьма політиками знайомий, і знаю тільки двох-трьох з них, що справді читають книжки.

– Назвіть ці імена, цих героїв.

– Тігіпко, Ігор Осташ, який здається зараз у дипломатію пішов з політики. І ще парочка.

– А решта?

– А решта не читають. Я пам’ятаю ситуацію, коли ми разом із братами Капрановими та іншими ініціативними людьми робили виставку книги - ярмарку в парламенті. І першого дня прийшла преса, телебачення, 5-7 камер, вийшов Литвин, вийшли депутати. Одразу подивились на стенди і пішли туди, де великі книжки, альбоми і почали їх гортати, фотографуватись, зніматись.

– Щоб картинки були.

– Це показує, які вони щирі діти. Тому що діти люблять найбільшу за розміром іграшку. Їх не цікавить функціональність цієї іграшки.

– Ви маєте рацію. Ви згадали про політиків, тому перейду до політичних тем. Тому що так складається ситуація. Ви досі персона нон-грата в Росії, як про це говорить «Вікіпедія»?

– Ні, не знаю, що там говорить «Вікіпедія», треба буде туди залізти. Ні, я не був персоною. Мої книжки на 18 місяців зникали з усіх російських книгарень і видавництво АСТ перестало зі мною працювати. Вони скинули зі складів мої книжки, які лишались. Їх можна було придбати тільки в інтернет-магазинах.

Одна відома пані в Росії обізвала мене «українським націоналістом, який пише російською». Але все це було пов’язано з виходом роману «Остання любов президента», де один з персонажів зветься Володимир Путін, він в цьому романі є російським президентом до 2016 року з короткою 4-річною перервою.

– То може Ваше прізвище Нострадамус? Як ви могли передбачити?

– Та ні. Воно все видно. Коли багато про це думаєш, то як у шахах.

– От опишіть мені про Януковича, це Президент до якого року? З перервою чи без перерви?

– Знаєте, мені нарешті вдалося написати роман без політики.

– Ну вибачте, що змушую говорити про політику. Про Путіна добре. Реакція Росії зрозуміла. Про Лукашенка ще б написали.

– Він стає все цікавішим і цікавішим. Мабуть, він нанюхався особливого російського газу.

– Не знаю, тут важко сказати. Чи напився дешевої нафти.

– З Молдови чи Венесуели?

– Ні, вони якраз отримували з Росії, переробляли і продавали готовий продукт. Це відома формула, на якій тримався режим. І на дешевому газі. Але давайте повернемося до Януковича. От напишіть зараз книжку з трьох рядків, як надовго?

– Не хочеться.

– Ви боїтеся помилитись?

– Ну давайте подумаємо, що може бути. По-перше, головна небезпека в тому, якщо він буде списувати політику Росії і робити однопартійну систему з розчавленою опозицією, то це буде дуже печально.

– Розумієте, коли списуєш, можна ще помилок наробити.

– Та як списують, то зазвичай з помилками.

– Ну ще свої власні бувають.

– Власні можуть іти від власних помічників. Мені важко зараз щось сказати, бо така сумна ситуація, що й анекдотів мало стало. Хоча начебто стільки сюжетів.

– Ну чому? Прекрасний анекдот останнього часу – Президент підписав Указ, що кандидатом на Президента може бути тільки той, хто має 5-річний досвід президентства.

– Нормально. Це також не дуже смішно.

– Яку книжку ви б подарували Віктору Федоровичу? І не лише Янукович є об’єктом цікавості. Литвину подарували б? Чи Ющенкові?

– Я думаю, нам потрібно зробити велике академічне видання «Казки про Буратіно».

– Скільки томів?

– Два-три томи з коментарями, з поясненнями, зносками. Зобов’язати їх скласти іспит по цій книзі, щоб вони всі знали про 5 золотих, від чого ростуть носи, чим закінчується спілкування з «лісою» Алісою та котом Базиліо.

– І щоб з картинками було. Інакше не читатимуть.

– Звичайно, з фотографіями. Фото великі, а текст маленький.

– Дайте оцінку політичній ситуації в Україні. Вибачте за банальне питання, але Ваше бачення?

– У нас не вистачає однієї політичної партії. Тобто 180 партій є, а однієї не вистачає.

– Якої?

– Партії західноукраїнських регіонів. Вважаю це логічним. Справді, регіональна партія взяла владу в країні. Тобто треба це урівноважити, створити партію інших регіонів, і нехай вони вчаться одна в іншої.

– Ви маєте розуміти, що назва партії – це лише вивіска.

– Я знаю, що й ідеології жодної немає. Якщо в назві партії буває ідеологія, слова «демократична» чи «ліберальна», то ідеологічних партій у нас взагалі не існує. Ну може тільки «Свобода» поки що.

– Кажуть, це проект Партії регіонів, вони її всіляко підтримують.

– Партія «Свобода» потрібна Партії регіонів, це правда. Для того, щоб показувати, що вони – проти ідеологічних ворогів. Це означає, що вони самі ідеологічні.

– Тоді перефразую питання. Чи комфортно Вам тут в Україні?

– Було досить комфортно. Інколи не дуже. В принципі, кава гарна.

– Не всюди.

– Коли йде дощ, трохи смутно.

– Втікаєте від питання під парасольку під дощем…
– Ну що таке комфорт? Зараз неприємна ситуація. Тобто всі ці історики, яких знімають з потягу. Листи до ректорів. Знаєте, як у піску шукають міни? От раз наткнулись, міна є. А тут таке відчуття, що все суспільство – де буде боляче, де буде реакція.

– Нема реакції.

– Є реакція, але апатія зараз перемагає. Ми повертаємось до апатичних років кінця 90-х років. Якщо буде суспільна апатія, тут можна буде крутити все, що завгодно.

– Та що вже крутити? Хіба щось лишилось?

– Звичайно, лишилось.

– Не помічаю я.

– Ви в Буковель їздили?

– «Буковель» також зараз має проблеми.

– Навіть лижі мають політичний зміст.

– Я їздив у «Буковель» і що?

– Чи будете ще їхати, якщо зміниться там господар?

– Не знаю, може новий господар буде ліпший? Я не знаю. Той, що зараз є, це група «Приват», це усім відомо. Там же хочуть робити «Олімпіаду».

– Ні, не знав. Чемпіонат світу з футболу?

– Проект «Україна 2022». Така ідея виникла у нашого уряду та Президента, що можна зробити зимову олімпіаду там у Карпатах, у Буковелі. Що Україна може їх провести. Вже «Євро2012» ми «провели», а тут …

– Я знаю, що у нас угода щодо Чорноморського Флоту до 2042 року. Так? В України дуже великі плани, майбутнє так розписано, що можна мовчати.

– Я Вас спонукаю писати книжку про поточну владу. Під час ефіру Ви її пишете потихеньку.

– Пишемо, разом пишемо. Поставлю ваше прізвище на обкладинку.

– Не треба, мені головне, щоб Ви книжку написали, і мені було б цікаво прочитати. Може її заборонять в Україні, і Вас зроблять персоною нон-грата в Україні тоді.

– Ви мене до цього спонукаєте?

– Розумієте, який тоді буде резонанс?! Це книжка буде про майбутнє України.

– Потім скажуть, що навмисне написав заради піару.

– А Ви напишіть якось по-іншому. Може по-іншому сценарію відбуватимуться події, суспільство не буде апатичним, воно нарешті усвідомить, що досить терпіти ці копняки, які вона дістає від цієї поточної влади з різних боків, підніметься і скаже свій голос.

– І піде. В Угорщину, Польщу, Чехію, Словаччину.

– І так вже багато пішло.

– Якщо у нас буде така депопуляція, як в Росії за Уралом. То їм там легко, там порожні місця займуть китайці, а хто в нас займе пусті місця, покинуті села?

– Ну, у покинуті села не знаю, хто поїде. Може криза зжене людей до покинутих сіл. Те, що на землі виросте, те й їж, і зарплата не потрібна. Або є таке поняття як «downshifting», от закриють кордони, скажімо, і у вас не буде виходу іншого, куди їхати. В місті сидіти сенсу немає, тут треба заробляти гроші. А гроші треба заробляти в певній системі. Їдеш собі в село і все.

– Нарубати дров… Ну я знаю, у мене є хата, картопля була своя до минулого року. Цього року не посадив.

– А хто копав?

– Сам копав із дружиною, з дітьми.

– Може у вас ще й свині є?

– Ні, живності не було. Це ж треба нормально годувати.

– Те, що виросло, тим і годуємо. Посіяли кукурудзу або гарбуза.

– Кукурудза була також. Але не вдалась.

– Тобто про політичну ситуацію Ви особливо говорити не хочете, кажете, що вона непевна.

– У вас студія – без вікна на вулицю. Як ви можете знати, що відбувається? От був у Львові, подихав повітрям свободи і повітрям апатії. Давайте почекаємо місцевих виборів, і буде 31 жовтня або цікаво, або не дуже. Або… не знаю, я не люблю військових парадів.

– У нас гість – провокатор.

– Я завжди був пацифіст. Я про це книжку написав, за що її назвали спочатку антиросійською, потім антиукраїнською, потім дали премію Генріха Белля в Німеччині. Справа в тому, якщо до влади приходить фізична влада, це означає, що інтелектуальної влади не буде.

А фізична влада якби строїть, робить паради, перекличку на плацу і таке інше. Йде у суспільстві військова ієрархія. Звичайна людина стає рядовим, майже звичайна людина, але щось робить для влади, стає єфрейтором, а генерали, полковники і майори ходять і командують.

Ви за кермом часто буваєте? Коли вас ДАІ зупиняє, що каже? Майор Василюк чи майор Петренко. А ви до нього – рядовий, хоч і без форми. Коли фізична влада буде при владі, тобто фізичної сили і фізичного впливу, то навіть коли у вас не буде керма, вас зупинятиме майор, представлятиметься майор Василюк, чого ви тут ходите?

– Цікава позиція. З іншого боку, коли всі опускають руки, говорять, що є апатія, нема що робити, а Ви говорите про місцеві вибори. Ви щиро сподіваєтесь, що вони можуть поміняти ситуацію? Що там дійсно оберуть тих, хто може вплинути на ситуацію на місцевому рівні, дійсно це буде місцеве самоврядування? Якщо подивитись на столицю, тут взагалі ліквідували місцеві вибори.

– Правильно, тому що тут більшість не буде голосувати за Партію регіонів.

– Не тільки столиця не підтримує Партію регіонів. Є певна тенденція, де вони здобувають більшість, там Партія регіонів втрачає рейтинг.

– Ви праві. Я і чекаю від виборів показника, яким буде рейтинг. Або доказів адміністративного тиску і фальсифікації.

– А Київ ліквідований до виборів…

– Щоб не показати, що тут особливої довіри до влади немає.

– У нас в Україні є цивілізаційний розлам? Ви ж їздили у Львів дихати повітрям свободи. Ви ж не їздили в Луганськ для цього.

– Ні, у Луганськ я взагалі ще не їздив. Він не цивілізаційний. Це стара тематика, яку вже добре пропахав Юрко Андрухович. Це різні дії ментальності, різний рівень, різна кількість людей з вищою освітою на тисячу населення, різні цінності, різні герої.

– Розлам є чи немає?

– Звичайно, є.

– Якщо брати європейські країни, то Італія ділиться на північну і південну. Але там немає такого розламу, що трусить всю країну. Німеччина ділиться на колишню НДР і ФРН. І цей поділ також відчутний, зокрема ментально, бо люди тривалий час жили в іншому середовищі. Країну ж не трусить. Дивіться, як Польща голосувала на останніх президентських виборах. Це також був поділ на захід та схід Польщі, симпатії були абсолютно різні, але Польщу не трусить.

– Тому що у Польщі партії ідеологічні. Люди голосують не за назву партії, а за власні переконання: чи за консерваторів, чи за реформаторів. В Німеччині є вже усталена зафіксована система, постійні гравці, там партія – це не партія якоїсь особистості, це не блок там Тимошенко чи ще когось. Це партія ідеологічна, де змінюються лідери, активісти, шефи осередків різних регіонів.

У нас цього нема. У нас всі партії ліцензовані під особистість. Тільки вони мають право.

– Ви говорите, що нема ідеології. А Олесь Доній був на Вашому місці і говорив, що Партія регіонів має чітко визначену ідеологію, і це називається російський імперіалізм, який вони тут впроваджують. Дивлюсь по виразу Вашого обличчя, що ви не підтримуєте цю тезу.

– А що вони впроваджують? Те, що вони щось копіюють, це не означає…

– Він сказав, подивіться на впровадження російського імперіалізму в Україні.

– Та ні, це глухості. Це глухості. Вони хочуть виконати обіцянку своєму регіону, це стосується закону про мови. Але пам’ятаєте, на початку свого президентства пан Янукович наробив купу якихось проросійських акцій, підписав, наобіцяв, подружився, полобизався. А потім була така призупинка і довге дистанціювання. Тобто російська тема навіть з преси трохи відійшла.

Люди подумали, що може він перелякався, що він багато наобіцяв, так сильно подружився, що доведеться женитись.

– Ви думаєте, тільки в цьому?

– Справа в тому, що якщо так сильно дружити в Росією, тоді українським олігархам в Україні не лишиться місця. Бо Росія – конкретна країна, і бізнес там значно конкретніший.

– Можливо ви не пробували подивитись на це питання з іншого боку, що порядок денний російсько-українських взаємин надзвичайно стислий і практично вже вичерпаний. Подивимось, що буде підписано. Але нема про що говорити. Питання газу вирішили, більше ніякої зацікавленості немає. І то відносно вирішили це питання. І Чорноморський флот. Все решта, виявляється, нецікаво для Президента. Нема жодних пропозицій по російсько-українській співпраці, по конкретних проектах, що б влаштовувало два народи. Газ і флот – ось вам і порядок денний.

– Але ж обіцяного дешевого газу також немає.

– А от Вам і питання, чому охолодження було.

– Тоді в чому російський націоналізм стає ідеологією партії?

– Тому що вони такі, ось беріть все, що ви хочете. Ось ми вам несемо красиво на рушничку.

– Та ні, я цього не відчуваю.

– Справді? Ця ж угода про флот – це папір насправді підписаний.

– Його ж можна скасувати, відкликати, перепідписати. У нас, з бюрократичної точки зору, можуть будь-які міжнародні угоди анулювати і казати, а давайте перепідпишемо.

– Історія знає багато таких прикладів, це не лише український досвід. Ви згадали про російську мову як виборчу обіцянку. Ви ж пишете російською?

– Так.

– І зараз Партія регіонів каже про те, що треба ухвалити закон про мови, який внесе певну «ясність», перекроїть ієрархію мови взагалі. Як Ви ставитесь до цього законопроекту?

– Я не читав цього законопроекту.

– Там є певні наріжні речі. Наприклад, якщо на певній території є 10 відсотків носіїв національних меншин, їхня мова стає офіційною.

– Не регіональною, а офіційною?

– Регіональною офіційною мовою.

– Я не проти, щоб в Криму російська та татарська були регіональними мовами, і щоб всі чиновники знали обов’язково татарську.

– Окремо там йдеться про російську мову. Про те, що батьки ведуть в школу дітей і вибирають мову навчання.

– Це вже було, ніхто цим не користався.

– Тобто Ви в цьому законі не вбачаєте загроз? Плюс там немає жодних чинників, щоб людина, яка живе в Україні, вчила взагалі українську мову.
– Тоді є загроза, бо державну мову треба вивчати, треба знати.

– В чому сенс? Що значить треба?

– Якщо держава називається Україна.

– Є критики навіть назви цієї держави, звідкись вона з’явилась. Варто почитати пресу цього місяця, пресу поширену і впливову. Кажуть, що це взагалі маячня.

– Може там хтось будує нову країну, другу назву дадуть.

– Яку?

– Не знаю. Буде конкурс, напевне, на найкращу назву, переможець отримає райцентр.

– Була ж уже назва Малоросія.

– Мені більше подобається Київська Русь. Тоді можна буде претендувати на Нижній Новгород.

– Про це також багато говорять. Чи треба в Україні впроваджувати двомовність?

– Офіційно двомовність? Де-факто вона є, ніхто їй не заважає. Так що я не бачу особливої потреби.

– Якщо вона є де-факто, лишилось тепер підтвердити це законом і все.

– Я не думаю, що підтвердять дві державні мови, тому що тоді ми підемо шляхом Бельгії.

– От бачте, там це питання не вирішене.

– І в нас воно не буде вирішене.

– У нас ніколи не буде вирішене.

– Воно може бути вирішене через років 20-30. За допомогою регіональних мов перейдемо до регіональної російської. Нехай буде, якщо вони не розуміють чистої української. Але в цьому загрози державності немає. Загроза державності буде, якщо будуть закривати існуючі українські школи або скасують для чиновників обов’язкове знання української мови.

– Миколаївський суд зобов’язав мера виступати державною українською мовою за позовом одного з громадян. От таке рішення суду було.

– То це добре.

– Якщо там впровадять регіональну російську, то плюватимуть вони на цей суд і закон, рішення суду буде просто не виконуватись. З одного боку, я розумію, про що Ви говорите. Якщо подивитись на європейський досвід, історія Європи взагалі складна, історія кордонів, держав.

Я бачив двомовні регіони, це східний Тіроль. Але люди на побутовому рівні говорять всіма мовами, які вони знають. Якщо ви не знаєте німецької, вони говорять італійською. Якщо жодної з них не знаєте, англійською говорять. Абсолютно в рівних пропорціях, із однаковим рівнем знання.

В Україні якщо впровадити регіональну мову, виходить ну добре, регіональна мова – окей. З іншого боку, ви приїжджаєте в Дніпропетровськ і звертаєтесь українською, а людина просто неспроможна відповісти вам українською.

– Це вже питання до Міністерства освіти.

– Ви ж знаєте, хто в нас очолює Міносвіти.

– Я вважаю, що обов’язково треба вивчати скрізь державну мову, і в Криму, і на Луганщині, і на Донбасі. Зрозуміло, ніхто в Івано-Франківську не перейде на російську мову, і ніколи вона на Західній Україні не стане регіональною. У Дніпропетровську, в принципі, говорять і так, і так. У нас в конкурсі «Євроформат» цього року перемогла молода письменниця Елеонора Синдєєва з Дніпропетровська, яка пише українською мовою.

В Харкові також співіснують мови. Можна казати, що там говорять більше російською, ніж українською. Але в принципі головне, щоб люди, яким політичні сили вбили в голову, що їм забороняють говорити російською, чи їм не дозволяють отримати освіту російською, нехай вони заспокояться і отримають регіональну мову.

– Ви ж знаєте, яка ця російська. «Я з Харькова».

– Я й таку українську часто чую і в Житомирській, і в Київській області.

– Ви згадували про Андруховича. Цікаво почути Ваш коментар. Він казав, що якщо дати Донбасу і Криму піти геть з України, хай визначаються зі своїм майбутнім, хай визначаються окремо від решти. І це викликало певне збурення в певних колах. Сказали, що Андрухович – сепаратист.

Але тут треба дивитись на ситуацію з іншого трохи боку. Якщо згадаємо 2005 рік, коли Ющенко переміг, пам’ятаємо, що було в Сіверськодонецьку, пам’ятаємо ці ініціативи, нетерплячка вже била так, що хотіли оголосити ПІСУАР. Але не зробили.

Тепер подібні настрої блукають головами західноукраїнських патріотів, і не лише Андруховича. Якщо подивитись на те, що поміж собою обговорюють так звані українські інтелектуали, люди освічені, то вони серйозно говорять, що треба відокремитись і жити собі в нормальній державі, яку вони хочуть збудувати.

– Андрухович казав, що їм треба провести референдум і вирішити, чи залишатись в Україні, чи ні. Звичайно, це крик чи відчаю, а може й страх за майбутнє. Я можу собі уявити, як собі можуть представити західноукраїнські інтелектуали, що раптом Партія регіонів набере більшість в Івано-Франківській області.

– А раптом набере? Хтозна.

– Цього вони й бояться. Для них Донбас, Луганщина (Крим – це окрема історія) – це «источник этой заразы». В принципі, я їх розумію. Це ж заяви письменників, а не політиків. Якби політики про це говорили.

– В деяких європейських країнах письменники ставали президентами.

– Там, де читають. В Чехії читають, і там обрали. У нас не читаюча країна, то у нас в принципі нема такої загрози.

– Якби у нас була читаючи країна, то кого б обрали, як Ви вважаєте?

– Могли б обрати Ліну Костенко, але вона б відмовилась.

– Якщо подивитись на те, що відбувається. Давайте намалюємо вихід, але позитивний. Бо бували і гірші часи.

– В принципі, я думаю, що за наступний рік-два ситуація економічна не буде покращуватись, це означає, що рейтинг Партії регіонів все одно буде йти вниз. Але при цьому вже дискредитована опозиція. Має виникнути нова сила, але хотілося б, щоб це не був черговий проект.

– Ну хто? Назвіть.

– Це напевне вперше за 20 років в незалежній Україні таке відчуття, що всі політичні сили себе вже дискредитували. На такі проекти, як то «Озиме покоління», ніхто уваги вже звертати не буде. Реанімовані партії, типу Партії зелених, навіть не знаю, навіщо їх реанімують. Бо слово «зелені» давно поміняло смисл.

– Поки що з тих, що Ви говорите нове, є Тігіпко і Яценюк.

– Ну хай, може вони об’єднаються і буде «Фронт сильної України». Ви можете собі уявити, що на наступних президентських виборах ви голосуватимете за Януковича як за менше зло?!

Роман Скрипін