Сумне пожвавлення викликали втрати українського літературного простору - протягом серпня померли мовознавець-жаргонолог Леся Ставицька, поет Влад Клен і письменник Олесь Ульяненко - до речі, його останній друкований текст нещодавно опублікували в мережі.

Інші новинки з´являються поволі. Вже місяць триває обмін поглядами в статтях навколо всім відомої тези Андруховича. У цей самий час Олександр Ірванець підтримав колегу з "Бу-Ба-Бу" та привітав українців із Днем незалежності, Іван Андрусяк, чиї поезії нещодавно переклали російською, поділився есеєм зі своєї майбутньої збірки.

Серпень - час справжньої "розморозки" літературного життя. Пожвавлення рухів частково спричинене підготовкою до Форуму видавців, до якого залишилося від сили 3 тижні. Поки не почався вересневий вибух новинок, "Українська правда. Життя" збирає урожай останніх найсвіжіших книжок.

Володимир Лис "Століття Якова" (видавництво "Клуб сімейного дозвілля", 2010)

Поступово почався процес виходу в світ титулованих на цьогорічній "Коронації слова" романів. З огляду на регалії, роман Володимира Лиса "Століття Якова" виглядає на справжній локомотив - цього року його нагородили в "Гранд-коронації слова", тобто визнали найкращим романом-лауреатом останніх 10 років.

У передмові до роману лобіст перемоги цього тексту Оксана Забужко пророкує необхідність переглянути склад "першого ешелону" української літератури. Мовляв, "Століття Якова" - дуже потужний твір. Можливо, нарешті йдеться про справжній великий український роман.

Що пропонують читачеві як найкращий у своїй категорії роман? Палітурка зручного "сумочного" формату містить 237 сторінок неспішного письма. В центрі уваги - майже столітній Яків, який за сто років свого життя встиг і покохати, і повоювати, і повбивати, і попрацювати, і порадіти, і посумувати.

Непогано виглядає поділ роману на декілька умовних часопросторів, де з одного боку "реальність" столітнього чоловіка, з іншого - його "спогади" про своє життя. З думкою про читача ці простори в книжці розрізнено за допомогою використання двох відмінних шрифтів.

Спогади ніби випадковими клаптями, та їхня розірвана канва таки структурується чітким хронологічним рядочком. Щоправда канва "реальності" місцями відсилає до старого-доброго українського сентименталізму та виглядає аж надто зворушливо. Якщо говорити про стиль, то мовними експериментами роман не вирізняється з решти - навпаки, він доволі старомодний. З "приколів" можна назвати хіба використання поліського діалекту. З примітками.

"Століття Якова" містить джентльменський комплект ідей-штампів про "справжнього чоловіка". Скажімо, любовну лінію роману можна непогано описати матрицею Леся Подерв´янського: "Мєня тоже одна тьолка любила". Та й уявлення про добро і зло дуже специфічні - центральний персонаж доволі легко може піти на вбивство, якщо вирішить, що так треба. Власне, це етика (російських) романів-бойовиків із практично достоєвським "право имею".

Це "право" реалізовується крізь низку вже традиційних для кон´юнктурного сучасного роману історичних подій: Україна під Польщею, Друга світова, "совєти", колгоспи, доноси, УПА, КДБ, криївки, переодягнені в "бандерівців" убивці з НКВД і решта. "Століття Якова" може стати в пригоді з огляду на переписування підручників з історії України 20 століття.

Власне, спектр наявних у романі емоцій та подій чимось може нагадати "Солодку Дарусю" Марії Матіос. Хоча я б не порівнювала ці два романи - лінія божевілля в "Дарусі" таки трохи відводить роман від пафосу. А от Володимиру Лису елегантно відійти від дидактики не вдалося. Чого вартий, скажімо, епізод Другої світової, де Якова посилають на вірну смерть із поясненням, що, мовляв, віра захистить. І таки захищає.

Про шкільну програму та дидактизм я говорю не випадково. Попри весь український пафос тексту, незмінним лишається одне: за будь-яких умов центральний персонаж не входить у конфлікт із представниками нелюбої влади та не опирається несправедливим рішенням. Яків живе власною вірою та на свій розсуд, ніби тримаючи метафізичну дулю в кишені. "Століття Якова" - це роман про маленького українця та його хату скраю.

Ірен Немировськи "Вино самотності" (переклад Ганни Малець, видавництво "Пульсари", 2010)

Незвична транскрипція імені Irène Némirovsky не повинна збити з пантелику. Не минуло і двох років від перших публікацій та візиту Деніз Епстайн, як українські видавці почали купувати права на переклад романів Ірен Неміровскі - видатної французької письменниці українського походження, єдиного в світі лауреата літературної премії "Ренодо" посмертно.

Першими прорвали дамбу україномовних публікацій "Пульсари" - переклад роману "Вино самотності" відбувся за підтримки програми "Skovoroda". Подейкують, що "Клуб сімейного дозвілля" також готує до друку романи Неміровскі.

"Вино самотності" - роман, виданий в зеніті кар´єри письменниці в 1935 році. Роман був своєрідним поверненням Ірен Неміровскі до її "фірмового" стилю після експериментів. У 1934 критики та читачі доволі холодно оцінили незвичний роман "Пішак на шахівниці" та експериментальну збірку оповідань "Кіно зі звуком" у стилі кіно-мови.

"Вино самотності" - чи не найбільш особистісний роман Неміровскі. В щоденниках вона називає його "Я. Моя молодість", "Спогади в романній формі", "Погано замаскована автобіографія", "Заблукала душа". Остання назва гарно ілюструє ідею роману - розповісти історію дитини, чия душа збилася з доброго шляху через ненависть до матері, тобто написати "портрет монстра".

Всі перипетії родом із дитинства письменниці - Ірен Неміровскі була дитиною багатої родини, де батько дуже рідко бував вдома, а матір міняла коханців, як рукавички, та переймалася лише збереженням власної молодості. Описана в романі ненависть до матері навряд чи вигадана - взаємини двох жінок вкрай складні, хоча загалом непогано вписуються в "комплекс Електри" і так далі, за Фройдом.

На сторінках роману є Київ початку століття, життя городян, кроки прочан до Лаври, запах лип на Печерську та дихання Дніпра. І передреволюційний Санкт-Петербург, холодний туман Неви, постріли та поранені люди, що вночі приходять помирати просто під вікнами. І безкрайні сніги Фінляндії, де ті, хто міг, ховалися в домашніх пансіонах від воєн та змін влади. І Париж у вихорі божевільних міжвоєнних "années folels".

Стиль Неміровскі у "Вині самотності" - неабияке випробовування для читача. Це справжня подорож крізь світову літературу. Письменниця, якщо вірити її щоденнику, надихнулася стилями Достоєвського, Голсуорсі, Шатобріана та Пруста.

Переклад роману вдався. Ганна Малець - не новачок. В її доробку премія "Prix Skovoroda" за "Атласний черевичок" Поля Клоделя, переклад мемуарів Сержа Лифаря "Спогади Ікара", казок Марселя Еме "Неймовірні оповідки кота, що сидить на гілці" та інші. Хоча трапляються "блохи" на кшталт подекуди надто французького синтаксису українських речень або надто буквального перекладу без відповідних приміток перекладача (як зі словами "âge de raison", "israélite" тощо).

Попри всі можливі зауваження "Вино самотності" - вартісний роман. Його варто прочитати бодай для того, щоб познайомитися з літературою, якої в нас не було з об´єктивних історичних причин. І для того, щоб подумати, якою могла би бути українська література, якби не ці об´єктивні історичні причини.

Євгенія Кононенко "Бабусі також були дівчатами" (видавництво "Грані-Т", 2010)

"Грані-Т" продовжують свою підліткову серію "Дивний детектив". Зауважте: "інтрига детективів примусить усіх щомісяця чекати продовження пригод".

У цій порції пригод від Євгенії Кононенко юні читачі знайдуть повість про дівчинку Лізу та її пошуки ідентичності. Лізі 14 років, вона кругла відмінниця, надія нації, молода наукова еліта України, спадкоємиця династії науковців.

Та після смерті бабусі дівчинка з порядної та до кінчиків нігтів київської інтелігентної родини знаходить дивний лист. Цей документ кидає тінь сумніву на безхмарне минуле недалеких предків родини Розумовичів-Лисюків. І починаються пошуки правди та нових друзів. Все в найкращих традиціях Енід Блайтон.

Та несподіваних перипетій не буде. Тобто, звісно, знайдуться всілякі позашлюбні зв´язки, темні історії кохання, невідомо від кого народжені діти і тощо... Тут би поговорити про вікову кризу, пошуки власного "я", протест і витворення альтернативної та менш глянцевої родинної історії.

Та ні - всі мандри та відкриття нових гілок генеалогічного дерева виписуються у фрази есею "Мій рід" для часопису "Молода еліта України". І це не жарт - в тексті так і написано.

Безперечним позитивом повісті є галерея персонажів. Самотні "сині панчохи", підлітки "відірви та викинь", дорослі на заробітках, молоді генії-графомани, емігранти, що іноді повертаються на батьківщину... Надзвичайно цікавим є змалювання міфу Одеси на сторінках цієї києвоцентричної повісті - саме одеські дворики, де всі про всіх знають, стають ключем, якого бракувало для розгадки.

Одним словом, дівочо-підлітковий детектив. Хоча тут можна було б поговорити про сумнівність "підсадки" на такого штибу літературу.

Текст зовсім не тягне на якісні зразки хорошого детективу. Навіть якщо забути про простоту інтриги, вади сюжету, карикатурну пласкість персонажів чи ряд традиційних бінарних опозицій "добре/погано".

Річ у тім, що "Бабусі також були дівчатами" є чудовим зразком недбалого ставлення до читача. Складається враження, що текст хотіли спекти якомога швидше. По-моєму, його так ніхто уважно і не прочитав.

Судіть самі. На сторінці 9 нову домогосподарку називають спочатку Галиною Олексіївною, а потім Галиною Андріївною - це ім´я вона носитиме до кінця тексту. А на сторінці 17 нову подружку Лізи чомусь називають Катею, хоча в усіх попередніх рядках дівчинка була таки Алісою. Хоча, можливо, це не помилка автора, а елемент плетення інтриги в детективному тексті - таке собі кафкіанське перетворення чи цілком антична дволика маска.

Якщо решта книжок серії - такої ж якості, то я особисто відчуваю неабияке хвилювання за виховання доброго читацького смаку. Сьогодні - дитячі детективи, завтра - Донцова? Шкода, бо детективи є загалом непоганим "гачком" для юних читачів. Якби планку добору текстів підняти, то хто знає? Можливо, завтра підлітки почитають Конан Дойла чи Агату Крісті, а там і до Аготи Крістоф недалеко.

Ірина Славінська