Мистецтво у будь-якому прояві виражає особистість митця. Перетворює дійсність, тобто пропускає її через сито  емоцій, і так постає нова якість почуттів. Сприйняття мистецтва має в основі схожий механізм: доходиш до нього завжди через себе, відповідно до власних уподобань і життєвого досвіду, роздвоєнь та фобій. Від найпершого читання томика Наталки Білоцерківець «Róża i nóż»  я відчувала, що він червоного кольору. Нові перечитування, вже з раціональним поглядом на титул і вірші, лиш утвердили в цьому переконанні.

Є безліч різновидів троянд і не менше їх кольорів, але слово «троянда», взяте окремо, без прикметника, для мене особисто завжди означало червону троянду. Ніж, хоч би й кухонний, котрий лежить (чи стоїть, вбитий сторч, як механічна квітка) біля троянди, – червоної, як уже з’ясували, � теж несе знак червоного. Ніж червоний, наприклад, від (пролитого) «ніжного світла» «жертовних ягнят» («Кожен день…») – коли стає це світло червоним, як полум’я. Вогонь, до речі,  теж характерний символ книжки («…вогонь засвітив у крові моїй свічку» – «Підземний вогонь»). На 49 сторінках цих віршів 31 раз з’являються символи червоного кольору: полічила.

Життя людини, зокрема жінки, від самого початку має червону барву, нагадує поетка:
…розкажи про зачаття, і тяж,
і спустошеність лона…
І в останньому хрестику ляж –
мов калина червона!
(«І сніги не сніги…)
Дорослішаємо: «…біжать собаки нашого дитинства і підростає кров… Тут солов’ї, неначе цвяшки, вбиті у груди доквітаючих кущів» («Сто років юності»). А кохання…  «лиш ягідки дві червоніють і сумно, і щемно» («Підземний вогонь»). На важкому життєвому шляху – «кров крапле з підошов», «кривавий слід» («Хор хлопчиків»). Це юність, кохання, війна. У віршах Наталки Білоцерківець час од часу виникає мотив червоних прапорів, багато разів з’являється кров: «кров, що римується завжди з любов’ю» («Синьо-сірий колір»); «випишу кров’ю тою, що спільна для нас» («Вальс»); «ти тут помреш від підлого ножа, і кров твоя проступить, мов іржа…» («Кохання в Києві…») тощо.

Доводилось чути, що сучасні американські поети заздрять колегам зі Східної Європи – за гіперреалістичну образність, наповнену  неспокоєм контрастів, за детермінізм драстичних змін, з котрих складається тривала історія цієї частини нашого континенту. Історія, кривава  від воєн (включно з 40-ми роками ХХ століття), а потім монохроматична, як соцреалізм, де червоний колір виглядає так  досконало (хай «досконало» буде тут цинічним евфемізмом), а мрію про інші кольори заступає безплідна фрустрація так званого західного світу, «приреченого» на екзистенційну свободу необмеженого різнобарв’я.

«Червоні» символи в поезії Наталки Білоцерківець, української авторки середнього покоління, є цілком природними й виправданими. Своєю виразною мовою поетка говорить насправді про надмір червоного («забагато червоного – пристрасть, вона не така» – «Синьо-сірий колір»), про «пульсуючу кров у червоному кольорі» («Вальс»). І хоча при  поверховому читанні «кров у червоному кольорі» видається тавтологією, � якщо відійти  від смислового автоматизму й піддатися уяві поетки, починаємо обсервувати захопливу генезу кольору.

Червоне природно й логічно вписується в поетику маніфестів. Назва вірша Білоцерківець «Ми помрем не в Парижі» стала культовим кличем її покоління в Україні і, взагалі, образом певної епохи на її батьківщині, як я чула, � що не дивно, бо важко знайти ліпше гасло тодішнього неспокійного потягу до свободи й розмаїття, багатовимірності й багатобарвності світу. Вислови-гасла «червоний», «любов», «кров» відмінюються в цій поезії на різні способи, як, скажімо, у вірші без назви, що починається словами «Кохання в Києві страшніш од венеційських прекрасних пристрастей», чи в уже згаданому маніфесті з цитатою із Сесара Вальєхо «Помру в Парижі у четвер увечері». Щастя такого вибору, як смерть у Парижі, по інший бік залізної завіси, донедавна не можна було собі дозволити.
Геополітичний контекст таким чином узасаднює той скептичний сценарій  «неумирання в Парижі», його провокативність.

Є в цій збірці водночас твори універсальні, як-от «Червоний вагон», вірш таємничий, символічний, стоїчний:
…то потяг…
маленька помилка підкреслена червоним
це просто
з гори униз неначе сон
червоноколірний вагон
не бійся

Поезія Наталки Білоцерківець часто є втечею у символ від буденної реальності. Якщо тлом червоного акценту є холодні неяскраві образи – сіро-синій чоловічий костюм, сині поштові скриньки, білі блузки, «великі фіолетові» сніги, білі медичні халати, міліцейські та солдатські мундири… � то на противагу, як по іншій стороні барикади, стають марева  «веселкових  барв» («Джаз»). Скажімо, «зелена-зелена» трава, шкіряна жовта куртка, кущі «з гострим запахом дикого жовтого квіту», зрештою yellow submarine – жовтий підводний човен («Куртка телячої шкіри»). Бітлівські візії здаються психоделічними порівняно з бурим повсякденням 70-80-х років у Радянському Союзі. Можна побачити тут вияв ескапізму, ностальгії, антидоту – але також це маніфестація права на свободу вибору кольорів і стилів. Там і тоді барвистими були лиш мрії, марення про інший світ, та ще хіба ексцентрики на кшталт джазмена в жовтих штанях з червоним («фарбованим?») волоссям, і загалом середовище, в якому перебуває митець, такий собі ліричний двійник цієї поезії – «пави серед пав» («І сніги не сніги…»).

У віршах Білоцерківець, у цій демонстрації червоного, вражає незвична сила. Правду кажучи, назва мого тексту могла б звучати як «Біографія сили» (врешті той «ніж» – не для параду чи шику). Посланням  цієї лірики є протест проти кольору «пропитих пик» («Починається знов алергія…»), проти плацкартних вагонів «любові й біди» («Дощ…»), � а з іншого боку, це відповідь на «шаровари золоті» тих, хто встановлює «підмальовані закони» («Починається знов алергія…»). Існування веселкових барв, їхнє ствердження, відкриття, реанімування постає як символ надії на нормальне життя, права на всі його прояви. Точкою відліку, лінією експресії, за якою постає передчуття цілої гами барв, власне і є червоний колір та його міць.

Хотіла б сказати й про те, що сила творів Наталки Білоцерківець у її першій польській книжці підкреслена силою блискучих перекладів Богдана Задури. Нема в цьому жодного сумніву – чи йдеться про класичний римований, чи про вільний вірш. Нема жодного фальшивого тону.

«Róża i nóż» � прекрасний поетичний пам’ятник дівчині, жінці, доньці, матері, коханці � готовій і на любов, і на смерть. Ось фраґмент із вірша «Троянда», де героїня міркує, що взяти в містичну подорож:
…Зо дві-три щітки, мило і рушник.
Білизну чисту, щоб у певну мить,
коли коханець прийме або ж Бог, �
в білизні чистій бути для обох.

Польськомовний вибір віршів Наталки Білоцерківець – це жіночність, виражена в деталях; улягання дрібницям, нюансам; зворушливість стосунків між жінкою і чоловіком; пошанування любові духовної, але також і пристрасті; зосередженість на собі і своїх почуттях, але також історія місця і виразність осіб другого плану.

Видавці подбали, аби чудові вірші супроводили відповідно любовно знюансовані рисунки Марлени Макєль-Генджак, котрі ілюструють поезію української авторки делікатно, обережно приглушуючи червоне і добираючи пластичний код цій особливій біографії та її поетичному втіленню.

Переклад із польської

Кристина Ленковська