«Острів Крк», «Воццек» та «Подвійний Леон», усі разом – «3:1», повернулися, аби запросити усіх знайомих та незнайомих у кінематографічно-музично-молитовно-брудно-чистий, майже довершений світ автора, а заразом і дошкулити загіпнотизованим псевдо-критикам.

Писати рецензії на класику, хай навіть і  класику постмодерну – марна річ. Колись усе це виглядало дивно, по-чудернацьки, і хоча б тільки цим божевільно привабливо. Згодом – модно і вартим наслідування. Ще трохи згодом було інерцією. Сьогодні ж література такого штибу стала «нічим» для незацікавлених, залишилася «всім» для любителів… і перетворилася на гігантську проблему для критика. Адже  навіщо пояснювати всю цю «кухню», якщо це вже зроблено до тебе кільканадцять, кількадесять і більше разів: почнеш з нуля – засміють і розкритикують, і справедливо. У 2010-му не повертаються просто так до 1994-го. У черговій декаді не пишуть про переваги «нового»  творчого методу. Рецензувати класику постмодернізму – марна річ: усе, що витворить так званий критик, приречене провалюватися у чорну дірку, або кукурікати курям на посміх, починаючи потуги пояснень давно поясненого. Зрештою, так воно й було.

Ця сумнівна рецензія була приреченою: зникали папірці-чернетки, губилися чи то у натовпі файлів, чи то через амнезій не небажання натискати на «сейв» вордівські документи – це був фатум. Такий само фатум, як «Острову Крк», «Воццеку» та «Подвійному Леону» об’єднатися у єдину книгу, більше того – в одну літродину, в суцільний лінгвопотік, сюжетний потік, потік реальностей і примар. Розташованих за законами логіки чи хронології, або їх обох – так, щоб продовжувати одне одного, доповнювати, варіюючись, «достигаючи». Так рожева юність поступається більш досвідченій зрілості. Так еволюціонує кохання – від великого втраченого до екстремального «запізнілого першого», найстрашнішого, а згодом – і до жодного, чи то пак до минулого. Так еволюціонує «пиття – звикла земна річ», яке, «як будь-яку з земних речей можна зробити досконалим» – і заразом розвивається історія однієї окремо взятої людини – творчої, геніальної, буденної – не будемо про це. Людини, що, по мірі того, як книга перетікає у книгу, спізнає всі закони закономірного падіння або, як сказав би захисник тверезої літератури з позитивним героєм – повної деградації. Аж до спецзакладу. Від вина-валеріани-лосьону до розчленування свідомості на «я-ти-він», коли нашаровуються блукання готелями, у яких не знайдеш бажаного об’єкту, химерні фігурні шахи, велика вода, синдром Любарського… Коли  безліч неважливо-важливих дрібничок  начебто передують подальшим видінням та прогресу абсистентності у «Подвійному Леоні»,  тваринному страхові сульфазину і самоконстатації: «чашею Грааля для нього виявилася горілчана пляшка».

Але ми  починали з еволюції – до неї й повернімося. Приміром, до того, що розвиток тут простежується навіть у плані формальному (звісно, якщо якимсь «збоченцям» від критики  цікаво простежувати внутрішньо текстові й міжтекстові зв’язки, замість спокійно собі читати): неструктуровані, клаптикові «Острів Крк» та «Воццек» дорослішають, аби стати «Подвійним Леоном» – сюжетнішим, прозорішим і  при цьому – тим самим фірмовим. Умовне радіо-в-голові й перед очима замінить клаптики снів та пробуджень, класифікації снів та пробуджень,  мікро-енциклопедій мудацтва й педерастії (прохання не відкладати книжку: це справді дуже мікро),  численні вступання у капці неофітів-постмодерністів, а інколи – чомусь у капці Мопассана. Пунктуаційні забавки замінять цитування віршів, а надто – молитов, які б полюбили навіть атеїстичні шанувальники візуальної поезії.

Неможлива любов,  невичерпний алко-грааль та багато ком… Не вірте тому, хто звужуватиме «Трикижжя» до цих чи подібних на них словосполучень. Не вірте  й тим, хто, намагаючись прорекламувати Іздрикове «3:1», називає утворену книгу інтелектуальною грою.  У це просто неможливо вірити, навіть попри те, що саме на такі ігри дуже подібні «сеанси», що їх проводили семеро, «які вважалися хворими» у «Подвійному Леоні», і попри те, що в тому самому «Леоні» замість крапки в останньому реченні, та й замість крапки взагалі – констатація єдиної можливості поставити кому, дві коми або багато ком, і спеціально для тих, хто зависне на хвилі пунктуації і нічого, окрім неї, посилання – тлумачення коми у медичному сенсі. Навіть попри ці ігри зі словами й діями, доповнені численними  іншими іграми, «ігровими» ремінісценціями, іграми візуальними, пунктуаційними, бозна-якими – не можна сприймати Іздрикову прозу як щось, не більше від гри. Як перенесення читача «у дивний емоційний стан зависання між реальністю та сновидіннями», як доволі романтично обіцяє Роксана Харчук зі зворотного боку обкладинк , – можливо. Або як в’язкий вінегрет, складові якого почасти не вельми приємно пахнуть. Або як такий собі блог одного богемного дивака, що його перенесли на шерхкий папір. Або ж як живе свідоцтво того, що постмодернізм нині – це давно «пасе», а от кого він пасе, писати вже не літературно… Так теж можна сприймати. А надто – шанувальникам ясного викладу й струнких сюжетів, менш виразних вкраплень галицького або польського,  ідеально зрозумілого меседжу «чого ж це було написано», а за браком усього перерахованого вище – хоча б  манюнького ярличка «це зараз модно» або «це зараз скандально». Влучний, не фальшований «діагноз» читача цієї класики постмодерну – творча особистість, яка віднаходитиме себе ж у перетіканнях одне в одного портретів героя (чи таки героїв?) Іздрика й відстежуватиме власне, либонь, майбутнє. Або хтось, хто дуже любить торкатися світу творчих особистостей. Чи – найбанальніше – фанат Станіславського феномену. Але найідеальнішим читачем стане той, хто скаже: «Гей, там, не чіпайте мого Іздрика, нащо мені ваші дешеві трактування й порожні роздуми, забирайтеся звідси, доки…»  – і поставить три «класики», вбрані в єдину синю блискучу палітурку, на поличку, де уже стоять поодинці всі  «інгредієнти» зовсім інакшої реальності. Такому «ідеалові» не вистачатиме лише одного – заздрощів Юрія Андруховича, які він у своєму передньому слові адресує «тим із шановних читачів цього Трикнижжя, які читатимуть автора вперше»…

Наталя Полянчук