Починаючи писати цю рецензію, я замислився над тим, до якого ж жанру належать твори, вміщені у книжці “ТАКЕ”. Це щось середнє поміж оповіданнями, трактатами та тим, що на російському жаргоні заведено звати “телегами”, тобто комбінаціями фраз, що не мають особливого змісту, але все одно приваблюють увагу аудиторії. Оскільки при визначенні жанра, у якому написана ця книжка, виникають суттєві труднощі, надалі, аби не плутатись, я буду називати оповідання Іздрика “текстами”.

Що ж є найпершою ознакою цих текстів? Немає ніяких сумнівів у постійних претензіях письменника на елітарність. Для цього він ставить на шляху можливих читачів численні майже протитанкові їжаки. Вже навіть добором слів у книжці Іздрик суттєво обмежує свою читацьку аудиторію. Наприклад, текст “Теорія відмови” містить прикметник “ризоматичний”, який філологи запозичили у біологів за браком власної термінології для описання “розпливчастих” творів постмодерністів, де не було звичних “зав*язки-кульмінації-розв*язки”, головних героїв та навіть певної мети, до якої рухається оповідь. Відомо, що у біології ризомами називаються примітивні організми із абсолютно рівноправними частинами, типу дощового хробака, якого можна розрізати навпіл і кожна половина заживе своїм окремим життям. (Те саме, до речі, можна сказати і про більшість текстів Іздрика.) Але чи виправдана ця елітарність, якщо постійно відчувається її неприродність, висмоктаність із пальця?          

Автор чомусь наполегливо вибудовує перед читачем химерні декорації, що імітують дуже модні серед філософів та філологів тексти пост-структуралістів: “ змова уможливлюється здатністю мови формувати знаки — як у суб-, так і в метавимірах”. Ця фраза нічого не означає, бо вона, як кажуть ті самі пост-структуралісти є типовим “симулякром”, тобто у даному випадку — імітацією осмисленного тексту. Цікаво, що нижче письменник сам характеризує свій текст як “мутний та беззмістовний”, і навіть додає: “таке говоріння нагадує метушню інфузорії у фізрозчині”.

Але навіщо Іздрик будує перед читачем ці симулякри? Це намагання приховати якийсь сенс чи повну відсутність сенсу як такого? Як на мене, дуже дивно було б пропонувати замість сенсу шифр без ключа, але писати відверту маячню письменнику такого рівня визнання просто дивно. Можливо тому автор далі намагається якось реабілітуватись та подає дуже популярну серед російського модернізму 20-х років (особливо ОБЭРИу) хибну думку про те, що нібито “за поворотами мови” відкриваються дивні ландшафти. Нічого там не відкривається, а навпаки, за словами того ж Іздрика, відбувається “розпад  нетривкого  сенсу  на  безглузді піщинки окремих літер”. Цю істину вчасно зрозумів оберіут Хармс і досить швидко перебудувався з “чинаря”-епігона футуристів у автора дотепних та дуже цікавих текстів, створених ним у 30-тих роках. Я приділяю так багато уваги цьому останньому оповіданню збірки “ТАКЕ”, бо тут Іздрик щиро зізнається, що для нього література — це лише гра, “котра, на щастя, ведеться не з метою щось сказати, а лише задля того, аби зібрати пазли щоденності в цілісний кадр”. Це переконання — розповсюджений міф, на якому тримається постмодерне мистецтво. Але вірити в нього сьогодні, напередодні 2010 року — комічний архаїзм. Якщо письменник нічого не каже, то його художня вартість дорівнює нулю.

Підсумуємо: тексти Іздрика не мають ніякого сенсу (нічого не кажуть), а є, за його словами, лише фотографічними зліпками з реальності. Чи це так? Гадаю, що ні. Зверніть, наприклад, увагу на дуже типовий для збірки текст “При родах речей”. Психіатри могли б, напевне, визначити його як “копролалію”, тобто “словесний пронос”. Очевидно, він і насправді був викликаний якоюсь хворобою, бо автор постійно згадує в ньому про свій термометр. Текст “Шкільний автобус” (на мою думку — найкращий у збірці) присвячений пригодам персонажа-наркомана, що у власних галюцинаціях стає корейським галогенним фонариком, якому замість 9 вольт подали на контакти 220. Через це він якимось невідомим чином перетворюється у електричний струм та мандрує побутовими приладами, причому виявляє, що пилососи “крадуть ночами дихання дітей”, потім стає пилом і нарешті — знов людиною. Читаючи цей текст, згадуєш “Кіберіаду” Станіслава Лема з її численними електроперетворюваннями. “Шкільний автобус” з його алогічними шкеребертями явно підпадає ще під одне медичне визначення: “Ментизм — мимовільна силувана течія нецілеспрямованого потоку думок, спогадів, бажань, уявлень різноманітного змісту, що зазвичай погано запам*ятовується”. Це ніякий не “цілісний кадр із пазлів щоденності”, а справжня метафізична філософська інтоксикація.

Єдиний дійсний зліпок з  реальності, теж, до речі, пов*язаний із інтоксикацією, трапляється у несподівано відвертому оповіданні “Фрісбі”: “упродовж 1,5 доби я намагалася допомогти  Іздрику Ю.Р.  вийти  із  запою,  на що мною було витрачено 55 грн 75 коп. ... похмелений, помитий  і нагодований  Іздрик Ю.Р. попросив у мене ще 3 грн на сотку, а коли я дозволила йому  взяти гаманець, він тайно витягнув 15 грн, купив півлітру і знов ужрався”.

Ще однією помітною рисою іздрикової прози в “ТАКЕ” є її непроникна термінологічна навала: постійне застосування термінології комп*ютерних дизайнерів, користувачів програми “Photoshop”, бо автор сам займається дизайном. Причому ця термінологія дається без жодних пояснень із певним розрахунком: юзери і так все зрозуміють, а інша публіка нехай копирсається у цих завалах, як хоче. Багато також інтернет-мемів (модних серед відвідувачів певних сайтів висловів) типу “ужоснах”, “плюс піццот”, які, на щастя, не мають у цій книжці жодного змістового навантаження, а є просто декоративними елементами у стилі “понти для приїждждих”.  Але іноді автор аж занадто ретельно розжовує читачу всілякі фрагменти своєї прози: наприклад, він дає розшифровку назви американської поп-групи R.E.M. (оповідання із красномовною назвою “Психоневро”), ймовірно для того, аби вразити непідготовлених ерудицією.

І як же ж не згадати серед численних іздрикових протитанкових їжаків його різноманітні і непрояснені для читача алюзії типу “прохаськового пса”! Побачивши їх, будь-який читач відчує себе ніби на субкультурному або навіть сектантському шабаші, який і є насправді сутністю значної частини “укрсучліту”: адже Тарас Прохасько хоч і друг Юрка Іздрика, але поки що не Шекспір і не Шевченко, аби його так цитувати. Цікаво, що інші субкультури Іздрик зневажає: так у тексті “Ігуана” він називає емо та готів “інвалідами дитинства”.

Невже відомий український письменник Юрій Іздрик створює загалом безглузді тексти, які відображають його безперечно хворобливе сприйняття зовнішнього світу? Оскільки культурна практика ХХ сторіччя привчила читачів до того, що художнім текстом можна вважати будь-який набір слів, то книжка “ТАКЕ” - це, безумовно, художній текст. А от чи якісний це текст? Час покаже.

Олег Шинкаренко