У передвиборчому процесі укрсучлітівці стояли осторонь, хіба за винятком Оксани Забужко. Вона таки з’явилась на телебаченні напередодні другого туру у політичному шоу «Шустер Live» представляти тих, хто голосуватиме проти всіх. Її позиція виявилась на той час не дуже доречною, адже всім тоді було вже відомо, що такі  голоси насправді ідуть на користь одного з кандидатів. Тим більше, що не голосувати за жодного із кандидатів закликав і «збанкрутілий патріот». А комедійно-гламурний персонаж «яремчанського колгоспника» Вася Противсіх за задумами політтехнологів не лише розпорошив голоси виборців, але й висміяв саму ідею голосування проти всіх. 

Конструктив чи анархія?

Проте голос проти всіх - це єдиний сегмент, який має перспективу розвитку після виборів, і він лунатиме щораз потужніше. «Проти всіх» - це логіка протесту, і вона, за відповідних в суспільстві умов, завше має шанс перерости у ідею конструктивних перетворень. Після оголошення остаточного вердикту виборів Юрій Андрухович навіть побачив позитив у перемозі Януковича: «Якщо, приміром, проросійська лінія влади буде активною й агресивною, а цього електорат Януковича від нього очікує, і, щоб добре виглядати в очах «своїх», тиснутиме, то такий чинник мобілізуватиме нас, стимулюватиме до дуже цікавих нових явищ». «Переживем», оптимістично додав Андрухович ( Український тиждень, № 6, 2010). 

Цих «цікавих нових явищ» можна очікувати від тих, хто підносить свій голос «проти всіх». І політичні аналітики вбачають в кількох відсотках «проти всіх» критичну масу потенційно нової сили суспільства. В українських реаліях існує небезпека, що, окрім конструктивних еволюційних процесів, виходу суспільства на новий щабель розвитку, протест «проти всіх» може здобути революційну динаміку, а навіть перерости у звичайний вуличний терор без жодного ідейного забарвлення, терор задля терору із парафразованим гуляйполівським гаслом: «Бий синіх, допоки не пооранжевіють. Бий оранжевих, допоки не посиніють»!  

Втеча у постмодернізм і мрія про тероризм

В одному із останніх есеїв «Лід і окріп» («Lód i wrzątek») відомий польський фантаст Станіслав Лем (Stanisław Lem) описав свій досвід зустрічі із творчістю Андруховича: «Мені в руки потрапив роман Юрія Андруховича «Московіада», який надзвичайно мені сподобався. За радянської влади таке б не надрукували. Я одразу замовив через «Мерлін» решту виданих польською мовою книг Андруховича і дещо був розчарований: у наступних романах він, на жаль, відійшов у постмодернізм. Постмодернізм, як мені видається, допомагає йому не писати про те, що діється сьогодні в Україні – я, звичайно, не маю на увазі суперечок Ющенка із пані Тимошенко». Разом з Андруховичем у постмодерний «апотеоз бубабу» відійшло і ціле покоління молодих українських літераторів. За ними ж пішла і молодь, що сприймала їх як своїх кумирів.

Приміром журналіст Вахтанг Кіпіані під впливом Андруховича мріятиме про ліберальну Конституцію, в якій «націоналісти та гомосексуалісти, як і решта громадян, рівні у правах та обов’язках». На його думку, саме письменник Юрій Андрухович «сформулював засади, на яких мала б розвиватися справді вільна Україна»: це є ліберальна демократія при якій «більшості можуть відверто не подобатись, скажімо, цигани, геї, жидомасони чи вояки УПА, але вона в силу безвідмовного функціонування ліберальних суспільних механізмів ні в чому не зможе скривдити їх» (див. статтю «Гей, націє!», Український  тиждень , № 41, 2009 ). Однак, за Бодріяром «гомосексуалісти, водії ваговозів, навіть політичні партії чи професійні спілки – всі повстають проти держави, яка втілює індиферентність», адже «новітні демократії відрізняються від тоталітарних режимів лише тим, що останні бачать розв’язання всіх проблем лише у винищенні, тоді як демократії втілюють його в індиферентності» ( Божиста лівиця, Львів, 2007, переклад Л. Кононовича). 

Більшість представників укрсучліту, без сумніву, талановиті особи. Той же ж Андрухович: там де він залишається на одинці, де не пише для «студентської дітвори» і грантодавців – пише цілковито інакше, за його текстом стоїть абсолютно інша людина, як ото у збірці есеїв « Диявол ховається в сирі». Найбільша трагедія Андруховича і його соратників по сучукрліту полягає в тому, що їхня орієнтація на «хамську графоманію» постмодерну – це не їхня природа, а вибір, продиктований кон’юнктурою, яка не любить сильних і принципових, де всяка відмова від грошей у їхній системі координат дорівнює шантажу, «означає якусь приховану загрозу, яку конче належиться нейтралізувати», як влучно зауважить Оксана Забужко у « Музеї покинутих секретів» (с. 630). Вона розуміє ницість становища «бідних українських письменників», котрі просять у «народних пациків» (народні депутати в термінології О. Забужко) копійки на видання своїх творів. Тому «бідний український письменник» - це найогидніша річ для Забужко.

За будь-яку ціну стати незалежним від «народних пациків», що далеко ховають свої реальні дипломи із «сільськогосподарських технікумів» і виставляють напоказ «проффесорські» номінації із віртуальних вишів – мета бідних українських письменників, передусім молодих, що не встигли в часи СРСР-у «вчленитись» у Спілку письменників і забезпечити мінімальний доступ до державних дотацій.

Залишалась одинока надія – на Західну Європу. Але там українських письменників не чекали із специфічними українськими проблемами, нікому не потрібний був демонтаж залишених у спадок вільній Європі уявлень совєтської пропаганди про Україну та українську історію. Якою була б реакція того ж таки Станіслава Лема, якби Андрухович зачепив проблему ОУН-УПА? Можливо, жаль з приводу відходу Андруховича у націоналізм? Маємо можливість спостерігати, як Польща підіграє Росії у справі «резолюційного жалю» Європарламенту з приводу присвоєння С. Бандері звання Героя України, вже традиційно наступаючи на граблі польсько-російських відносин, що завжди закінчувались для Польщі історичним і політичним фіаско. У всякому випадку сьогоднішня Польща – це не Польща 80-х, якою так захоплювався В. Стус: «У тоталітарному світі немає жодного іншого народу, який би так віддано захищав своє людське і національне право. Польща подає Україні приклад (психологічно ми, українці, близькі, може найближчі до польської натури, але в нас немає головного – святого патріотизму, який консолідує поляків). Як шкода, що Україна не готова брати уроки в польського вчителя… Після Польщі – так мені здається – вірити в московські ідеали може тільки останній дурень і останній негідник… Я захоплений польськими звитяжцями духу і шкодую, що я не поляк» ( Таборовий зошит ). Сьогодні ж Польща знову вірить у «московські ідеали» та її ідеологічну пропаганду. Історія не вчить.   

Європу ж після падіння Берлінської стіни турбувала лише одна проблема: невже Хрущов казав правду, коли твердив, що в «совєтском союзє секса нєт»? Тому європейські видавництва бралися перекладати передусім те, що «руйнувало» міф Хрущова. Так собі пробивала шлях на європейський ринок О. Забужко. А Юрій Андрухович за гламурно-порнографічний образ Богдана-Ігоря Антонича в романі « Дванадцять обручів» навіть отримав престижну міжнародну нагороду.

Проте за компроміс завше треба розплачуватись. «Хамське графоманство» - це не гріхопадіння, з якого завше є шанс підвестись. Це значно гірше. Це «зламані хребти» часто дуже талановитих людей. «А хребет людині треба зламати тільки один раз. Після цього вона стає безхребетною… Якщо тобі зламали хребет, значить ти назавжди потрапив під чиюсь владу, і той хтось напевне не є таким добрим, щоб попустити… На жаль, «переламані хребти» сьогодні присутні скрізь – і в церкві, і в державі, повсюдно», скаже о. Рафаїл Турконяк в інтерв’ю для часопису « Київська Русь» (див. число під назвою «Тлуmuth»). Можливо саме тому серед «укрсучлітівців» практично немає сильних особистостей, у їхніх творах немає сильних, знакових постатей, зрештою, немає їх і в Церкві. «Будь проклята, літературо, / Що виссала із серця кров! / Це – через тебе – не буйтуром, / Не блискавкою – мертвим муром / Закам’янів і спить Дніпро», писав Є. Маланюк («Павза»).

У майбутньому не консервативні націоналісти погрожуватимуть терором, а виховане на ліберальних цінностях (а радше відсутності будь-яких цінностей) «укрсучлітівське» покоління «з переламаними хребтами», якому вже стає нудно: алкоголю випито достатньо, травку викурено, всі матюки вписано у поетичні збірки, а пристрасті зібрано у багатотомну колекцію прози. «Коли людина втрачає відчуття сенсу свого існування, вона починає шукати, чим заповнити порожнечу – насильством, брутальністю, сексом, цинізмом, накопиченням, іншим зовнішніми чинниками, що майже не дотикаються її внутрішнього світу, але створюють барвисту картинку. Той, хто нічого не має за душею, обов’язково мусить чимось прикрити сором голого короля», зазначає Дмитро Стус у минулорічній « Київській Русі» під назвою «Гламур». У суспільстві відчувається велика нестача адреналіну... І тут на допомогу приходить ідея терору. Адже лише «у стані бойового стресу адреналін випорскується в кров, обрій звужується, змінюються всі відчуття, у тому числі, сприйняття кольорів, уповільнюється внутрішній годинник, змінюється мислення і рефлекси» (Дмитро Корчинський. «Це і воно», Ї, №25, 2002). Тонка є межа між вседозволеністю ілюзії «постмодерної свободи» та «терором задля терору». 

«Нас не виводить зі сплячки тероризм» (Ж. Бодріяр)

Привертає увагу збірка поезії « Тероризм. Навчальний посібник» (Львів, 2008)молодогопоетаАндрія Любки. Оформлення обкладинки нагадує латиноамериканські революційні мотиви: на червоно-чорному тлі силуетів охоплених полум’ям нью-йоркських «близнюків», кулеметів, військового гелікоптера, - розп’яття Христове. До повноти картини бракує хіба що кличу легендарного Че «Hasta la victoria siempre!» (Перемога буде за нами!), або девіз Каміло Торреса – університетського капелана, що загинув у лавах колумбійських партизанів: «Обов’язок кожного християнина – бути революціонером.

Обов’язок кожного революціонера – здійснювати Революцію!» Проте, обкладинкою тема тероризму вичерпується. Натомість: «Сидять Тичина з Рильським, бухають, розповідають масні анекдоти, говорять про літературну дискусію, потім збиваються з теми і знову п’ють... Кожен з нас думає про своє: Рильський з Тичиною про недбало прожите життя, я – про невдало прожитий семестр... Мені хочеться плакати, а ще більше мені хочеться випити й спати, бо у мене завтра екзамен, бо жодної сигарети, бо, к...., я хочу спати». А тероризм, власне кажучи, є лише «фіговим листочком», яким поет прикрив своє голе королівство. Аби збірка користувалася попитом, молодий поет виставив її на ринок під атрактивним брендом. Особливість бренду визначає тренд - каламутний потік уподобання мас. Це і є безвідмовне функціонування ліберальних механізмів, про яке мріє В. Кіпіані. Тому проблема не стільки в поезії А. Любки, бо як не силкувався Тарас Прохасько переконати у післямові читачів, що його поезія  - воля богів, літературна критика назвала її невдалою спробою. Проблема у тому, що тероризм сприймається як модна фішка, як потаємна мрія тренду, що наразі виявляється у брендовій назві та оформленні обкладинки…

Олег Гірник