Герой оповідання Олега Коцарева «Подорож», вирішивши одного дня піти у навколосвітню подорож, раптом зупинився і став сторожувати прикордонний стовп.

Героїня оповідання «Щасливий порятунок» так само ні з того ні з сього підвелася з-за робочого столу й пішла собі додому. В «Тольятті» описано, як чоловік стає маніяком, причому маніяком рідкісним – таким, що чатує не на жінок чи підростаюче покоління, а на машини, які він ретельно обливає фарбою. В «Трамвайному інциденті», як бачиться кондукторці, на пасажирів трамваю якоїсь миті находить божевілля, і під впливом побаченого божевіллю піддається сама кондукторка. Кандидат у мери з оповідання «Вибори народного суверенітету» віддає свій голос за опонента. Самовпевнена дівчина, вчергове зайшовши до супермаркету, зустріла там привида, і після цього вона зустрічатиметься з ним регулярно, в результаті чого щоразу народжуватиме горобця («Депо на Либідській»). Перетворюються, звичайно, і герої оповідання «Як важливо вміти перетворюватись».

Але не це головне. Попри усі трансформації і мутації, Коцарев – не фантаст. Не належить він і до тих авторів, що вдаються до вимислу, аби проілюструвати певну ідею. Як справжній поет (досі в цього автора були лише поетичні книжки), він прислухається до власної інтуїції і йде за нею, відштовхуючись від реальности. Тому його проза певною мірою поетична. Специфічно поетична, звісно. Є у ній і звичні прийоми метафоризації (транспорт кашляє ; машини плюються з калюж у перехожих; ніч мовчить венами сузір’їв і т.п.), і цілком незвичні поетичні засоби, в основі яких, однак, теж певна традиція. Серед останніх можна назвати специфічні епітети ( зимові чоловіки; теплі ліхтарі; науково-виробничі собаки), багаторазове повторення певної характеристики героя, що було властиво для давніх епічних творів (кожного разу: Юля з блискучим вужиком у шарфі ), вкраплення верлібрової форми у прозове речення.

Поетичною можна назвати і структуру окремих творів, особливо ж тих, що побудовані немовби за принципом поетичного паралелізму. От, наприклад, в оповіданні «Вибори народного суверенітету» спершу розповідається історію одного персонажа, потім – другого, а ще згодом – третього. І якщо перші дві історії ще так-сяк пов’язані між собою виборами, то третя, поки ми її читаємо, – приший кобилі хвіст. Але все стає на свої місця в останньому абзаці, коли персонажі не тільки сидять поблизу один одного, а й думають про одне і те ж.

Стрибок, чи то пак паралелізм маємо також в оповіданні «Щасливий порятунок», у якому все починається з опису міста і загальної характеристики полотен одного з його художників, внаслідок чого читач очікує на якийсь сюжет із життя того художника чи принаймні його картин. Натомість дальша сюжетна канва снує історію однієї з працівниць районної контори райдержадміністрації, Оксани, що до художника і його картин стосунку майже не має. “Майже” – бо якщо подумати, то можна щось собі надумати, чому автор поставив перед сюжетом з Оксаною розповідь про художника. Можна, наприклад, зауважити, що кохана художника втікала від свого колишнього чоловіка, а Оксана теж утікає – від грабіжників і з робочого кабінету. Але це – читацькі домисли, і те, що Коцарев залишає читачеві для них простір – одна з позитивних сторін книжки.

Під цим поглядом низка автобіографічних творів («Зміни в розкладі», «Нашатирний спирт», «Мій перший рок-фестиваль…»), що становлять більшу частину другого розділу книжки, видаються такими, що не дотягують до загального художнього рівня видання; хоча завершується розділ дуже симпатичними оповіданнями «Саксофон» та «Щасливий порятунок». Про останнє вже коротко було сказано, годиться сказати кілька слів і про «Саксофона». У цьому “музичному” творі автор немов затявся сполучити кілька віддалених між собою тем: виробництво, аванґардна музика і бегемот. Сполучив – і вийшло драйвово, хоча про музику в загальноприйнятому сенсі не йдеться, попри те, що в образній канві фігурують не лише саксофон, а й контрабас, кларнет, рояль.

Одним із найцікавіших оповідань у книжці видається «Як важливо вміти перетворюватись». Твір побудовано як текст у тексті, і більшу його частину становить той внутрішній текст. Але не ця вмонтована розповідь важить, важить неймовірне обрамлення. Це з нього довідуємося, що для того, щоб розуміти співрозмовника, оповідачеві довелося навчитися вловлювати якісь навіть не підтексти, а… “паралельну розмову, телепатію чи що”. Власне, цю фразу можна застосувати до визначення мистецтва як такого: щоб розуміти життя творчо, митець має навчитися вловлювати щось таке, як “паралельна розмова, телепатія”. Так само й читач – йому не досить запам’ятати, як перетворювалися герої тексту у тексті та які перешкоди долали – читач повинен вловлювати авторські інтенції чи пропонувати якісь цікаві свої. Література, отже, не є сукупністю фраз, яких наплодив автор.

Якщо спробувати визначити відношення “пригодницьких повідомлень”, що їх записано у цій книжці, до літератури (чи до літературности), то я б вдався до паралелі з відношенням між соціальним та релігійним, яким воно постає з тієї-таки книжки. Коцарев багато пише про соціальний вимір буття: проблеми працевлаштування і звільнення з роботи, проблеми, пов’язані з відсутністю грошей та з їхньою наявністю, проблеми законности, виборчого порядку й управління – все це йому не чуже, але не в цьому його краса і сила (про такі речі можна і в газетах прочитати, і в громадському транспорті підслухати з розмов). Кілька необов’язкових спостережень: 1.Члени виборчої комісії перекидали виборчі бюлетені через плече, наче “легендарні старовинні рибальські сіті”; 2. В одному з вікон районної контори, до якої стікалися папери про оплату електрики, земельного податку “та інших митарств”, завжди височіла церква; 3. Церква “усміхнено стирчала” над двором, у який невідомі здоровані завели кандидата в мери та його куратора з метою з’ясування стосунків. Як бачимо, події у кожному із цих випадків відбуваються на тлі релігійному. Але що можна сказати про релігійні концепти у цих контекстах? Думаю, лише те, що праведности сучасному соціумові вони не додають, а виступають німими свідками розборок і оборудок. Так само й література: вона не є пригодницькими повідомленнями, але і в них вона є.

Таким мені бачиться автор книжки «Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого», мешканець чи то Харкова, чи Києва, поет, літературний критик і віднедавна прозаїк. На прозаїка він скидався, коли ще був поетом – тепер можна сказати, що поетом він залишається й у прозі. Жорсткий і ліричний. Вкорінений у буденність і піддатливий до чудесних перетворень. Прямолінійний і такий, що недоговорює, – О.К.

P.S. На тлі чергових виборів повчально звернути увагу, як саме ця тема представлена у книжці. В оповіданні «Вибори народного суверенітету» йдеться про кількох персонажів, яких вибори так чи так не оминули. Відомо, що один з учасників виборчих перегонів балотувався не з власної ініціативи, а тому, що, як сказано, “декому треба було вирішити деякі питання”. Відомо також, що єдиний персонаж, котрий напевно взяв участь у голосуванні, віддав свій голос за кандидата, якого він помилково вважав своїм знайомим. Відомо й те, що з фаворитами виборчих перегонів серйозно працюють певні дядьки солідної статури. Решта, вибачайте, в такому каламутному процесі, як вибори, – неясність. Складається враження, що найактивнішу участь у виборчих перегонах беруть не ті, хто на виду, а ті, що за кулісами. Незрозуміло також, що мав на увазі автор, написавши, ніби Іван Іванич, який помилково віддав свій голос за Віталія Слюсаря, а також інший кандидат, ім’я якого не Віталій, та ще кондуктор – усі троє проголосували за одну й ту саму кандидатуру. Можна думати, що сам отой кандидат, котрий не Віталій, проголосував за свого опонента, але можна винести також враження, що вибори – діло темне, і за кого б люди не голосували, а справи це не змінить, бо коли навіть учасник перегонів є маніпульованою фігурою у цій грі в демократію, то що там казати про роль електорату.

Коли ж говорити про переможця президентської гонки у такій ідеологічно розполюсованій країні, як Україна, то, як прогнозує Коцарев у заголовному оповіданні, ним має стати хтось, хто ще досить молодий і не проявив себе активно у політиці, бо тільки така кандидатура може стати компромісною для політичного істеблішменту й строкатого електорату з різних регіонів. Ну а як житиме народ України під владою такого президента – читайте самі. Навряд чи це принесе вам задоволення, але іншого виходу нема. Можливо, усвідомивши ті блага, які на нас чекають після виборів, нам вдасться їх уникнути. Або втекти. Серед варіантів утечі в оповіданнях Коцарева кожен може зробити свій вибір. Мабуть, такий вибір буде не гіршим, ніж у кабінці на виборчій дільниці 17 січня.

Коцарев О. Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого: Пригодницькі повідомлення. – К.: Смолоскип, 2009. – 264 с.

Ігор Котик