Серед них — вражаюча лексико-інтонаційна палітра текстів і унікальне, ледь не сенсорне відчуття змін, трансформацій, що відбуваються в соціумі. Ці базові ознаки зумовлені сенситивністю й аналітичністю письменницької натури. За період понад півстолітньої літературної діяльності Загребельного вони утвердили себе як його ментальні константи.

Притаманні ці константи й прозі, що з’явилася на межі ХХ—ХХІ століть, — передусім інтелектуально-психологічним романам «Юлія, або Запрошення до самовбивства» (Харків: Фоліо, 2003) і «Брухт» (Харків: Фоліо, 2003), в яких оприявлено те, що або паралельно з Павлом Загребельним, або згодом розробляли й інші письменники, тексти яких стали знаковими, симптоматичними для української літератури. Нині очевидно, що цими творами Загребельний окреслив і виразив низку художніх тенденцій, які посилилися наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст. І в цьому також його значення для новочасного літпроцесу.

Автентика лексичного депозитарію

Словесні пласти являли для Загребельного альфу й омегу художнього думання, що проманіфестовано і в його романах «Юлія, або Запрошення до самовбивства» і «Брухт», у яких характер і тональність лексики безпосередньо пов’язані з розробленою проблематикою. Врешті, багатства мелосу й поклади мовостилю становлять найприкметніші ознаки цих романів.

В «Юлії» переважають інтонація і ритміка, експресивні поривання і настроєвість. «Юлія» — це достеменна романна симфонія, що складається з п’яти частин, названих «пригодами». Слово теж, безумовно, є значущим, але все ж таки відіграє роль партії цілісного романного мелосу. У «Брухті» ситуація протилежна. Це роман-мисль, роман-тенденція. У ньому Загребельний передовсім демонструє нескінченний депозитарій лексики і варіативність мелодійних рисунків, що ґрунтуються на можливостях цього депозитарію. Слово у «Юлії» та «Брухті», як мінімум, біфункціональне. З одного боку, воно «включене» у широку структурно-семантичну синтагму, представлену текстовим періодом, сюжетною перспективою, концептуальною заангажованістю. З другого боку, воно зберігає свою автономну ауру і спроможне жити відокремленим життям. Образно кажучи, воно є деталлю вітражу, яка здатна привернути до себе не меншу увагу, ніж сам вітраж.

Загребельний захоплено відстежував житіє і побутування слів. Він відчував дихання і темперамент, обриси і флюїди, зовнішній рельєф і підводні рифи слова. У «Брухті» він подає атоли виразних вербальних форм на кшталт «задомовилися», «трунок», «осхлий», «суціга», «потіпування», «напатріотили», вибудовує архіпелаги смаковитих словосполук «обфітна плоть», «кшталтне тіло», «вигинистими устами». А в «Юлії» у межах одного текстового періоду межують такі мовні конструкції, як «хіба ж можна комусь показати Юлію зблизька, на віддих, зсередини», «вона існувала на обріях його життя примарно, неправдешньо», «тільки їй він був зобов’язаний вічним видивом щастя», «нічого не зосталося, крім невловності». Загребельний був універсальним лінгвостилістом, який бездоганно відчував внутрішнє єство лексичної форми, реченнєвої побудови. Він був і залишатиметься одним із найдосконаліших знавців слова з українським нутром і поставою.

Мовну культуру, репрезентовану «Юлією» та «Брухтом», нині цілком може бути потрактовано як традицію. У річищі опрацювання, ба навіть аранжування слова найближчим до Павла Загребельного постає Василь Шкляр, проза якого також заснована на фоніці й колористиці вербальних форм, що зазвичай позначені національною образно-поетичною генетикою. Василь Шкляр займає особливу нішу в новочасному літпроцесі. До мозку кісток, до найтонших нервових клітин український письменник, він розробляє сюжетні моделі й структурно-композиційні фрейми, характерні для європейської та американської літератур. Традиції української та світової прози зрощені в романі «Ключ», у якому сфера мови й стилю, що ґрунтується на національному мелосі й лексиці, органічно взаємодіє з авантюрно-інтимною колізією, витриманою у дусі західної художньої ментальності.

Мово-простір «Ключа» так само становить автономну самоцінність, як і мовностилістичні реальності «Юлії» та «Брухту». В романі Василя Шкляра, як і в останніх романах Павла Загребельного, також докладно розроблено й оприявлено державу слова. При тому що в художній ієрархії «Ключа» фабульно-подієва напруга відіграє досить важливу роль, виступаючи чинником психологічних загострень і мисленнєвих поворотів, усе ж таки в романі править слово. Цей текст укорінений у родючий ґрунт слова і виростає з нього. Енергетика нарації та рельєфність вербальних форм, властиві «Ключу», синтезували в текстовій фактурі поліфонію мелосу, пластику ритміки й автентику лексичних рядів. Цей роман, немов на каркасі, тримається на лексичних конструктах-носіях штибу «всенький», «гибіти», «дочвалав», «прочумавшись», а також «гевал-санітар», «тирлуються люди», «спекатися ключа». Проза Василя Шкляра, вирізняючись незаперечною сюжетно-композиційною самобутністю та явивши такий роман-подію як «Ключ», у сенсі мовної колористики сповідує аксіологію і розвиває акмеологію, репрезентовані Павлом Загребельним.

Крізь призму мовостилю Загребельний оцінював не тільки рівень текстів, самобутність письменницької постаті, якість і перспективи літпроцесу, а й категорії позахудожнього ґатунку. Більше того, він світоглядно утверджував відданість мистецьким критеріям світосприйняття і світотлумачення. У «Брухті» він сформулював своє — сокровенне і фундаментальне, що співвідносить літературу з аспектами глобального функціонування людства. І співвідносить, безумовно, на користь літератури, мистецтва: «Добре написане речення цінніше за всі декрети урядів світу». Слово із його самоцінним і автономним буттям було для Загребельного чи не найважливішою реальністю, яку він послідовно транслював своїми творами.

Секс і партикулярне буття

Павло Загребельний був достеменним аналітиком, експертом і коментатором оточуючої реальності. Внутрішнє відчуття актуального фактажу, проблем і ракурсів дзвінко оприявнювалося в романах «Спека» (1960), «День для прийдешнього» (1963), «Переходимо до любові» (1971), драмі «Межі спокою» (1982), що насамперед спричинені темпераментним єством письменника.

В «Юлії, або Запрошенні до самовбивства» та «Брухті» також повносило втілилися художньо-аналітичні, ба навіть прогностичні властивості Павла Загребельного, що засвідчили прихід і утвердження трансформованої аксіології як у свідомості людини, так і в пріоритетах соціуму.

Роман «Юлія» створювався упродовж 1993 — 1994 років, коли в українській дійсності та людській ментальності відбувалися кардинальні зсуви, зрушення, злами. «Брухт», що писався протягом 2001 — 2002 років, став не лише концептуальним, а й світоглядним продовженням «Юлії». Ці тексти можна розглядати як дилогію, якою Павло Загребельний виразив драматизм настання нових часів і перерозподіл пріоритетів у структурі особистісних цінностей.

В українському мисленнєвому просторі межі ХХ — ХХІ ст. сексуальне життя потребувало гучного озвучення, художньої промоції, аксіологічної легітимації. Воно потребувало беззастережного урівнення в правах із психологічним, інтелектуальним, соціодуховним. Воно навіть потребувало моменту абсолютизації та культивування. І це одним із перших відчув Павло Загребельний, який романними реаліями «Юлії» та «Брухту» ретранслював не просто дрейф, а стрімке наближення соціумної культури до берега сексуальності. В експресивно-стильовій манері він опоетизував сексуальну реальність та вивів її з тривіальної опозиції «низьке — високе», «фізіологічне — інтелектуальне».

Секс для його провідних персонажів — як самодостатнього Романа Шульги («Юлія»), так і для новітнього нонконформіста Яреми Совинського («Брухт») — не є необхідною формою існування, проте постає одним зі шляхів збереження особистісної суверенності. Секс пов’язаний із вираженням власної непересічності й граничної індивідуалізованості. Сексуальні захоплення і для Романа Шульги, і для Яреми Совинського стають своєрідним вираженням їхньої інтелектуальності, набувають навіть ознак протесту, бунту проти поведінкових пропозицій і ціннісного тиску державної системи, незалежно від того, яка вона за своїм ідеологемним спрямуванням — радянська чи незалежно-українська.

Сексуальну поведінку і Шульги, і Совинського подано як оприявлення їхніх небуденних духовних покладів та креативних можливостей. Письменник незмінно наголошує на енергетиці, властивій його провідним персонажам. Фрагменти статевої близькості проткані експансивністю, якою просякнуті й заряджені ці чоловічі натури. Зображуючи інтимні сцени між офіцером Романом Шульгою та німкенею Ульрікою-Улою, Загребельний підкреслює надзвичайну енергетичність свого героя: «Він знову був у тій (і в цій, у цій!) жінці, а вона була в ньому, нарешті, нарешті, яке щастя і яке блаженство, вогонь у ній гримів і гугонів, і Шульга спалахнув, і згорів, і вибухнув, ударив потужним, пругким струменем, виригнув, як з танкової гармати в розклекотане полум’я, в якому вже давно спопеліла німецька порядність і шлюбна вірність, пісна, як гороховий суп, мляве існування вибухнуло вогненними стовпами жаги, показна порядність ревіла звірячими голосами хтивості» («Юлія»).

Своїми романами межі ХХ — ХХІ століть Павло Загребельний потрактував сексуальне як багатоскладову сферу, в якій схрещені генетичне, біологічне, психологічне й свідомісне начала, а секс як буттєве явище становить собою синтез двох джерел — природно-експресивного та духовно-набутого.

Практично водночас із Павлом Загребельним художньо-мисленнєву інтерпретацію статевої реальності запропонувала Оксана Забужко, восени 1994 року написавши свої «Польові дослідження з українського сексу». При тому, що за стильовими клейнодами, наративною фонікою, форматом життєохоплення «Юлія», «Брухт», з одного боку, і «Польові дослідження», з другого, між собою виразно різняться, вони ретранслюють одні й ті ж за своєю посутністю трансформаційні процеси — радикальне посилення ваги й репрезентованості сексуальних реалій.

Як і провідні персонажі Загребельного, Оксана-нараторка з «Польових досліджень», безперечно, належить до натур інтелектуальних. Вона перебуває в перманентному стані рефлексування й самозаглиблення. Вона розмірковує над векторними напрямами українського соціуму і відкриває драматичні файли своєї свідомості. Соціумне в її спостереженнях, рефлексіях постійно перетинається з інтимним, сокровенним.

Вона з демонстративною відвертістю оприявлює жіночі потреби своєї природи, що виражається в її акцентуйованій сексуальності. Інтелект і секс для нараторки Оксани нероз’ємні. Сексуальні емоції та переживання відточують гостроту її інтелекту, дозволяють їй мислити тонше, проникливіше. Без того вона не відчуває усієї емоційно-розумової повноти жіночого буття. Як і персонажам-речникам Загребельного, інтелектуалці Оксані властива вибухова пристрасність, що виявляє себе як у рефлексійних інсталяціях, так і в суто сексуальних емоціях.

Як і в «Юлії» та «Брухті», в «Польових дослідженнях» здійснено спробу — хоч поки що й несміливу — деталізації сексуального дійства. Оксана Забужко доволі ощадливо, економно накладає штрихи на текстові фрески, що передають сексуальні враження її нараторки. Як і Загребельний, вона вдається до елементів натуралістичного орнаменту, що супроводжує секс-свідомість героїні, і прописує фрази на кшталт «Візьми в ротика... Глибше візьми... Глибше, ну!», «А тепер, ось тепер ти завагітнієш: я просто в тебе кінчив!» Оголеність окремих сексуальних реалій звучить у тексті досить виразно саме тому, що письменниця не переводить свої «Польові дослідження» у формат еротичної оповіді, залишаючи домінуючою стилістику інтелектуально-психологічного письма.

Нараторка Оксана, разом із персонажами Загребельного, не зводить статевий акт до рівня фізіологічних потреб. Навпаки, через секс вона спроможна вирватися з-під влади тілесної оболонки, топографічної конкретики, врешті — часової детермінованості й доторкнутися до безмежжя. Це ж саме, тільки, зрозуміло, в чоловічій почуттєвій інтерпретації, переживають і головні персонажі «Юлії» та «Брухту». Для Оксани з «Польових досліджень» статева близькість цілком наділена і пройнята трансфізичною сутністю:
«...Знизу, завжди любила — знизу, розпластаною на спині: тільки так і позбувалась себе остаточно, зливаючись ритмом власних клітин з промінною пульсацією світових просторів». Забужко акцентує на сексі — й це також зближує її мислення з концепціями Загребельного — як на доланні кордонів земної субстанційності.

Унікальність ситуації з романами «Юлія, або Запрошення до самовбивства», «Брухт» і «Польові дослідження з українського сексу» якраз у тому, що письменники, які презентують різні генерації, художні аксіології, які представляють «чоловічу» й «жіночу» партії в літературі, відчували майже ідентичні ціннісні зміни і паралельно працювали над вираженням споріднених буттєвих концепцій. І Загребельний, і Забужко своїми текстами ретранслювали спільну, ба навіть єдину тенденцію: настання доби партикулярного буття, коли найціннішим стає усе те, що стосується «Я»(еґо)-життя — від чистої фізіології до знакових ментальних вібрацій.

Павло Загребельний серед перших фіксував виблиски і вияви нових ментальних тенденцій. Він вдивлявся, вслуховувався і вдумувався у навколишні факти, голоси, характери, закономірності. Він передчував зміни й трансформації, що невдовзі супроводжуватимуть, а то й визначатимуть розвій людської свідомості та українського суспільства. Він ретельно, вимогливо й прискіпливо студіював сучасність, яка являла для нього сповнену колізій і суперечностей інтелектуально-психологічну лабораторію. А в сфері знаття мовних кар’єрів, відчуття пахощів і відтінків слова його проза ще довго залишатиметься естетичним орієнтиром і планкою рівня. Саме це й становить основи конституції його симфонічної прози. Конституції, якої він тримався усе своє творчодайне життя.

Ярослав ГОЛОБОРОДЬКО (доктор філологічних наук)