Жанр: трилер, горор, чортзна-що

Зникають учні, яких возить на навчання від села до села шкільний автобус. Претендент на робоче місце отримує від майбутніх роботодавців дивне й моторошне завдання в якості випробувального терміну. Щоб знищити темні сили, треба стати для них приманкою й зіграти роль мерця. Двоє провінційних слідчих розслідують серію вбивств, і один розуміє – з колегою щось не те коїться…

Вісімнадцять авторів, чиї прізвища навряд щось скажуть читацькому загалу, представили свої короткі твори в збірці «Вбивство на вулиці…». З анотації й передмови дізнаємося: під однією обкладинкою зібрані тексти переможців конкурсу, присвяченого творчості Едгара Алана По. Хтось знає, комусь слід розтлумачити: По не лише створив перші детективні новели (їх у нього чотири разом із «Золотим жуком»). Він передусім був майстром готичної новели, сьогодні її б швидше віднесли до жанру горору. Тож не дивно, що детективів у пропонованій збірці майже нема, хіба з великою натяжкою ними можна назвати «Гніванським шосе вздовж провалля» Сергія Рибницького та «Вбивства в алфавітному місті» Христини Мельник. Решта – або зразки містичних трилерів, або – твори, невизначені жанрово, зате претензійні стилістично. Останніх значно більше, що псує загальне враження від цілого проекту. Та варто розібратися, чому таких книжок зараз можна побачити відносно немало. І довести: збірники короткої гостросюжетної прози – не український винахід. 

Часто доводиться чути від наших видавців, що коротка проза має погану ліквідність. І що так було завжди, навіть у стабільні для видавничої справи радянські часи. Натомість видавнича практика більш розвинених книжкових індустрій з даним твердженням конфліктує. Бо концептуальні збірники оповідань – це цикли про Шерлока Голмса, які перевидаються вже більше сотні років. Ще - «Свідок обвинувачення» і «Подвиги Геркулеса» Агати Крісті, оповідання про Ната Пінкертона і Ніка Картера. А також – добірки гостросюжетної короткої прози, що більш-менш регулярно видаються на Заході, переважно в США та Великій Британії. Нарешті, Стівен Кінг раз на кілька років видає на-гора збірку оповідань і нічого, видавці не скаржаться. 

Хоча, скажете ви, ім`я Стівена Кінга продається саме по собі. Частка істини в цьому є, але лише частка. Повна істина – в тому, що упорядкування подібних збірок саме по собі є концептом. Вони – частина не лише письменницької та видавничої, а й читацької культури. Має місце навіть таке явище, як колекціонування таких збірок. Але не слід забувати ту обставину, що автори – навіть Стівен Кінг, - не пишуть для таких збірок спеціально. Той-таки Конан Дойл спершу друкував оповідання про Голмса в журналі «Стренд», а вже потім вони виходили під однією обкладинкою. А перші свої збірники короткої прози Кінг формував, збираючи раніше опубліковані в різних виданнях тексти. Українець Макс Кідрук до збірки «Заради майбутнього» взявся за таким самим принципом: лише три оповідання з десяти написано спеціально для неї. Хоча два цикли про авантюрні пригоди навіжених – «Навіжені в Мексиці» й «Навіжені в Перу»були все ж цілісними творами, такими собі романами в оповіданнях. Загалом винятки з такої практики знайти можна. Та, повірте, вони лиш підтвердять правило.

Проте українська ситуація інакша. Автори не мають змоги публікувати свої короткі твори, передусім – гостросюжетні, в різних виданнях, аби потім зібрати все до купи. Хоча б тому, що подібної практики в нас не існує, як і видань, готових дати свої сторінки під подібні твори і, що важливо, гонорар письменнику. Тим часом коротка проза розвивається в Україні значно активніше, ніж велика. У зв`язку з цим згадується фраза Михайла Бриниха десь так двадцятирічної давнини: мовляв, на оповідання в наших ідей вистачає, та в романі вони розчиняються й губляться. 

Протягом поточного десятиліття в царині короткої гостросюжетної прози вийшло близько десяти збірників. Крім згаданого вище Кідрука, котрий усе ж пропонував авторські добірки, слід відзначити збірки, підготовані «Літмайданчиком» та видані «Електрокнигою» - «Це ж елементарно, сер!», «Маніяк на замовлення», «Без терміну давності». Здебільшого там пропонувалися твори авторів, не завжди початківців, котрі перемагали на локальних конкурсах, організованих та проведених певною спільнотою. І практично всі оповідання з категорії таких, які звично визначають реалістичними. Детективи і трилери, історичні та на сучасну тематику, зроблені за класичними лекалами та експериментальні. 

Але є також сегмент короткої прози, який в Україні представлений – за невеликими винятками (Михайло Бриних, Борис Левандовський, Наталя та Олександр Шевченки, Макс Кідрук, Ксенія Циганчук), - лише в збірниках. Мова про горори, страшилки (варіанти самовизначень «страшок», «жахайстик», «жахи», «оповідання жахів»). Вони мають водночас попит, дефіцит, широкі пропозиції в вигляді рукописів - і дефіцит справді якісних, відповідних до жанрових вимог тексті серед пропонованих. Причому всякий автор відхиленого видавцем роману жахів щиро вважає саме свій текст якісним.  

Американський дослідник літератури жахів, упорядник кількох тематичних збірників Девід Гартвелл відзначає три напрямки розвитку жанру. Це – алегоричний, психологічний та фантастичний. З його слів, ці моделі не є такими, котрі виключають одне одного, а швидше є трьома підводними течіями в одному океані. Перший напрямок: про надприродне, про вторгнення зла в повсякдення. Тут демони, привиди минулого, прокляті місця, відьмацтво й сатанізм. Другий напрямок: оповідь про чудовисько в людській подобі. Чудовисько може бути інфернальним, наприклад, Дракула чи витвір Франкенштайна, або маніяком на кшталт Нормана Бейтса чи Ганнібала Лектера. Нарешті, третій напрямок: історії, котрі взагалі нічого не пояснюють. Вони часто взагалі не відповідають вимогам жодного з жанрів, за формою та змістом відтворюючи типові зразки модерної прози. І саме автори, котрі репрезентують даний напрямок, мають найбільше претензій та амбіцій. Тим самим позбавляючи себе найменшого шансу бути в вдячністю прочитаними. 

Український письменник є типовим представником означеного третього напрямку. Незалежно від того, за який жанр береться. Взагалі жанр і український автор – сторони конфлікту. Автори «Вбивства на вулиці…» репрезентують саме позажанрову прозу, вперто вважаючи: читач сам повинен здогадатися, що й чому відбувається в його творі. Саме тому з 18 осіб Олена Шрубенко, Віталій Геник, Сергій Каменчук, Христина Мельник, Володимир Мінін обрали перший напрямок (типовий зразок літератури жахів), Сергій Рибницький репрезентує другий (трилер про маніяка). 

А решта, тобто – математична більшість, хіба вправляються в стилістиці й сповідують культ химерної прози. Писання заради писання, гра в модернізм без розуміння, що ж воно, власне, таке. Вони не одні – те саме під виглядом горорів пропонують аналогічні збірники «Дотик зачаєного жаху» і «Бабай. Перший кошмар». Втім, прочитавши ці рядки, неназвані, але досить легко ідентифіковані автори сприймуть їх як комплімент. Але ж горор – зразок жанрової літератури. Тож варто зважати на його закону. Не забуваючи при тому лиш про одну амбіцію: твір має бути прочитаним із задоволенням.  

Оцінка***

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:                                 

*  Жодної надії;                                   

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;                                 

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;                                 

**** Хочеться краще, але загалом поживно;                                 

***** Так тримати!                                 

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.                             

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.