Жанр: іронічний ретро-детектив

Сага про українського агента російської охранки Івана Карповича Підіпригору – той рідкісний випадок, коли автор, у даному випадку сумчанин Владислав Івченко, демонструє кращі письменницькі якості. Передусім це працелюбність, послідовність у втіленні творчих задумів, знання літературних першоджерел, загальна начитаність, котра дорівнює ерудиції, та нестримна, ніким не керована фантазія.

Третій від 2011 року збірник пригод найкращого сищика ризикує стати літературним проектом десятиліття в Україні. Бо є вже четверта книга і, між нами кажучи, написана п`ята. Обсяг усюди солідний, що, враховуючи зайнятість пана Івченка на основній, журналістській роботі, свідчить про вміння мобілізувати власні письменницькі можливості по максимуму.

Перша книга, відзначена «Коронацією слова» й написана в тандемі з кременчанином Юрієм Камаєвим, негайно була прирівняна до творів російського автора Бориса Акуніна. Хоча єдине, що може бути спільного між ними – декорації: Російська імперія початку ХХ століття. З таким принципом із Акуніним можна порівняти, кого завгодно. Хоча на рубіж ХІХ-ХХ століть своїх героїв та свої сюжети переносять, наприклад, народжений у Львові росіянин Антон Чиж, француз Клод Ізнер (псевдонім двох паризьких сестер-письменниць Ліліан Корб та Лоранс Лефевр), асоціації з автором циклу про сищика Ераста Фандоріна приймаються краще. Передусім через високу якість більшості творів Акуніна та майстерно розроблений ним самим видавничий проект.

Другий том пригод Івана Карповича, як і наступні, створений паном Івченко вже соло. Тут Підіпригора вже відставний агент, котрий живе на своєму хуторі з економкою та за гроші надає детективні послуги представникам приватного капіталу. Саме в цей період він волею автора стає річчю в собі: героєм циклу оповідань, якими зачитується не лише Київська губернія, а й ледь не вся Російська імперія. Й на підтвердження власного героїчного реноме Іван Карпович мусить здійснювати чергові подвиги на ниві боротьби з реальним та ірреальним злом. Що відразу ж записується його добровільним біографом графом Маєвським й широко публікується.

Таким чином, сищик отримує не лише гонорари за використання імені, а й рекламу власних талантів. Їх можна капіталізувати, взявшись за чергову справу й давши біографу поживу для нових сюжетів. Але сам автор, як показують пригоди Івана Карповича на фронті, зіткнувся з проблемами, котрі досі не вирішив для себе. Більше того, другий збірник оповідань на фоні першого дав надію – письменник учиться, враховує помилки й виправляє їх. Саме це стало причиною абсолютно свідомого вибору автора цих рядків відзначити «Найкращого сищика імперії на службі приватного капіталу» скромною нагородою «Золотий пістоль» та визнати однією з кращих пригодницьких книжок 2013-го року. Про що, між іншим, зовсім не шкодую. Здавалося, том третій закріпить успіх. Прикро, що так не сталося.

Найперше, стосовно чого Владислав Івченко не домовився з самим собою у «Найкращому сищику імперії на Великій війні» - хто такий Іван Карпович Підіпригора: людина з плоті й крові, наділений здібностями детектива носій української народної мудрості – чи українська версія барона Мюнгаузена. На сто відсотків літературний герой, чиї пригоди настільки ж кумедні, наскільки неймовірні та далекі від реального життя.

Боже збав, хай би мені язик відсохнув та пальці, якими стукаю по клавіатурі, покрутило, аби зазіхав на чийсь творчий метод та вказував талановитому колезі, що, де, коли і як створювати. Але все ж є одне маленьке правило, з яким всякий автор, тим більше – жанрової літератури, мав би рахуватися. Оскільки художній твір – спосіб моделювання світу та ситуацій, пан Івченко мусив би визначитись, який світ моделює: реальний чи ірреальний.

Звісно, традиції українського бароко жанрові рамки суттєво розмивають. А традиції, котрі йдуть від Миколи Гоголя, дозволяють та навіть роблять бажаними вводити в реалістичну оповідь когось із армії українського бестіарію. Проте навіть Микола Васильович розділяв «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» й «Тараса Бульбу». Уявіть собі, аби полковник Бульба вбивав молодшого сина за зв’язок із вовкулаком чи ожилими в ворожих окопах мерцями…

Серед чотирнадцяти оповідок з другого тому найкращий сищик імперії викриває справжнього перевертня й вбиває, мою Святий Юрій, справжнього змія, аби це чудовисько не використали з невідомою метою нечисті на руку військові. Якби до цих творів долучити з десяток аналогічних, можна сміливо видавати окрему книгу чи навіть малювати серію коміксів про винищувача нечисті Івана Підіпригору. Був би, наприклад, в українців власний Ван Гельсинг. Проте автор вирішив змішати реалістичні історії з казковими, і оскільки тут вони були в меншості, дрібне хуліганство читачами пробачається.

Але, коли Іван Карпович потрапляє на Першу світову, фантастика й фентезі вперто й впевнено перемагають й витісняють детектив. З активного учасника подій Підіпригора, вже герой літературний, чиї опубліковані в журналах пригоди – візитка героя реального, перетворюється на казкаря. То розповідає, як стикнувся з надприродним явищем, коли донька сільського коваля робить усіх, хто на неї гляне, сліпими («Сліпуча Орина»), то згадує, як свого часу шукав зниклий статевий орган одного хтивого землевласника («Бліндажні балачки»). Коли ж переходить від слів до справ, береться викривати експерименти над людьми («Люди-трава») чи вищий пілотаж – протистоїть армії з тисяч зомбі («Трупаки»). А якщо автор повертає свого героя на грішну землю, то здебільшого для того, аби найкращий сищик стикався зі злочинами, замішаними на сексі («Клуб «Чорна троянда», «Сибірські порядки»).

І друга проблема – знову світоглядна. Вона була наріжною для першої книги й благополучно вирішилася в другій. Зокрема, Іван Карпович спершу служив царській охранці вірою й правдою, а потім – перестав, обравши для себе шлях талановитого індивідуаліста. Повернувшись на фронт хай проти волі, рятуючи життя та уникаючи страти за брехливим звинуваченням, Підіпригора знову мусить обирати, вибачте за пафос, ідеологію: знову служить короні Російської імперії віддано – чи тримає в кишені величезну дулю, за українським звичаєм лишаючись у опозиції до чужої влади. Єдина втіха: якщо вийшов на герць із нечистою силою, не має значення, якої ти ідеологічної орієнтації. Адже Злом стає не царський режим, а зобмі.

Тим не менше, третю книгу пригод Івана Карповича варто прочитати – з надією на те, що четверта все ж вирівняється. Адже там обіцяють падіння імперії…

Оцінка***(-)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:         

*  Жодної надії;         

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;         

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;         

**** Хочеться краще, але загалом поживно;         

***** Так тримати!         

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.        

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.         

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику