Отже, антипремію «Золотий Хрін» за «найбільш недолугий опис сексуальної сцени в українській літературі», чи пак за найгірший опис сексу, отримав Любко Дереш, в чийому романі «Спустошення» були виявлені ознаки чи то чудового гастрономічного збочення в стилі «9 ½ тижнів», а чи вже звичної неактуальності нашої критики, яка цю саму премію присудила.

Що сказати з цього приводу? Якщо привід, справді, існує. Бо насправді маємо лише прецедент, тобто вибір «гіршого», яким призначено опис сексу, та «кращого», що визначило за таке саме «Спустошення» Любка Дереша. Чи поєднуються між собою ці дві дефініції?

Якщо сказати «гірший», то слід уточнити, за що саме, бо з «кращим» все зрозуміло, тут нема про що говорити. Наприклад, висувався на «Золотий Хрін» ще й роман «Троща» Василя Шкляра, але він не став ані «гіршим», ані «кращим», тож про решту книжок, в яких шукали сексу, взагалі не варто згадувати, оскільки отак сходу їх взагалі не згадаєш. Невже лише завдяки преміям, які «розсувають» і «формують» (даруйте сексуальні конотації в «асексуальному» контексті) деякі автори стають відомими? Тоді за що ж їх присуджують, якщо до того ці самі автори були невідомі?

У будь-кому разі, прогрес все одно в наявності – секс у нас таки знайшовся, хоч би як констатували його відсутність за Радянського Союзу. Все-таки не перший рік незалежності «розсуваємо» і «формуємо» (знову пардон). Що ж до «гіршого», то це вже коники, чи пак зрада національних інтересів у літературі, про що навіть у СРСР знали. Або взагалі повзучий ревізіонізм. Чому за благословенних дев’яностих можна і треба було читати ліричні вірші про борщ і вареники,  отримуючи за них «смолоскипові» премії, а в двотисячних оце «як романтично пахне ковбаса», що у багатьох була на рінгтоні, стала називатися «сексом» (та ще й «гіршим»), а не патріотичним лібідо?

І це ще ми не торкнулися постмодернізму, мовлячи лише про патріотизм, адже «гастрономічне» кохання в романі Дереша цілком відповідає його канонам, тож можна було б запідозрити журі «Золотого Хріну» в некомпетентності. Зрозуміло, що читати книжки якогось там Сорокіна чи не менш «якогось» Пєлєвіна, які спеціалізуються саме на таких «найгірших» описах, вже не личить, і краще одразу, через голову, наслідувати західні зразки. Зокрема тієї самої премії за найгірший опис сексу і т.д.

Гірше при цьому навіть не те, що ми, як «звичайні читачі» з радянською генетикою, вишукуємо в книжках хоч якогось сексу, оскільки в житті його – ані «кращого», ані «гіршого» - мабуть-таки, нема. Біда в тому, що через хрін в оці ми не бачимо такої дрібнички, як самий текст. Шукаючи підтексту, контексту чи ще якого субституту власної стурбованості. На жаль, не долею літератури.