Мало того, що в мережевих книгарнях твори, написані не просто нашими сучасниками, а нібито непоширеною українською мовою, вже ставлять поруч із новими книгами Стівена Кінга, Бориса Акуніна, Олександри Марініної, Віктора Пєлєвіна та не новими, але все одно актуальними романами Стіга Ларссона. Вже не досить того, що в «Читайці» для книг Шкляра та Костенко виділений окремий столик. Тепер на них заробляють ті, хто продає щось у метро, біля метро, просто на людних вулицях. Раніше тут лежала в гіршому випадку Донцова, в кращому - американська бойова фантастика Гаррі Гаррісона. І якщо тепер на перші бізнес-позиції виходять книги Шкляра-Костенко-Матіос, причому не всі, а лише так звані «скандальні», я можу тільки вітати колег.

Причому - щиро. Без тіні заздрості, хіба трошечки, зовсім дещицю - білої. А головною причиною поважати себе за таку позицію вважаю той факт, що «Записки...» Костенко та «Вибрані сторінки...» Матіос я не читав. Не тому, що ці твори не цікаві. Навпаки, ажіотажний як для України читацький попит свідчить: є щонайменше сотні тисяч книголюбів, яким усе це дійсно цікаво, близько й бажано. Тому моя особиста неучасть у цьому колективі, який дружно голосує гривнями за книгу, яка сьогодні стала модною, на комерційний успіх цих видань аж ніяк не впливає.

Я визнаю успіх, хоча подібні книги мені особисто чомусь не близькі. Будучи професійним читачем, я можу собі дозволити інтуїтивно відчути, моя це книжка чи не моя. Проте, чесне слово, іноді хочеться долучитися до вподобань читацьких мас і просто купити ці книги на пам´ять про успіх їхніх авторів.

Роман Шкляра я прочитав ще в грудні 2009 року, свідомий того, що це - не шедевр, проте - міцно та легко написаний український історико-пригодницький роман. Якби не одноклітинне мислення товариша Табачника, ажіотажного попиту на «Чорного ворона», швидше за все, не виникло б. Адже книга, повторюся, худо-бідно продавалася більше року, допоки довкола неї не схрестили шпаги Ганна Герман і товариш Табачник, від чого виграло тільки українське книгорозповсюдження і сам письменник, який однозначно став національним героєм та символом національно-визвольної боротьби.

Але давайте абстрагуємося від цього. Повернемося до факту, який заперечувати просто неможливо: як мінімум 100 тисяч громадян України з доброї волі, без примусу, від початку 2011 року витрачають зароблені, а не вкрадені гривні на означені книги Шкляра, Костенко і Матіос.

Тим не менше, паралельно з цим поширюється думка не лише про те, що згадані книги - погані, поверхові, неякісні, розпіарені, порожні за змістом, і взагалі - херові. Нехай би лиш цим і обмежувалося. Таке ставлення до текстів, які мають комерційний успіх, було, є та буде завжди.

Мене напружує та бісить інше: оці 100 тисяч добровольців, котрі без примусу купують книги, аби їх прочитати, перетворюються жменькою невідомих мені естетів та снобів, котрі гордо іменують себе поціновувачами «справжньої літератури», на людське сміття, позбавлене естетичного смаку.

Таким чином демонструється той самий рівень неповаги до шанувальників красного письменства, який демонструє згаданий тут Табачник до всіх наших із вами співгромадян. Виявляється, комерційний успіх книги зворотно пропорційний її так званим художнім якостям та мистецьким вартостям.

Натомість книга, яка видана тиражем 200 примірників, та ще й коштом родичів автора чи народних депутатів, часто вважається вершиною світового письменства. Людей, котрі вперто не хочуть ЦЕ читати, однодумці такого геніального, проте - нікому незрозумілого й недоступного автора вважають тупим стадом, яке ще не доросло до «справжнього».  Всюди, де тільки можна, популяризується складна або надскладна література, її чомусь іменують «серйозною», а муки читання такого тексту подають як шлях духовного очищення та пошуку себе.

Але і самі письменники, і їхні друзі, і ті, хто називає себе критиками та намагається без аквалангу допірнути до декларованої «глибини твору» чи продертися крізь «хащі складних образів», насправді брешуть, заявляючи, що їм це подобається. Півбіди, якщо вони брешуть нам. Зовсім лихо, коли вони починають брехати собі і вірити в те, що найкраща книга мусить мати малесенький тираж із принципу.

У всьому світі, де розвинена видавнича та книготорговельна діяльність, великий тираж - це успіх автора, перемога видавця, конкурентна боротьба, врешті решт - заробітки всіх учасників проекту. Наголошую - заробітки, а не вкрадені чи нажебрані гроші. Тоді як в Україні з великими тиражами публічно борються самі письменники, хоча в глибині душі теж хочуть, аби їхні твори мали 100-тисячні тиражі. Це їх, невизнаних та малотиражних, видавці повинні носити на руках, а не Сімону Вілар чи Люко Дашвар. Це до них, а не до Ірен Роздобудько, Лариси Денисенко та Андрія Куркова, повинні підходити вдячні читачі, не питаючи, про що вони пишуть, а запитуючи: «Що новенького?»  Це вони - володарі дум та наставники молоді, а не Ірена Карпа чи Сергій Жадан.

Не все з названого та неназваного тут - масова література. В Україні, де асортимент книгарень формують з-за кордонів, складно говорити про повноцінну масову літературу. Але Люко Дашвар, Василь Шкляр та навіть Ліна Костенко (і це таки українське ноу-гау!) - це поки що наша масова культура. Так, це вони, а не колеги, котрі претендують на те, аби збагатити собою культуру - нині володарі дум. І я б радив тим, хто пишається складністю власних текстів та обурюється з недорозвиненості читачів, котрі вперто не хочуть платити за цю складність та глибину гроші, думати не про своє місце в культурі, а про власне місце на книжковій полиці в книгарні.

Не збагачувати собою культуру. Спробувати збагатити собою хоча б один книжковий магазин. А заодно - видавця. Бо заможний видавець - це не завжди бідний письменник, якого всі нещадно експлуатують. Достукатися до читача можна саме так: через його гаманець. В такому разі автор повинен запитати у видавця - а яку книгу читач нині швидше купить: мої роздуми про мою роль в духовному становленні сучасного українського філолога чи зрозумілу та вправно розказану історію. З сюжетом, початком, кульмінацією, фіналом та еротичною сценою, вставленою в те місце сюжету, яке вибере собі автор. І якщо видавець каже: «Це я продам!», письменник повинен саме це й писати. Ось як одним абзацом окреслити головну ознаку письменницької професійності: писати, що продається й читається. Писати те, що замовляє видавець і, відповідно, читач.

Прекрасно, якщо творче кредо колеги відповідає читацьким потребам та вимогам. Наприклад, я не вмію писати історії про любов та інопланетян, а це значить, що мелодрама з фантастикою для мене закриті. Проте це зовсім не означає, що я повинен зневажати авторів таких романів тільки за те, що не вмію писати «про любов», а це краще продається. Я не вважаю, що все це - низько та не варто моєї уваги. Хоча я не прихильник таких романів, але якщо видавці та автори заробляють на цьому - готовий аплодувати таким авторам стоячи.

Україні сьогодні дуже потрібна багатотиражна книга. Не одна. Навіть не чотири, як є тепер. Кожен не подарований, а проданий та куплений примірник - це ще один однодумець. Той, хто читає тепер Шкляра, у більшому виграші, ніж той, хто не читає взагалі нічого, причому - жодною зі знайомих йму мов. Великий тираж - це не соромно. Це кредит читацької довіри. Соромно не мати довіри. Соромно мати невеличкий тираж. Так, не завжди це залежить від автора, проте цього слід прагнути, а не відважувати копняка кожному, хто вирвався вперед. Бо, порадівши успіху колеги, ти отримуєш частку цього успіху і тепер уже ця частка працює на твою власну маленьку перемогу. Соромно не зацікавити читача своїм внутрішнім світом, бо інакше писання перетвориться на самозадоволення, стане процесом, подібним до мастурбації, і це самовдовольнення та самозадоволення видаватиметься за зразок вищого мистецького піку та творчого злету.

Хоча кожен, хто задовольняє себе, уявляє в своїх думках прекрасного й недосяжного партнера. В даному випадку, кожен письменник, який заявляє про шкідливість великих тиражів та «не ті» книги, які читають несвідомі люди, бреше так само, як рукоблуд, котрий заявляє: «А мені й самому добре!» Але ж він бреше...

Так, усі хочуть більших тиражів. Але не всі готові в цьому зізнатися. Адже звинуватять у попсовості та ще яку дивну кульку на вашу честь надмуть та проколють голкою... Бо в Україні, виявляється, соромно письменнику публічно прагнути тиражів та мати їх...