Естафету О. Забужко (прісновідомий заклик голосувати «проти всіх» у фіналі президентських виборів-2010) та Ю. Андруховича (сугестія від’єднання Криму та Донбасу від решти України на тій підставі, що вони, начебто, «політично є частиною російської нації» ), схоже, перейняв цьогорічний лавреат Шевченківської премії В. Шкляр. Він, нічтоже сумняшеся, запропонував Україні позбавитися від Криму й Донбасу, відтявши їх од себе, немов «гангрену».

Іноді краще мовчати, ніж говорити. І не лише недорікуватим президентам. Ця прадавня, зокрема, і євангельська істина сьогодні є, як ніколи, актуальною на українських теренах. Кому-кому, а саме письменникам це вдається найважче: вони ж бо працюють з вербальними потоками, намагаючись впорядкувати їх (у кого як стачить таланту) в структуровані соти нових естетичних світів, -- як правило, не позбавлених різнокаліберних сенсів. Чимало з краснописців час від часу полишає власну «слимацьку» келію добровільної літературної схими й, на кшталт ратая, зачинає публіцистично викреслювати смисловими борознами, як на перший взірець, хаотичне і позбавлене чіткої геометрії, комунікаційне поле. Якщо вже йти далі в цьому порівнянні, то запліднювати цей оманливо-візуальний хаос можна зерням доволі різних семантичних монад-смислів, котрі з’являються в письменницько-публіцистичних мізках далебі не з квантових обширів ноосфери імені нашого земляка Вернадського, а, власне, з прочитаних і простудійованих теоретичних концептів, гештальтно втрамбованих драматургією власного життєвого досвіду в рідний толерантно-гумусний суспільний ґрунт. Причому, цей засів (чи благодатно-пшеничний, а чи руйнівно-дурманний) не є герметичним. Себто, він зціляє духовну структуру, або розрихлює її до тванного стану не лишень у самого виразника, сучасного «владаря дум», а й у всіх тих, котрі глибоко переймаються його непересічним хистом, літературною харизмою, заледь не фанатично зачитуються його художніми творами. А отже – майже безумовно вірять йому, а тому – сліпо йдуть за ним. До того ж будь-який, навіть радикально-оголений витвір «чистого мистецтва» так, чи інакше містить (нехай і латентно-законсерований) appeal – себто, заклик-сугестію до дії, а чи до бездіяльності. Не кажучи вже про політико-публіцистичні студії й публічні сентенції служителів Муз та Феба.

В цьому сенсі пригадується оскароносна американська стрічка «Король-рибалка». В ній головний герой – суперпопулярний радіо-діджей -- мимоволі кидає своєму слухачеві, котрий додзвонився до прямого ефіру, начебто безвинну жартівливу фразу: мовляв, треба давно покінчити з усіма цими покидьками, котрі перетворили Америку на суцільне багновище – «яппі» та «яйцеголовими». Наступного дня славетний радіо-ідол довідується з теленовин про те, що його вчорашній затятий фан увірвався до бару й звіряче розстріляв понад десяток завсідників із автоматичної рушниці. Збагнувши, що саме його необережне ефірне слово стало запалом до цієї маніакальної «вибухівки» й призвело до численних випадкових жертв, діджей кидає свою надпрестижну роботу й намагається спокутувати свою (ні, не юридичну), а не менш фатальну, сиріч – моральну – провину, занурюючись на саме «гарлемне дно» тамтешнього суспільства.

Коли відомий, уславлений, планово-розкручений жорстко-структурованими медіа письменник іноді відривається від творення свого літературного тексту, й суб’єктивно ділиться з масами своїми враженнями, поглядами й перцепціями щодо «пульсуючого» політичного моменту, здобрюючи це все власними візіями на кшталт того, «а що ж робити?», то мимоволі він стає тим же «діджеєм» суспільної думки, котра потім – під детонуючим впливом – може вибухнути й розірвати існуючу політичну матерію, а вже назавтра – матеріалізуватися, застигнувши в «поствулканічний» рельєф монументально-автократичної, а то й – тоталітарної влади, котра, як мінімум, претендує на репрезентування собою цілої історичної (а часто – династичної) епохи. Яку «розмонтувати» назад, а чи вперед кволій (та при цьому – до неприродного хворобливо-гоноровій) і розбещеній безвідповідальністю «еліті» стає практично не під силу.

Саме так сталося із закликом, кинутим письменницею О. Забужко, «голосувати проти всіх» напередодні другого туру президентських виборів-2010. Майже неможливо припустити, що ця, далебі не обділена літературним хистом і непересічним інтелектом пані не розуміла, що її слова значною мірою зіграють роль «троянського коня» на полі електоральних змагань, спричинивши прихід до влади – на неозначені роки! – кліки українофобів і чільних представників мегакримінальних угруповань. Тепер письменниця пише – разом зі своїм політичним кумиром В. Ющенком – чергове звернення (лишень невідомо до кого!) щодо встановлення в Полтаві пам’ятника гетьману І. Мазепі. Назагал, звернення українських літераторів до президентів, урядів, міжнародних структур – це окремий, далебі ексклюзивний пен-жанр, який в наших маргінальних умовинах не поширюється хіба що на недосяжні космічні й іншогалактичні «інтелектуальні» центри. Хоч як би там було, а інший різновид – себто малопритомні публіцистичні медіа-заклики  до власного народу  доволі часто стають більш дієвими та ефективними, хутко матеріалізуючись в плеканні конкретно-збоченої й дефективної структури політикуму й суспільства.       

Звісна річ, письменник – істота творча, а, отже, значною мірою – вельми парадоксальна. Часто – тотально підвладна неадекватним емоціям, що іноді посилюються, даруйте, духово-клімактеричною істерикою. Саме тому найвідоміші психологи та психотерапевти світу приділяли аж стільки уваги представникам цього інтелектуального сегменту, ілюструючи власні теорії та концепти аналітичними прикладами не лише зі царини літературних творів та їх героїв, а й «кейсами» із психологічного та психічного портретування всесвітньовідомих письменницьких персоналій. Себто, для теперішніх та майбутніх вітчизняних Фройдів, Фроммів та Юнгів окреслюється багатющий, принаймні, емпіричний матеріал саме на теренах українського «красного письменства» та його творців і фігурантів. Котрі час від часу виходять зі стану хуторянської летаргії, випинаючись на замулену медіа-поверхню й волаючи «спросоння» зачасти щось неадекватно-істеричне й суспільно-макабричне до благодатно-сприйнятливих сомнамбулічних мас. А найгірше -- до ядрово-нестійких  й позбавлених власного креаційного стрижня продуцентів найближчо-прийдешніх українських псевдоеліт, які -- внаслідок власної неопереної младопаростковості – природно та психологічно схильні до бездумно-тотального мавпування старших «ідолів» та «тотемів», що не втомлюються й далі публічно юродствувати на сценах напівзруйнованих новітніми «гуннами» постантичних амфітеатрів сучасно-хуторянської «неньки»-України.  

Що ж до визнано-талановитого письменника і нового Шевченківського лавреата Василя Шкляра, то видається достоту дивним і парадоксальним, чому саме він своєю емоційно-неконтрольованою сентенцією продовжив макабричну й ганебну «традицію» ментального обеззброєння й розчленування й без того геополітично- й геоекономічно-слабкої й регіонально-розмонтованої України? Чому цей непересічний митець, котрий сумлінно десятиліттями досліджував архівні й меморіальні матеріали Холодноярської повстанської республіки 1919-1922 рр. (яка на кінець 1920-го нараховувала близько 30 тисяч вояків!), аби епопейно зобразити в романі «Чорний ворон» цей донедавна табуїстичний феномен і відтинок української визвольно-змагальної історії, публічно скорився (лишається сподіватися, що всього – на якусь певну мить) темно-пропащій силі власного відчаю? І, вслід за Ю. Андруховичем, майже безпрецедентно в іншонаціональних вимірах, припустив можливість добровільного відтинання від власної території будь-яких її частин? Не менш парадоксальним є те, що ті ж самі письменники, на кшталт О. Забужко й В. Шкляра, однією мізковою півкулею «пишуть» про вітчизняних героїв, котрі, не щадячи власних живота й крові, боролися за винятково-самоцінну інтегрованість і соборність українських земель (упівці та холодноярці), іншою ж альтерегоїстчиною половиною «закликають» або ж до безвідповідального й сліпого політичного нігілізму (котрий воцаряє на вседержавному троні януковичів, азарових, табачників та іже з ними), або ж геть непритомно називають цілі українські регіони «гангренними», пропонуючи їх капітуляційно відтяти і таким робом позбавити себе головного болю й необхідності надзусиль у розумно-виваженому просуванні української мови й культури на їх питомі, хоч і масштабно зрусифіковані, історичні терени та території.

Мимоволі, на цьому безхребетно-поразковому тлі, згадується життєве кредо іншого українського письменника, котрий незбагненно-мужньо пережив багатолітнє пекло сталінських концтаборів, автора легендарного роману «Сад Гетсиманський» Івана Багряного, а саме – «йти по лінії найбільшого опору» . З усього вищесказаного випливає, що наші сучасні медійно-«дискурсні» «владарі дум» вже втомилися це робити і обрали для себе інше, достоту впосліджене кредо «філософії відчаю». «Не іменуй же мене поетом, друже мій. Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі, я хочу бути тільки нею…» -- скоріше за все Багряний повторив би ці слова, якби дивом реінкарнувався в наше капітуляційно-істеричне та колабораційно-кон’юнктурне сьогодення. Виразниками й провідниками якого й стали ті «красні писці», котрі внаслідок квазі-«об’єктивного» решета й фільтрів «невидимої руки» літературного ринку й медійно-пінкфлойдівської, дискурсно-уніфікаційної «м’ясорубки», ретиво очолили «п’янку» й рясні збочено-оргіастичні сатурналії сучасного літпроцесу (як вони самі себе йменують – «укрсучліту»).   

На превеликий жаль, цитоване вище висловлювання В. Шкляра опуклює ще один, а саме – етичний аспект, що постає з припустимого як для літературної творчості, проте сумнівно-прийнятного в царині публічних оцінок та суб’єктивних суджень імморалізму. Адже вельми ймовірно, що мільйони українців Криму та Донбасу (підкреслимо – українців будь-якого етнічного походження та будь-якої мовної приналежності), відчули себе, м’яко кажучи, ображеними й дискримінованими, коли почули означення їхніх територій – з авторитетних письменницьких уст – як «гангренних»! Звісна річ, після цього вони ще більше «полюбили» українську мову, літературу та її творців… Тож, цілком природною й справедливою видається оцінка, котру дав означеній письменницькій тенденції «патологоанатомічного» розкарнання України моральний авторитет для мільйонів українців (і не лишень греко-католиків) кардинал Любомир Гузар: «Схожі заклики ряду діячів культури є безпідставними та глупством. Я би таким людям порадив простудіювати історію Криму. Ті люди, котрі просторікують, що Крим не має зв ’ язку з Україною, -- не знають, що вони говорять, їм повинно бути соромно за такі заяви. Чому тиражують заяви Андруховича і Шкляра; чому замість цього не слухають, скажімо, що говорить Ліна Костенко?.. Люди мають право говорити правду, проте не мають права верзти дурниці» (інтернет-ресурс «Лівий берег»).   

Власне кажучи, які кумири - така й сама нація. Куди вони її кличуть, туди вона й іде. Часом вони ведуть її десятиліттями крізь фізично-географічну пустелю, щоби врешті-решт привести в веселково-обітованну оазу Духу й поселити її там. Утім, часто трапляється й протилежне: коли (на взірець сюжету зі знаменитого полотна фламандця П. Брейгеля-старшого «Сліпці»), похоплені сліпим відчаєм та духовою істерикою поводирі підводять власний народ до краю чорної та бездонної прірви, яку нещодавно «діагнозувала» та ж таки Ліна Костенко. Єдине сподівання в цьому майже фатальному контексті -- на те, що сама громада, внаслідок розумово-історичних надзусиль, нарешті прозріє, стане самоцінною в своїх осмислених екзистенційних виборах й не потребуватиме більше неосудно-причинних «пастухів» та їхніх клінічно-роздвоєних, на штиб тих, що злітали з вуст героїв Достоєвського, сентенцій, сугестій та ментальних розчленувань.