Старший вуркаган ділив життя за втіху, мирився з темним, відходив тихо, без галасу, в своїй квартирі. Нікого не кликав, поруч було порожньо. Таким і мав бути його відхід. Без молитви і тяглого густого відчаю. Більшість з них знала свій кінець. Він надивився такого ще в молодості. Йому не було страшно. Хрип на видиху і тонка тиха спохопна сльоза з̓їхала з кута ока, всотавшись у брудну наволочку. З підвіконня почувся шурхіт крила, що твердим пір̓ям вдарило помахом у скло і відлетіло.

… Андрій любив залазити з ногами на крісло і розглядати армійські значки батька. Той був колишнім десантником, після армії ставив материного брата біля високого дерев̓яного паркану і кидав довкола його голови ножі. Майбутня Андріїва мати омлівала від цього, та заразом по-дівочому захоплювалася зухвальством того. По часі в них народилися донька та син, який згодом пройде стільки, що іншим і п̓ятої частини з цього досить. Далі школа, перші несерйозні бійки у дворі, перша проба жіночого тіла утрьох по черзі на нічному цвинтарі, легка форма триперу, перші своїми руками зроблені самопали, перший вигодуваний самостійно з облізлого сліпого кутяти дворовий пес, який чув міліцейську форму за кілометр. І з цим усім перший раз почута від старших дивна і чеснюща для пацанів ідея про по-своєму чесне життя. Андрію забивало дух, коли чув про цих людей, коли уперше Коля з Шахтьорського приніс таборову викидуху, перекинуту звідтам за чотири пачки грузинського. Товсте сильне лезо і пругка пружина − коли воно відкидалося з ручки, смикало приємно руку своєю ваготою. На криці оголений високий бюст жінки, ледь прикритий розкиданими пасмами кучерявого волосся, тонко проглиблена улоговина кровостоку. Школа і піонерський рух в порівнянні з цим усім здавалися блідим відсвітом того, що Андрієві доводилося чути від старших, щойно прибулих з малолєтки. Він поволі входив у цей світ. Перший раз – склад на залізничній станції, другий – продуктовий магазин і нерозуміння того – куди можна подіти стільки вареної ковбаси. Їх тоді взяли у підвалі разом з ковбасою. Потім пішли квартири, його здав подільник Сем. Андрій побіг. Але не зміг не приїхати на похорон друга. Заходив надвечір, одразу з поїзда, у темний, просякнутий запахом ацетону і ще чогось кислого під̓їзд. Привідкриті двері, сум в очах, стільці довкола труни, оббиті дешевим і витертим червоним оксамитом. Духкий запах горілої свічки і спокійне, біле лице Антона у труні. Вичовгав з хати, сів на сходинах… А потім вночі ходив дивитися на цвинтарну яму для Антона. Брали його наступного дня біля їдальні заводу, на тризні, коли вийшов перекурити. Скрутили, залишивши по ньому на землі восьмикутну кепку. Андрій був вже вповні готовий до цієї подорожі, про нього знали. На допитах їх били так, що Сем від болю залазив під стіл, його витягали і били знову, той готовий був стрибнути з третього поверху, якби не ґрати на вікнах. Підписувався поволі під кожним епізодом, тягнучи за собою Андрія. Той відсторонено мовчав на всі запитання. І коли протектор підошви, залишений у кількох квартирах збігся з таким самим на взутті з його хати, він, глибоко вдихнувши повітря, видихнув: ‟не моє”. Опер махнув на нього рукою і кров̓ю з розбитого носа, пальцем намалював на його чолі рівний хрест зі скісною знизу православною перекладинкою. Сему дали сім, Андрію – десять. Перший етап пройшов.

На Провідну Неділю батько, незважаючи на прохання матері, вирішив попрати капці. Щойно він поклав їх сушитися на балконі, увійшов до кухні, і не зміг сказати ні слова. Відняло мову. Вона тяжко десь за півроку повернулася до нього, але не вповні. Він запив і поволі зсувався у сторону смерті. Мати працювала прибиральницею в кількох маленьких магазинах, ледь поховавши чоловіка, замкнулася у світі серіалів, як єдиної можливості пережити бодай щось. У ніч відходу батька Андрію приснився сон: Стара, давно закинута будова заводу, який ставили зеки з сусідньої зони. Це мала бути швейна фабрика. Зроблена з великих бетонових плит, загороджена бетоновим, проваленим у кількох місцях парканом, заввишки метра два з половиною. Довкола на декілька кілометрів ні душі. Далі горбистий степ і невеличка в улоговині балка, неподалік самотньо випнуті груди роздатого вбоки терикону, порослого при основі кущами дерези. На територію заводу заходили зайці, там можна було вигідно розставити петлі. Андрій взяв зі собою пса Джокера, той вмів підняти зайця і погнати на петлю. За армійським поясом батька, під куфайкою, заряджені різаним цвяхом два самопали. Джокер хвилями бігає, обнюхуючи кожну заглибину пів-голодний, бадьорий, іноді зупиняється і радісно подає голос на нору ховраха, весело крутить коротким хвостом, швидко і глибоко дихає, поглядаючи на господаря. Андрій заходить під плити заводу, там є великі квадратні басейни, майже завжди наповнені дощовою водою навесні. У півтемряві вода має темно-зеленуватий відтінок. Наче світиться каменем коштовним десь з середини. Подекуди стирчить арматура. І тиха-тиха тиша біля цієї води, тільки по довгому колодязю чути як вітер говорить виттям на крайніх поверхах заводу. Джокер боїться лізти досередини. Андрій зупинився і бачить світло вглибині води. Воно все більше виходить і йому стає холодно, щось важко штовхає його в спину. З води з̓являється дзеркало, він бачить в ньому якийсь силует, не може його роздивитись, але знає, що це хтось його рідний. Силует зникає і він бачить себе. Прокинувся. Піт холодний по чолі, спині. На годинник – минуло тільки три години по відбою. Відчув щось недобре і так до ранку не заснув.

Я зустрів його згодом. Його постава чимось нагадувала мені профіль Нефертіті на лубочній картинці. Така ж довга шия, широкі, але чутливі, різко окреслені губи, середнього зросту. Можна було сказати про нього ‟щупленький”, але мені доводилося бачити як він б̓є, наче кінь заднім копитом. В розмові скромний, дуже стриманий і я ніколи не чув від нього матюкливих фраз, лишень якщо він називав так когось ув очі. В поведінці, ході прозирало якесь приглушене часом благородство. Це було особливо помітно, коли він недбало тримав у руках купюри, коли роздавав карти. Довгі пальці і припухлі від частої гри в стос очі.

Коли у таборі йому уперше запропонували ширку, його перекосило від зневаги. Коли він виходив, його зустрічали цигани, їхнього брата він витягнув з якоїсь внутрішньої таборової історії. Темного пацаньонка загнали і хотіли рвати. Андрій втрутився. Додому не їхав. Поїхав з циганами. Багато пили, привели для нього Маринку, він довго розглядав її розтягливі важкі груди з великими сосками в пів дитячого пальця, клав руку на перепалене пергідролем волосся і нагинав, а потім, в якийсь із ранків, він спробував уперше кукнар. Темна терпкість за кілька хвиль давала йому відчуття затишку, хотілося закурити і з кимось спокійно говорити і говорити про щось. Голова перестала.

Кот повернувся додому. Зі собою завжди носив викидний гребінець, тильна сторона якого була заточена, наче ніж у доброго м̓ясника. Він заходив до дяді Колі на посьолок. Той був старий арештант, тримав голубів. Вони сідали, забивали папіроску і розкидали в нарди. Дядя Коля часто жартував, називаючи голубів небесними свинями. В них немає нічого від того, що їм приписує людина, малюючи на іконах як образ Святого Духа. Ненажерливий голуб, ніяк не прив̓язаний до своєї подружки, блудливий, різниться від лебедя, у якого серце з лівої сторони. Дядя Коля бридився сусідових чебуреків із лебединого м̓яса. Тягнув ротом дим, притримував, кидав кості і вихрипував: ‟блядство всюда, Андрюша, блядство”. Вони досиджували до вечора, дихаючи ароматом старої акації.

Важкі спекотні ранки, пропечене сонцем усе. Квартири нагрівалися так, що не встигали в таку ж гарячу ніч охолонути. Безвихідь розпеченого бетону. Зранку краплини поту на синіх котиках, на ключицях. І це омертвіння довкола, і півтора місяці без дощу, і спека, що дусить. І він вперше спробував. Барига з Центру з роздутими, як боксерські рукавиці п̓ястуками мертвотно-блідого кольору, запобігливо, криво посміхаючись, радіючи, що ‟саджає” клієнта, який не дозволить собі мати борг, дав тому першу дозу десь поміж кісточок кулака. А потім я бачив Кота з лискучими шрамами на тильній стороні передпліччя, зі шрамами там, де йдуть вени. Сухий, чорне лискуче волосся, він вже тоді ледь шкутильгав, але я ніколи не бачив його з понуро опущеною головою, хоч він, думаю, розумів свій фінал. До нього перестали їздити за порадою, та йому, здається, було байдуже… Сусідка зі сльозами прибігла і, затинаючись, розповіла, що їй порізали сумку. Години за три хлопчина років дванадцяти приніс на кришці торту гаманець і гроші. ‟Роби добро” – часто казав він, а я заливисто сміявся з його демагогії.

Він ніколи не голосував, ніколи не говорив про політику, навіть у найбільш політизовані часи. Зневажливо кривився, коли говорили про це десь поруч. І майже не їв. Здавалося, що він не знає що таке апетит.

А потім я дізнався, що його не стало. І як пам̓ять – пронизливий погляд з-під припухлих повік і хриплий, прокурений голос: ‟Роби добро, брат”.