Коли людина дивиться на ріку, її погляд тішить не тільки філософська плинність води, красиві, по-спортивному стрункі бабки, плескання знудженої у спекотний день риби, клини верхоплавок, які розтинають трикутником поверхню, втікаючи від вихрастого і лютого голодом щупачка. Погляд людський ваблять також звивини, плавні повороти, які ріка робить у земному ландшафті, стрункість і заразом місцями опасистість тіла ріки, ніжний вигин і крутий поворот. Це лінії, що проклала сама природа, де розступилась земля перед річковим божком, дала йому місце, дала саме вона, а не людина. Власне у природному виборі русла заховане звичайне людське замилування і здивування красою ріки. Цю споглядальну насолоду можна аплікувати на плинність літературного процесу, його досить нерівний, часто коловоротний розвиток, хоч тут є виразна різниця ‒ на відміну від ріки ми не знаємо, куди приведе нас це русло, що ми побачимо, які викрутаси долі сьогодні, завтра чи через рік нам доведеться спостерігати. Пройтись цими майбутніми берегами, спрогнозувати щось ‒ майже неможливо. Майже. І ось тут, читачу, я хотів би переключити розмову у суто філологічний ракурс. І поговорити про повороти, чи то пак повернення до витоків нашого сучасного поетичного струмка.

Мені хотілось би звернути увагу на одну з поезій Сергія Жадана зі збірки  “Ефіопія”, яка має назву “Один із них працював на ливарному”. Не цитуватиму весь вірш, представлю тут лиш ті рядки, які рельєфно увиразнюють поетичне обличчя цього письменника: “Страйкуймо, товаришу. / Цехи наповнені сонячним пилом. / Паровози на сортувальному / пахнуть соняшниками і мастилом”. Або ж можна згадати вірш “Я завжди з повагою ставився до професійного спорту…”, де поет спробував у поетичній формі донести думку, що насправді життя зіркового боксера мало чим різниться від життя звичайного хлопця з українського міста, який мріє видертись з соціальної безвиході. У цих двох персонажів поезії абсолютно рівні дози страждань  і маленьких радощів, які мають лиш іншу форму, але в суті своїй не різняться. “Твоє життя там, де ти є”, ось таким висновком можна окреслити цю поезію, в якій телевізійна гламурна картинка про життя зіркового боксера насправді за кадром ховає важке, вимучене у депресіях життя, яке персонаж прагне заглушити мадерою, наркотиками чи хапливим сексом з покоївками. У нього, цього боксера, своя життєва біда.

У цих коротких ілюстраціях можна розгледіти поетичне кредо Сергія Жадана. Поета міста, оспівувача заводського гудка, любителя мелодії міського заліза, що, до речі, в плані поетики ріднить його з українськими футуристами, насамперед з Ґео Шкурупієм. Його високий градус любові до шуму наповненої технікою вулиці, спальних районів, хлопців у “китайських адідасах”, молодого “блатняка” і міських маргінальних зон, де вбуваються звичайні “маленькі” люди зі своєю типовою любовʼю до красивих і не зовсім жінок, важко переплутати з чимось іншим, з кимось іншим. Сергій Жадан оформив у 90-х свою естетичну платформу, з якої відбулось багато стартів його поетичних наслідувачів (не плутати з епігонами!) ‒ Андрій Любка, Дмитро Лазуткін, Богдан-Олег Горобчук (називаю найбільш чуті імена). В центрі поезії Жадана стоїть самотня міська людина з її відірваністю від ґрунту, і тому ‒ внутрішньої розламаності, загубленості, але що цікаво ‒ ліричний персонаж цього не усвідомлює, автор не відкриває йому вікна в інший, в добрий світ, він вперто переживає і страждає разом зі своїм героєм. Якщо ранній Жадан брав енергію від акту ламання соцреалістичної естетики, згадаємо його “Продажних поетів 60-х” (фактично це було продовженням робити Бу-Ба-Бу, а зокрема ‒ ідей Юрія Андруховича), то тепер він живиться актом співчуття і розуміння закритої долі його героїв, які живуть ось тут, поруч із ним. Поет розуміє, що Бог не прийде до його персонажів на розмову і вони поволі гаснутимуть у цих своїх розламаних долях, як і чоловіки в його поезії “Мінздрав”. Такого міського героя як певний тип в літературі в романі “Смерть Вергілія” проникливо схарактеризував Герман Брох: “це відчуття бездонності тієї безодні зла, перед якою стоїть простолюд, бездонності в усій її незглибимості, відчуття того, як у великому місті люди опускаються, обертаючись на голоту, як людина стає нелюдом, коли спустошується саме буття, коли воно обертається просто на ненатле існування на поверхні, коли уривається все коріння, втрачається звʼязок із джерелом і не лишається нічого, крім небезпечно відірваного від світу, усамітненого існування похмурої, голої зовнішності, що породжує зло, породжує смерть ‒ о, породжує страшну таємницю загибелі”. Оцю самотню і відірвану від джерел людину, серед бетонних блоків міста, опоетизовує Сергій Жадан. Цей герой переходить зі збірки в збірку, натикаючись на арматуру, ламаючи плечі об бетон, “закидаючись трамалами”, покурюючи травку, шукаючи свого маленького місця на міському асфальті. Жадан хоче, щоб ми полюбили бодай у творі цього нещасного самітника, до якого мовчить Бог.

Цей збірний тип героя поезії Сергія Жадана є виразником у літературному процесі ще одного дуже важливого явища ‒ десакралізації поетичного простору, розсвячення, хочете ‒ розбожнення поетичної картини життя. Час тут далекий від того, аби поставати образом вічності. Оця втрата зʼєднання з трансцендентним є важливою ознакою ліричних переживань у поезії Жадана. Її, цю цілеспрямовану, активну втрату можна виразно розгледіти у збірці “Вогнепальні і ножові”, в поезії “Вони сіли за стіл, накритий на всіх”, де поет розбожнює ситуацію Тайної вечері, аплікуючи на цей біблійний епізод життя кримінальних авторитетів. І в цьому видно самоусвідомлений поетичний хід автора, своєрідну гру, в якій він видирає з сакрального часу тематичну матрицю, фабулу історії і занурює її у час секулярний (за Беньяміном ‒ гомогенний, порожній), і ця обробка змушує говорити поезію з інших рівнів, з рівнів поверхні по якій свідомо ковзає поет. Час у Сергія Жадана стає байдужим до того, що він містить. Чарльз Тейлор розмірковуючи про “порожній час” у своїй книзі “Секулярна доба” згадує Августина, який “Розглядав звичайний час як розвіювання, розтягнення, втрату єдності, відрив від нашого минулого та майбутнього. Ми губимося в нашому маленькому клаптику часу”. Отож всі ці ознаки секулярності ми можемо побачити у поетичних збірках Жадана.

Для того, аби збагнути, що ж спричинило таку поетичну рефлексією Сергія Жадана, звідки це активне побутописання, рухливі манекени замість персонажів та здрібнілий внутрішній світ його ліричних героїв, слід зробити одну процедуру. Вона не нова, вперше використав подібний прийом Юрій Шевельов. Мова йде про статтю “Троє прощань в українській літературі”, де згаданий блискучий критик, прагнучи показати естетичну близькість далеких поетичних епох звів в одному аналізі двох поетів з різних часів ‒ модерніста Юрія Тарнавського і романтика Левка Боровиковського. Юрій Шевельов довів, що різниця (в плані естетичного розвитку) між їхньою поезією майже відсутня. Пропоную зробити подібне, але змінити певний процедурний епізод.

Ось поезія Сергія Жадана “Save our soul”: “Ех, Вероніко, це аж сумно, ⁄ і десь в душі пече ⁄ один хапливий поцілунок ⁄ і місяць за плечем. ⁄⁄ Ми, мабуть, щось недоказали… ⁄ 138-й рушив. ⁄ Мадонно приміських кварталів, ⁄ молись за наші душі”. Маємо тут ситуацію, яка є досить поширеною в поетичному світі Сергія Жадана, в якій ліричний герой переживає інтимну подію, сумує за невідбутим, переламаним сюжетом стосунків з дівчиною, від якої у нього залишився пекучий спогад про короткий, “хапливий”, поцілунок. Дія відбувається в місті, образ автобуса, який вже відправився і забрав з собою можливість сказати щось важливе цій вабливій Вероніці. Фінал цього ліричного переживання оздоблюється зверненням до Мадонни приміських кварталів, яку ліричний герой просить помолитись за них. Фактично він благає про те, аби вона стишила цей пекучий біль у його грудях, який може зникнути від того, що ця Вероніка буде знову з ним, буде поруч. Цей образ можна сміливо розташувати в череді образів Сергія Жадана в тому значенні, що приміські квартали мають свою специфіку життя, свій побут, свої цінності і форми мислення (про це скажу трохи далі, щоб не порушувати правила процедури). І цей образ відтворює внутрішній світ людей приміської зони, їхню наповнюваність. А ось іще рядки з поезії Жадана “У сутінках вечорових”: “У сутінках вечорових, ⁄ коли стрімкі силуети стрижів ⁄ небо розрізали осіннє, ⁄ у місті глибокому й тихому ⁄ ми почали наше кохання, ⁄ як революцію. ⁄⁄ Пристрасті нашої день ‒ тут, серед цих кварталів, ⁄ чий старовинний брук ⁄ залито тінями дерев оголених: ⁄ погляд твій мимовільний ⁄ до них доторкнувся, ⁄ і вітер, зірвавши цю маску спокою, ⁄ нас розгорнув, як прапор. ⁄⁄ Темрява впала, вогнями ⁄ дихало місто навколо. ⁄⁄ О золота печаль словʼянства, ⁄ спрага справедливості нас піднімає, ⁄ червоні і чорні тіні ‒ ⁄ поле вогню, ⁄ з якого ми вийшли, ⁄ кожен певен себе. ⁄ Перші лінії світанку ⁄ вимальовують серце республіки, ⁄ що бʼється ⁄ в промислових околицях міста”. Тут зустрічаємо кілька смислових та поетикальних домінант в поезії Сергія Жадана, який овіває поетичним єдвабом тему пролетарських міст, тему диких своєю емоційною картиною стосунків двох, які десь у вагонному депо, в номері дешевого готелю чи просто посеред вулиці невичерпально заявляють про свої почуття один одному. В цій поезії кохання у тихому і глибокому місті зі своїм спокійним, сонгородським ритмом стає революцією. Воно говорить мовою хлопка, який можна почути на вулиці від щойно піднятого прапора. Тут “серце республіки” затиснуте в грудній діафрагмі міста, живе серце як мʼяз життя, яке раниться об залізобетон. Серце, яке потрапило в цю безвихідь мурів. Образ кохання, наче революції, також говорить про улюблений поетичний прийом Жадана ‒ обмальовувати свого героя контурами Че Гевари. Уся техніка репрезентації героїв збережена. Сергій Жадан не зраджує своїй поетичній артикуляції.

У чому власне пуант цього фокусу-процедури? Я вже чую це запитання. А поворот буде саме зараз ‒ автор цих двох поезій ‒ НЕ Сергій Жадан. Я думаю, що насправді мені вдалось обманути сподівання не дуже багатьох читачів. Особливо тих, хто любить поезію Аттили Могильного. Так, це саме його два тексти “Save our soul” та “У сутінках вечорових”. Перший написано у 1980 році, саме рік написання дає можливість зрозуміти образ “Мадонни приміських кварталів” [курсив мій]. Тут заховано те, що згодом успішно розгорнув у своїй поезії Сергій Жадан. У той час приміська зона не була схожою на сучасне передмістя з його багатими формами капіталу. У ті часи, на відміну від центру, це була смуга соціального відстою. Аттила Могильний свідомо вказує, що ці двоє (Вероніка і ліричний герой) у фінансовому плані неуспішні, тому на цьому фоні вся історія значно загострюється. Образ приватної (приміської) Мадонни говорить також про особливий її статус для них, Вона, на відміну від абстрактної Божої Матері, чи то пак Мадонни з центру, почує їх значно краще, взагалі почує, вона їхня, вона знає що з ними і як зарадити їхній біді. У цьому співставленні двох поетичних епох можна виразно побачити, що Сергій Жадан мав свого ⁄ своїх естетичних попередників. Але на відміну від нього вони були вкорінені в українське життя, навіть коли писали про місто, яке чавить людину від того часу як людина його створила. В поезії Могильного читач бачить виразну тугу за живим, тугу за духовним, що життя в місті ‒ це не лиш життя організму і свідомості, яка хоче миттєво забутись. В поезії Могильного, на відміну від текстів Жадана, час є сакральним, глибоким, і своєю глибиною він повʼязаний з минулим. Час тут розглиблюється важкою, справжньою емоцією, стражданням, яке народжує в людині людське. У Жадана ми бачимо ковзання по поетичній поверхні, імітацію почуття, прагнення надати швидке естетичне задоволення, яке нагадує прийом кави з автомату. У Сергія Жадана превалюють універсальні емоції, які зрозумілі усім, тут не потрібно робити зусилля, щоб збагнути, про що і як пише цей поет. Універсальність їхню можна перевірити вже на тому, що його поезію розуміє і читає дуже широка публіка. Парадокс, але в сенсі масовізму Сергій Жадан схожий на Дмитра Павличка з естетикою якого він боровся, впевнено переміг, але в цій боротьбі цілком прогнозовано опинився на його, Павличковому місці, опинився на сцені, з якої широкій публіці продає свою поезію. Її важко не купити. Вона справді читабельна, легка у сугестивному плані, не залишає глибоких басаманів на душі, які важко гояться часом. Вона, ця поезія ‒ часом весела, часом безжурна, а часом ‒ трохи сумовита. Але там ви ніколи не зустрінете справжньої, глибокої драми людини, яка від скрухи може падати обличчям донизу перед іконостасом. Ось що насправді різнить цих поетів. Сергій Жадан запозичив саму форму поезії Аттили Могильного, тематичну конфігурацію його віршів, але позбавив її глибокого наповнення, він говорить з поверхових рівнів, де час опиняється в побутовому вакуумі, він зачинений в “тут і тепер”. Жадан намагається говорити конвенційною, зрозумілою як можна ширшій аудиторії мовою, і через це його поезія стає фактом соціальної технології, як і поезія Дмитра Павличка.

Звісно, говорити про глибину поетичного колодязя доволі важко і надто відповідально, оскільки одиниці вимірювання у кожного свої, часто вони неспівмірні. Але розмова про це мусить так чи інакше відбутись, оскільки ця проблема все частіше зависає у повітрі, сигналізуючи про себе репліками, коментарями та іншими короткими жанрами, вона хоче бути промовленою. Мені тут йдеться також про те, щоб показати, що сучасний поетичний рух, який підтримав естетичний імпульс Жадана, рух, який говорить з ним в унісон, говорить соціальною мовою, говорить про певні соціальні групи (маргіналів, повій, блатняка, успішних і не дуже бізнесменів і т.д.), поволі починає гаснути. Поетичні вечірки з танцями, з тацями, з яких продають поезію, стають все більш зрозумілими у плані своєї етимології. Це нагадує прочитане про поетичні вечори десь після 1965 року, або після року 1972, де Дмитро Павличко, Іван Драч чи Віталій Коротич (імен можна назвати значно більше) натужно, бадьорим, поставленим голосом славили український соціалістичний народ. Їхнє поетичне письмо на важливі соціальні теми давало можливість бути зрозумілим для всіх, бути запотребуваним під сценічні овації, а головне ‒ під можливість видаватись тисячними тиражами. Це можливість гонорарів і відпочинку за кошт держави у Коктебелі, можливість столичної жилплощі і т.ін. Але це заперечувало самій довільній суті поезії, тут обʼєкт опоетизування обирався під замовну тему. Додайте сюди також критиків-ударників, які голосним перекриком славили весь цей поетичний фарс, і почасти продовжують це робити і дотепер. Фактично – це одна неперервана лінія двох епох, в ній поезія стає елементом ширшої соціальної технології, а якщо говорити простіше, то поезія тут перестає жити задля самої себе.

А тепер давайте згадаємо про поета Василя Голобородька, який в шахті, в забої, назавжди ховає можливість вищої освіти через своє інше від спілчанського типу мислення, згадайте Василя Рубана, який в божевільні опирається дії галоперидолу, згадайте Олега Лишегу, якого виганяють з факультету іноземних мов Львівського університету ім. Івана Франка. Згадайте інших, справжніх поетів, які не тільки поетичним голосом, але й життям показували, що є глибина і відповідальність за слово. Поезія, яку писали вони, була станом на тоді не в тренді, вони були звичайними соціальними маргіналами (на відміну від спілчанських бонз), їхнє царство ‒ не тут, воно в Слові. Ілюстрацією цього є виразний крен талановитої сучасної молоді до автологічної поезії, яка цурається брудної соціальної мови, важкого старечого подиху міста, зануреного в етичні девіації. Ця молодь прагне чистої мови, вона повертається до неї обличчям і мова, яка щедріша за землю, віддячує їм своєю щирістю. Мова, як колись писав Іван Дзюба про одного із постшістдесятників, наче дівчина, відкривається назустріч цим поетам.

В ритмі цієї, іншої поетичної лінії, яка розгортається паралельно з лінією соціальної поезії “Павличко ‒ Жадан”, ви не зустрінете поверхової емоції, подразника сльозових залоз, крикливого, рубаного темпу. Натомість тут ліричний герой часто заходить на територію, де немає суму і радості, на територію Бога, його чистої мови, залишаючи за порогом усі свої неврозні стани, підліткові надриви, всю зайвину, яка і так обтрушується з часом (а саме це є головним обʼєктом поетичних спостережень Сергія Жадана!). Тут можна згадати Марʼяну Зеленюк, яка у своїх пошуках заходить дуже далеко, далеко до страху, торкається мовної мантії Бога. Її поезія є виразною ілюстрацією того, що філософія починається там, де закінчується страждання, вона (поезія) починається саме на цьому рубежі: “Вірші-дерева виростають із мене ⁄дерева-вірші вростають в тіло ⁄ піддаємося спокусі промовити ⁄ щоразу нахабно і щасливо ⁄У сакральній тиші всі слова - незаймані ⁄ і мовчання вчить ховати потаємне, ⁄ неомовлене, ще невпізнане... ⁄ і  ось виринає із глини постать твого голосу ⁄ й світлом слів увесь світ наскрізь окреслює ⁄і даєш ім’я цьому плоду, дереву, ⁄ цій ріці, цій глині, цим рукам, цим спогадам, ⁄ тій людині, що нас покинула, ⁄ тій землі, що не прийняла... ⁄і живеш отак, людино, ⁄ в світі назв, які ти створила, ⁄ в світі ідей, які обмежила. ⁄ Бачиш море - не знаєш чи глибоке, ⁄ чуєш пташиний спів, та не розумієш,  ⁄ окреслюєш шлях - не знаєш де його горизонт. ⁄ Де горизонт твого життя, людино, теж не знаєш. ⁄ А як означиш Його, Єдиного і Неосяжного, ⁄  що і тебе створив із глини та слова?” Цей вірш є апеляцією до Хадегерівського тезису, в якому мова фактично творить наше буття, світ навколо, речі навколо “впізнаються” саме через мову. Образ “світло слів” є метафорою, яка сформована за близькими ознаками понять ‒ “світло ‒ це розум”. У статті Філіпа Уілрайта “Метафора і реальність” є важливі спостереження про природу світла, вони дадуть можливість побачити, що світло є ознакою розуму: “Можна відмітити три особливості світла, що направляють нас за аналогією на думку про деякі важливі якості розуму та духу, для яких аналогія зі світлом зразу спадає на думку як символ. Насамперед очевидно, що світло є умовою видимості, воно ясно окреслює контури, що зникають у темряві. Роблячи легкий і природній метафоричний крок, ми можемо перейти від цього спостереження над дією світла у фізичному світі, що складається з прояснення просторових кордонів і форм, до дії розуму, що встановлює кордони і форми ідей в інтелектуальних конфігураціях. Таким чином, світло легко стає знаком конфігурації ідей ‒ тобто знаком розуму в його найбільш характерній формі”. Отож акт називання дорівнює акту розуміння. Ця поезія говорить про дуже глибокі, буттєві речі, які заховані від нашого побутового повсякдення. Це сакральний трансцендентний світ, який відкриває поету шлях до пізнання основ, ірраціональної сили, безформної вольової енергії, яка дає життя усьому сущому. Ця поезія не відкриється читачеві через супровід тулумбасів чи ритмічного читання під музику. Вона нестравна для широкого читача. І у цьому величезна різниця цих двох поетичних ліній, які, на щастя, ніколи не перетнуться.

Серед сучасних поетів, які споглядають глибини людського буття можна назвати Сергія Осоку, який виразно випрозорюється як поет саме тоді, коли починає використовувати поетичну артикуляцію “тихої лірики”, а вона з відразою відверталась від соціальних технологій в радянській літературі. Його творчість нагадує поезію Володимира Підпалого, де світ скроєно з наче різних частин, які своїми невидимими променями перетинаються. В нього можна побачити і використання народно-пісенного елементу, але вже у цікавій авторській обробці. У творчості Сергія Осоки також видно, що метафора може працювати тоді, коли читач розуміє механізм її виникнення і тоді, коли це залишається у неторканому нерозумінні. Не утримаюсь від короткої цитати: “Дівчина на березі ⁄ зі сліз слова вибирає”. “Слова зі сліз” ‒ дуже свіжо. Дівчина, яка плаче, її сум ‒ в сльозах, і сум цей можна омовити словом, бо мова ‒ багатство, інструмент, яким пізнається життя. Метафора у поезії Сергія Осоки ‒ це не тасування колоди слів для краси, а безнастанний пошук, намагання продертися своїм словом через стереотипи мовної стіни і побачити там закони ірраціональної живої сили. Метафора тут ‒ знаряддя, яким поет освітлює позамовне, невидиме для усіх буття.

Окремо хочеться сказати про поета з красивим прізвищем ‒ Івана Непокору, зокрема про його збірку “Пісні для О” [Непокора І. пісні для О. поетична збірка. ‒ Брустурів: Дискурсус, 2014. ‒ 100 с.], яка якось нагло, в значенні неочікувано, вдерлась у наш поетичний простір і стала тут фактом появи нового цікавого поета зі складною тональністю. Критики завжди намагаються знайти аналогії в художніх текстах, так мав би зробити і я, але не хочу, цього зараз робити не слід. Скажу навіть більше, Іван Непокора сам засвідчив певне захоплення і заразом естетичне узалежнення (що цілком нормально для молодого поета) від творчості лірика Остапа Сливинського. Можна знайти тут також аналогії з творчістю Галини Крук, Маріанни Кіяновської, Мирослава Лаюка, але тут найкраще спрацює метафора Василя Голобородька, вона якраз про цей випадок: “Мушлею йому справіку / хотілося ліпитися до дна корабля // Він ставав мушлею / і приліплювався так щільно / що вже й не відірвеш було // І ніхто не сказав йому / що він не мушля / а корабель у цьому морі”. Власне я думаю, що опоетизована в даному випадку ситуація розкриває історію поставання самого Непокори як поета. Цією збіркою він відірвався наче яблуко, яке, налившись змістом, залишає яблуню, фактично він став самостійним баркасом в поетичному морі.

Якщо говорити про його поезію, слід розуміти, що техніка тут справді іноді нагадує поезію Остапа Сливинського, Непокора наче ступає слід в слід у поетичну форму старшого колеги, але це важко назвати наслідуванням. Думаю, що цей процес ‒ звичайне шукання свого жанру, своєї якості, яку Непокора і знаходить, стверджуючи тим самим розвиток своєї жанрової свідомості.

У цій збірці все виглядає так, наче поет шукає особливих поетичних кутів, з яких починає говорити про якусь подію. Шукання свого місця, свого узвишшя чи улоговини, яке розкривало би можливість бачити природу речей, де вони поставали би у своєму незахищеному від мови поета світлі, де неможливо було би щось приховати. Іван Непокора дуже чутливий, я би сказав навіть тремтливий у своєму пошуку, “ніжний і тривожний”. Організація його поетичної мови далека від епатажного крику, гучної сценічної заяви, поезії “хриплого горла”. Цей поет говорить пошепки, наче до себе, наче говорить у свій рукав ‒ притишено. Складається іноді враження, що йому зовсім не потрібний читач, останній якось випадково опинився між поетом і кимось, до кого сповідається Непокора. Спочатку може здаватись, що у своїх віршах автор тільки торкається, окреслює невиразними контурами проблему, що в ньому сидить якийсь глибокий страх до закритого твердження, і в цих доторках наче зникає, губиться акт називання словом того чи іншого явища у його поезії. Якоюсь мірою це так, але в цьому і заховано всю складну поетичну вдачу Івана Непокори. Це модерний поет, який закликає читача до співпраці, даючи початкові імпульси власних вражень, він пропонує мислити з ним, ходити крихкими субстанціями, обережно торкатись живих мембран, які приховують від нас справжню сутність життя. Вона для Івана Непокори знаходиться поза соціальним простором: “леле ⁄ що їм болить? ⁄ що болить усім цим людям ⁄ яким легше розпізнати і назвати ⁄ десять видів автомобілів ⁄ аніж ⁄ впізнати руки своїх коханих на фото?” До речі, щодо окремих образів, то тут можна зробити антропологічне дослідження. Тема стосується образу рук: “навіщо тобі ті фото? ⁄ чому завжди обираєш те, що найтонше: ⁄ обіцянку руки ⁄ лист про зелений колір, ⁄ сон під чужим пальтом?” Обіцянка руки ‒ цікавий образ, який можна вивіряти на світовій літературі, зокрема на оповіданні Стефана Цвейга “Двадцять чотири години з життя жінки”, де образ рук стає деталлю, яка відкриває шлюз для внутрішнього світу персонажів. Іван Непокора також використовує деталь, але вона в його вислові не побутова, не тактильна, а скоріше крихка як кришталь, з яким слід поводитись обережно, інакше можна запросто втратити глибину цього символу. У своїх спогадах “Голоса времен” Микола Амосов ‒ корифей кардіохірургії згадував, як його руки відчували провину за втраченою людиною на операційному столі. Руки, не він. Подібний прийом бачимо і тут. Це говорить про те, що речі у картині життя Івана Непокори повʼязуються поза стереотипним мисленнєвим ланцюгом. Подібні смислові переходи змушують читача робити зупинку і думати.

Ґанджем цієї збірки є те, що велика частина текстів тут ‒ інтимна лірика, яка забиває своїм подихом філософський струмінь. Я думаю це ‒ питання часу, на інтимну поезію в молодому віці хворіють майже усі поети. Нецікаво і втомливо читати про ліричного героя, який зʼєднує маркером родимки у коханої ‒ за цим, окрім мелодраматичного переживання нічого немає. Такі тексти занижують рівень збірки, як і переспіви Непокорою пісень Земфіри, пригадайте її “хочеш, я уб’ю соседей, что мешают спать”, а ось рядки зі збірки “Пісні для О”: “я повбивав твоїх сусідів-аборигенів ⁄ і демонів ⁄ щоб ти хоч раз у житті ⁄ як слід поспала”. Такого поетові робити не слід. Аналогічні великі дози інтимної лірики можна побачити і в ранній поезії Сергія Осоки, але зараз він випрозорився, почав говорити про глибоке, суттєве, увійшов на онтологічний рівень своєю поетичною розмовою. Думаю, що подібне відбудеться і з Іваном Непокорою, а зараз нам залишається спостерігати за його поставанням, за тим, що наближує його поезію до філософії. Ось спостереження плинності життя, яке нагадує песимістичні міркування персонажа Бориса Штоцького з роману Володимира Яворського “Радощі та муки Бориса Штоцького”: “нам нема куди поспішати ⁄ адже ми настільки всюди спізнилися ⁄ що ⁄ здається ⁄ власна смерть з нами станеться ⁄ без нашої участі”. Слід сказати, що в цій збірці є тексти, які в своїй цільності нічого не говорять, але в них є один-два образи, вислови, які своїм змістом оживляють увесь текст, розсвічують своїм виразом світло на інші рядки. Є цікаві міркування, які розкривають бачення автором Слова: “говорити ‒ це ходити довкола ⁄ не наткнутися на стіл ⁄ не торкнутися столу”. Поетові вдаються міркування про стани памʼяті, про памʼять і забуття, йому вдаються і афоризми: “відвертість за відвертість ⁄ майже як зуб за зуб”. Але найголовніше ‒ Іван Непокора вірить у духів дерев, причому віра ця не для певної естетичної форми, а сама по собі, як кожноденне “пробудження у своє життя”. Цьому поетові ще багато слід працювати над собою, шукати себе, як, зрештою, і нам усім, але те, що у нашому просторі зʼявився цікавий поет, який якщо… Тут зупиняюсь, бо, витягуючи час в перспективу, можу врікти.

Отож поезія Василя Голобородька, Григорія Чубая, Олега Лишеги, Миколи Воробйова та ін., поезія, яка закорінена в цей ґрунт через роки дала величезний поштовх до виникнення сучасного поетичного покоління, якому відразливий сценічний крик соціальної поезії. Розвиток сучасної лірики виразно засвідчує перемогу на цьому ристалищі “тихої лірики”, герметичної поезії, неконвенційного поетичного слова.