Тут йдеться про інше ‒ зафіксувати порушення режиму безпеки, коли література перестає бути як така, замість котрої в ошатних книжках читачі отримують синтетичні сполуки, на яких стоїть всюдисущий тепер знак високої якості. Колись, признаюсь, мені було страшно, що через подібні підміни художня словесність може вмерти, загубитись десь під шаленим тиском, галасливою навалою літератури масового враження. Зараз впевнений, що це шумовиння зникне, а вона залишиться, і буде відвідувати своїх улюбленців, закоханих в неї любителів доброї книжки, двостороннього олівця і затишного крісла. Все лишатиметься як завжди, лишень, коли порушено рівновагу між елітарним та масовим, слід бути більш уважним, зосередженим у виборі, вміти не чути пронизливий спів пані з жахливим макіяжем ‒ Реклами. Вона, як це не прикро, стає рушієм не тільки торгівлі, що в принципі логічно, але й літературного руху. Саме ця захланна тіточка визначає напрямки сучасного культпроцесу, саме вона відбирає увагу, висотує важливі наміри читача.

Завжди знав, що пирій (в науці "пирій повзучий") ‒ рослина дуже невибаглива, затята у своїй злості винищити всі культури, що ростуть поруч, самоутвердитись на ділянці будь якою ціною, тому й має дуже широку географію. Але найважливіше те, як би ти не скреготав сапкою, розчищаючи щось тендітне, посаджене твоїми руками, як би не окроплював цю роботу власним потом ‒ пирій все одно вилізе і покаже тобі свій гострий язик, один, а потім ще й ще. Ця робота мусить бути постійною, її не можна припиняти, інакше осінь не тішитиме налитим плодом або ніжною квіткою блавату. Думаю, що ця алегорія не потребує розшифрувань. Кожен, хто бодай трохи стежить за літпроцесом сьогодні, бачить подібну ситуацію, де культурні тендітні явища, які потребують дбайливого плекання, насторожено притискаються до собі подібних, зі страхом (ні, не за себе, за ситуацію вповні), поглядаючи на зграю, що винищує все навколо. Одне слово ‒ ситуація, наче в городі неохайного садівника. Гарольд Блум не жартував, коли казав, що в канон проштовхуються також ліктями.

Щоб не гойдатись у хвилях широко просторової розмови, спробую її "опредметнити". Останнім часом часто доводилось чути розмови, що торкались теми доречності терміну "девʼяностики" та "двотисячники", які своїм цифровим звучанням наслідують "шістдесятників". Якщо назва останніх обʼєднує коло поетів за художньо-естетичними правилами, які сформувались у конкретний відрізок відлиги, що дала їм певний час можливість говорити вголос, то що стало обʼєднавчим центром двох перших груп, кожної зокрема? Поети, які "проізростали" в девʼяностих минулого століття, в складний не лишень економічно, але й національно буремний час були наснажені стремліннями, крах яких на початку 2000-их виразно осмислив Степан Процюк (учасник цього процесу) в романі "Інфекція", де показав смерть ідей, що народжувались на камʼяних плитах в головах голодних студентів. Голод, жорсткість вислову, шукання експерименту, відраза до фальші і постійна недовіра до старшого покоління, тих же "шістдесятників" (приклад Сергія Жадана), були тамгою цих часів, цих "девʼяностиків", які захлинались від свободи. Девʼяності це ще й крах національних ідей, обтята перспектива  пристойного майбутнього, породження жахливих соціальних форм життя, на які гостро, до хрипоти в голосі реагували поети. Про це виразно свідчать три перші збірки Павла Вольвача, що фіксують стан людської знемоги будь-що вдіяти на противагу Злу. Це свідчать і часи руху навколо "Смолоскипу", літгрупа "Нова дегенерація", поезія Олега Соловʼя, Андрія Охрімовича, публікації Михайла Бриниха, проза Олеся Ульяненка, дуже багатьох тут не називаю. "Девʼяностиками" рухав комплекс ідей, які згодом краяв наквацьований чобіт демократичного ліберала, чавлячи, а водночас і створюючи глибоку кризу, шрам, що перетинає два виразно різні погляди на світ, народжуючи новий набір ідей, котрий породив світогляд "двотисячників".

Тут слід зробити певні уточнення, аби не потрапити в дію термінологічної багатозначності. Як "девʼяностики", так і "двотисячники" ‒ терміни, які за основу розрізнення беруть не лишень часові параметри, але й ідейно-естетичні конфігурації творів. Тому: не всі поети, хто творив у 2000-ні підпадають під визначення "двотисячники", як аналогічно і не всі, хто писав в 90-ті є "девʼяностиками". Складно сказати, наскільки приживуться в науковому обігу ці термінологічні одиниці, але в критиці їх зручно вживати, оскільки вони дають змогу швидко та ефективно окреслювати естетику того чи іншого представника майже сучасного літературного процесу.

Отож, для літературної формації девʼяностих притаманний був голос надії на національне визрівання, певний соціальний бунт, рецидив якого вже в іншій, помʼякшеній, ліберальній формі відбувся в 2004-му році, жорстке засудження естетики попередників, а згодом крах всіх надій. Цю тематику засвідчує цілий пласт текстів, авторів яких можна обʼєднати цим терміном. І ще один, але вже не літературний момент, який характеризує цей час і цю групу ‒ відсутність економічного рушія в літературі. Йдеться про неможливість мати ситі гонорари, вплив через інтернет, ланчі і круглі столи з мінеральною водою і, як кажуть в Галичині інтелектуальні дівчата, "сочками" у пластикових стаканчиках. Тоді це все робилось на голому ентузіазмі, на енергії сердець, наповнених любовʼю.

Разом з двотисячними роками в життя літератури увірвалась стихія, що була породжена відсутністю навіть фрагментів, залишків традиції. Якщо в девʼяностих Сергій Жадан, перескочивши через епоху соцреалістичної мертвяччини, вдався до естетичної платформи літературного Харкова 20-х р.р. ХХ-го ст. як частини бази для розгортання власної творчості, то Павло Вольвач, як ідейно друге (в значенні протилежне) крило "девʼядесятників", орієнтувався на естетику Миколи Вінграновського. Ця тяглість, що модернізується у текстах нового покоління дуже важлива як складова цілісного сюжету руху процесу. Без такої деталі ламається механізм перспективи. Власне цей вихід з ладу ми і бачимо у поезії тих, кого називаємо "двотисячниками".

Ми вже звикли постійно чути про виключну естетичну природу літератури, про її "незамазаність" в брудний плин самого життя, і всі з цією тезою, що була узаконена ще модерністами, в принципі звиклися. Але існує утилітарність в літературі ще іншого порядку. Коли, читаючи поетичні рядки, в тебе стискуються щелепи, ти розумієш марнотність власного життя, безжалісний скрегіт часу, який видирає з тебе сили в непотрібному борсанні, ти хочеш перевернути щось, повернути часоплин навспак. Хіба це не прихована дидактика, що має очисну, етично оздоровлюючу дію? Вона мусить бути присутня в поезії, заряджати читача окрім естетичної енергії ще й іншою ‒ енергією буття. Але чи бачимо ми це в поезії покоління "двотисячників"? Зрештою про поезію, як і про означення самого терміну тут можна говорити лиш умовно.

Тепер трохи конкретики. Павло Коробчук, автор кількох поетичних збірок, переможець конкурсів слему, сучасний поет сам про себе сказав у поезії "ренесенс" те, що інші би навіть не здогадались висловити це настільки вдало, причому твердження є висновком вірша, ще й проімітоване в молитовній стилістиці: "тож, не виведи нас із подій, але визволи нас від сенсу". Цю тезу можна було би поставити як епіграф до творчості "двотисячників", яка висловлювала би основну тему їхньої творчості ‒ безсенсовість. Зрештою молитись їм про це не треба, вони і так його (сенсу) не мають. Притаманний набір спецефектів, які вже давно нікого не вражають оприявнюється і тут: безладний, якийсь безстатевий секс, розкидані повсюди по текстах презервативи, ножі у шкарпетках. До речі, дивно, що ж це за ніж, який можна носити у шкарпетці, напевно, дамський? Причому тут виразно відчутно жаданівський версифікаційний стиль, на який, як бачимо, зразу "підсідають" деякі молоді, не здатні автономізуватись, запропонувати свою систему правил віршування. Не маю наміру тут робити детальні аналізи вибраних поезій, зараз йдеться про загальний тон, настроєвість, яку пропонують теперішні поети сучасному читачеві.

Дмитро Лазуткін тримається цього ж тематичного русла: груповий секс, гумові кулі, підсмажені медузи і т.ін. Просто не уявляю, кому може подобатись наступне: "але твоя планета розчинна ніби кава / та зблискують зірками вже заграні в любов / зелені очі мавок блакитні очі мавок / червоні очі мавок - не виспалися бо". Відповідь напрошується сама: тим, хто шукає безсенсовість. Ці тексти нагадують глухе нагромадження слів з абсолютно відсутньою лінією асоціативного ходу, яка мала би давати можливість відкривати приховані сенси.

Поезія Андрія Любки іноді може притримувати на собі увагу читача. Особливо, коли йдеться про інтимну лірику. Цей автор відчуває поетичний тон, бачить тінь, яку може кинути слово. Вірш "Пікасо", наприклад, показує поетичний потенціал автора, його здатність до росту. Але відштовхує від нього прагнення здаватись справжнім,  запеклим мачо: "Про своїх колишніх жінок говорю, наче про мертвих". Можливо, це притягує певну частину аудиторії, але, по-моєму, більше виказує власне психокомплекс автора. Щодо епітетів, які вже можна називати "сталими" у поезії "двотисячників", то тут збою немає, все те ж саме: "в самокрутках конопляне зілля", "судомне похмілля". Весь цей набір присутній також і в поетичній збірці Григорія Семенчука "Внутрішній джихад". Не буду тут повторюватись, бо вже зробив це в рецензії на згадану збірку "У погоні за лавровим вінком" на сайті "Буквоїд".

І все це було би зовсім не проблемою, коли б літературний ефір не був переповнений згаданими іменами (назвав тут далеко не всіх), які в принципі репрезентують зовсім не найвищий сучасний поетичний пілотаж. Скажу навіть більше: поетичний рух нічого не втратив би, якщо би ці тексти зникли з цього простору. Все так і відбудеться, лиш згодом, коли вщухне крик авторів у формі автореклами, які насамперед голосом, слемівськими кривляннями та інтернетпромоцією притримують увагу читача; про естетичні енергії тут не йдеться, вони відсутні, тому вплив здійснюється виключно через подразнення органів слуху, зору і т.п. Тіточка Реклама вправно виконує свою місію, знищуючи Пирієм Блават. Заробляє.

Хочеться вірити, що бодай дехто з "двотисячників" пройде цей гламурний поетичний шлях, знайде в собі сили відірватись від загального фону, посерйознішає в темах, в артикуляційному тоні. Триматиму за них кулаки. Але для цього вони мають вміти слухати. Ні, не мене, слухати голос доби, говорити кипінням сучасних пристрастей, повертати читача до тем запаху паруючої навесні землі, її подиху, пʼянкого запаху скошеної трави, нехай не косою, нехай бензокосаркою ‒ трава пахне однаково, до тем підліткового надриву, але з іншим виконанням, до тем сучасного втікання людини від Бога. У журналі "Слово і Час" за 2012 рік цікавий автор Леся Демська-Будзуляк, осмислюючи проблему масової літератури та канону в українських літературних історіографіях 20-х р.р. ХХ-го ст., написала: "Тенденції літературної деградації були очевидними для ґенерації літературознавців старої ‒ дореволюційної школи (у тому ж романі "Місто" маємо образ дореволюційного критика Світозара [...]. Проте численні заклики С.Єфремова, М.Сріблянського, М.Зерова, П.Филиповича, М.Драй-Хмари, Б.Якубського про піднесення технічної та змістової якості літературної творчості лишалися поза увагою, а частіше викликали агресивну реакцію з боку малоосвічених літераторів нового покоління". Авторка статті уважає, що цей процес стимулювався ідеєю створення української пролетарської культури. Подібні повтори маємо тепер, в наш час, коли масовізм в поезії заливає все русло своїм некультурним криком. Етимологія цього процесу полягає у безберегій ліберальності нашого часу, у відсутності тем, які мали би говорити про насущні проблеми (економічні, національні, політичні). Комусь потрібно плекати саме таку, безсенсову поезію, виводити на передній план авторів, які криком без смислу розганяють екзистенційну тугу незатійливого слухача, знімають перед аудиторією штани, блазнюють. І в цьому, очевидно продуманому карнавалі, ритм якого з чуйністю зберігають, читач не чує інших імен: Сергія Осоки з його цікавою лірикою краєвиду, дуже ніжною інтимним вчуванням, Тараса Григорчука з його нетиповими образами "як волю барткою інкрустував", Ганну Яновську, яка тремтить перед словом, озвучуючи складні тембри людського духовного існування, Наталю Пасічник, Костю Мордатенка, багатьох інших, які творять трансцендентний світ одвічних істин, озвучують їх у цікавих поетичних пропозиціях. Вони в нашому поетичному садку глушаться пирієм. Їхня поезія ‒ поезія сенсу, їх не можна назвати "двотисячниками", не порушивши кордони значень терміну, тому він ще потребує наукових уточнень.

Естетичний дальтонізм завжди був присутній в літпроцесі. Завдання критика побачити його, звернути на нього увагу, а не захищати відверто мляві, невиразні художні пропозиції. Колись, у 1987р., у журналі "Український вісник", вип. № 7, 8, 9-10 Михайло Горинь ставив на карб відомому критикові Миколі Ільницькому те, що той захищає поетів-вісімдесятників, а саме: їхній "слабенький салонний голосок, нещирий надривний писк", авторитетний політвʼязень стверджував: "Саме сьогодні якнайменш потрібні критики-захисники". Думаю, ця теза є актуальною і тепер, коли залишається все менше і менше землі для волошок.