Існує золоте правило ‒ не можна давати дітям бавитись зброєю. Вогнепальна іноді сама стріляє, а холодну, шабельку наприклад, ще треба вміти тримати, бодай добру силу мати в передпліччі. Це правило слід увести і в літературу, інакше справді як пророчать соціологи за кілька років перестануть читати навіть найвпертіші ідеалісти-романтики, не говорячи вже про офісну публіку. Матеріал, що штовхнув мене на ці роздуми ‒ збірка поезій Григорія Семенчука "Внутрішній джихад". Розкриюсь, клюнув на назву-обманку, налаштував власні сподівання від книжки на сильні регістри, готовий був прийняти важкий добротний тон сповіді людини про вольові акти, скеровані на ті чи інші осмислення світу. Але після перших творів так званого поета збагнув, що він або сам не розуміє про що говорить і в який спосіб це слід робити, або це «кукла», підстава, звичайний стьоб з читача, який повернеться авторові у той спосіб, що його після таких актів вбивства поезії просто перестануть читати.

Поняття джихад має багато значень, але основа, яка обʼєднує смисловим колом їх усіх ‒ зусилля. Воно може справді бути зовнішнім і внутрішнім, яке в ідеалі має привести світ до справедливості, до гармонії з Богом. Отож ключове слово тут "зусилля", певний акт волі для утвердження своєї поваги, покори та служіння Вищій Силі. Обкладинка книжки заявляє своїм кольором також певний міліарний стиль ‒ вона плямковито-зеленого кольору, що нагадує "захисний", військовий. Одним словом, заявка форми бездоганна, бракує лишень АК-47 на обкладинці та диверсійного ножа, щоб показати, що автор є поетичним бойовиком, який розірве анемічну свідомість любителів поезії важкими поетичними месіджами. І власне в цьому проростає перша проблема, коли читач хоче насолодитись поезією, наснаженою певним волюнтаристичним началом у творі з промовистою назвою "джихад", він отримує лишень пародію, в якій зреферовано образ ліричного героя, а саме дисципліну його внутрішнього джихаду: "якщо я режисер цього блокбастеру, / де актори погані і грають без гонорару, / головне ‒ не падати і не пропасти, / бо навколо купа халяви і шари" [5]. "Головне не падати і не пропасти", ось перше завдання джихаду ліричного героя. Не говорю зараз про автобіографізм цього "художнього" письма. Але тішить, що тут принаймні є бодай якась логіка ‒ плюнути на все, аби лиш не впасти. А є ще місця всуціль алогічні, їх багато, але наводитиму періодично, по черзі: "поки я можу дивитись на тебе ‒ / в мене є парашут" [5]. Чому б поетові не написати "коли я ходжу по землі ‒ в мене є акваланг". Смисловий результат буде аналогічний, тобто з нульовим коефіцієнтом смислу. Не знаю навіть скільки треба повторювати, що довільні форми віршування ‒ це не мішок, куди можна пхати все в будь-який спосіб.

Вірш "Мені немає чого випити, щоб помʼянути тебе" ще один виток "джихаду" поета. Сюжет наступний: ліричний герой, якого бентежить власне похмілля тюпає по шевченківській могилі і розмовляє з покійним, говорячи про подібність своїх гріхів та гріхів автора "Заповіту". І так цьому персонажеві видається, що Шевченко ходить поруч. Можна було би списати цей сюжет на сюрреалістичну естетику, забути про нього як про досить невдалий поетичний експеримент, але... Але тут є декілька важливих сигналів. По-перше, в похмільному чаді не слід сувати себе до святині, бо тут напрошується порівняння: коли Стус визувався перед підйомом на Шевченківську могилу, похмільний хлопчик з руками в кишенях шукає спільні гріхи з Тарасом. І все би то нічого, так категорії різні. У того 10 років солдатської каторги, безвихідь, відчай і чорна порожнеча в житті попереду, які пригинали його до пиття, а у ліричного героя підліткова схильність до перепиття, за якою смислів жодних, але він пробує звести себе з Шевченком докупи і в такий спосіб самому випнути груди. Ще в іншій поезії "Що вам розповісти про мою Україну?" поет робить глибокий висновок, що Україна охриніла і ліричний герой також охринів. Для цього поетові знадобилась ціла сторінка поетичного тексту.

Є ще одна дитяча хвороба в цій збірці. Це захоплення образом наркотиків. Уточнюю, не власне наркотиками, а їхнім образом. Грайлива поезія "donbass drumʼnʼbass" зраджує мрію героя засіяти весь Донбас гідропоном (наркотична рослина маріхуана, яку виростили в штучних умовах). Цей вірш складено у весело-грайливій формі, де кінцівка нагадує артикуляцію того, хто ковтнув диму з папіроси, набитої гідропоном: "Стрибай на місці, поки прийде квітень. / Ми не поїдемо нікуди... все це дуже сильний гон... / але прикольно було б весь Донбас засіяти... / у гідропон..." [8]. По-перше не зовсім зрозуміло, чому саме Донбас має стати ареною для подій, описаних у творі, а по-друге, тон наркоатмосфери вже давно відзвучав у вітчизняній літературі, ці тематичні повтори вже набили оскому. Причому пишуть про це хлопчики, які в реальному житті не бачили смердючих наркоматських притонів, обгниваючих заживо молодих людей з вже не функціональними венами, не чули дибілкуватий регіт обкуреної молодої дівчини, одна з яких може стати героїнею такого твору. Якщо би бачили це, то не писали би так, а пробували би робити це в спосіб письма Олеся Ульяненка (не кажу тут про арсенал художніх засобів) мова йде про те, аби не робити смішинку з цього, а руйнувати зло бодай в художньому творі. Ці юнацькі марихуани, шприци, спиртне викликають тільки посмішку. Якщо би автор знав про ці кайдани щось насправді, то навряд чи видав бодай таку збірку, яку видав. Сподіваюсь, ця хвороба з віком мине у Григорія Семенчука.

Насправді збірка поезій "Внутрішній джихад" наповнена перлами, вони розсипані фактично по всіх сторінках. Поезія "засинай" впускає читача у світ стосунків двох закоханих, це приклад любовної лірики у цій збірці. І що ми бачимо: дівчина і хлопець засинають, і останньому хочеться, аби ніч продовжувалась, почекала зі своїм кінцем. Все ніби добре, але наприкінці виринає деталь, яка оформлена у порівнянні: "дотепер невідомі жаринки видінь / закипають, мов чай на твоїй плиті" [11]. І тут читач знизує плечима. Чай закипати не може, закипає вода, якою згодом чай заливають. До речі, так готують цей напій не тільки на нашому континенті. Коли кипить чай, значить готують чифір. Тоді виходить, що або хлопець, або дівчина, або обидвоє чифіристи. В ліричній поезії ‒ це деталь дуже доречна, яка додає виразності персонажам.

Не можу не подати цитати ще одного поетичного смислового абсурду. Поезія "Ми з тобою без назв": "Ми з тобою без назв. Тому / Шаленіє безодня в нас. / І без одягу душа на споді ‒ Кому ще за коробом треба час / Без назв. Без найменшого натяку. / Дотику. / Наших з тобою опадів. / Переживань і пережитого. / Газопровід ганяє нас. / Так хотілося жити у житті. / Через ліве плече подивлюсь, / І замолиться сонце червоне. / Нас немає. Точніше на нас мотуз, / І вливають у чай, як завжди, бром. / Ми з тобою без назв. Тому / Шаленіє безодня. Шкода. / Поїзд рушив до Бога на Колиму. / І змерзає вода" [14]. Про естетичний аналіз тут і мови бути вочевидь не може, допоміг би феноменологічний, але не зовсім можна збагнути цей набір розмаїтих слів, не повʼязаних логікою асоціативних ходів, які названі поезією. Єдине що вловлюється з цілісного сюжету збірки, власне еволюції героя, так це те, що чифіру він вже перепив, тому заспокоює себе бромом, вливаючи його до чаю.

Я завжди думав, думаю так і тепер, як зрештою і багато хто, що поет ‒ людина обовʼязково розумна. Якщо йти за визначенням, що метафора ‒ це приховане порівняння, то скільки слід мати розуму, аби вишуковувати  у цьому світі подібності. Поезія Семенчука доводить зворотнє. Читаємо у вірші "сліди" наступні рядки: "дихає сад ще зеленими абрикосами", а в наступному катрені "осінь в пустелі пуста" і тут, що важливо, часовий плин не прописаний, дія, що описана в двох катренах одномоментна. Так от, абрикоси зелені в червні, уточню: це один з місяців літа, а пустеля чомусь пуста восени. Де логіка ‒ не відомо.

Щодо образної артикуляції, то поезія Семенчука потребує великої редакторської роботи. Вчитайтесь: "осінь трощить вітрами зіниці" ("після тебе..."), або: "шампанське, яке розтекається, мов гарний конʼяк" ("графічність"). Або уявіть неглибокі кишені дівчини із вірша "я не знаю...", в яких набивається примерзлий лід, хто цікаво його туди набиває? Або: "ти чаруєш, мов струмінь вина у горлі" [33], це вже більше нагадує інквізицію, або "вагонні розетки, які пахнуть бритвами" [37], тут слід було напевно авторові уточнити ці власні спостереження над запахами.

На вірші "фермерство" хотілось би зупинитись окремо. Причина полягає у тому, що він у цій збірці є доволі промовистим з декількох моментів. Спробую по черзі їх прописати. Ліричний субʼєкт промовляє до нас голосом, в якому звучить смуток через те, що поезія поглинає все його життя, відгородивши собою весь світ; через власну нетривіальність поет страждає, оскільки не вписується в соціальний простір, його не беруть в армію (до речі виразно жаданівський мотив, вірш "Воєнкомат" зі збірки "Ефіопія"), не дають дозвіл на купівлю зброї і т.п. Відтак герой сповідається, що: "Одного дня, я впевнений, кожен із Вас / зрозуміє, що краще, мабуть, не писати віршів" [58]. Біда тільки, що у автора це розуміння не доходить до дії. Як пояснити, наприклад, тезу "Бо вірші прилипають до підошов / так само, як усім відомі субстанції" [58]. Поетові слід би знати, що субстанції бувають різні. Одна справа, коли він говорить про послід, а інша, коли до ніг пристає земля, що дихає батьківською добротою. Це доволі різні смисли, які поет чомусь у вірші не розділяє. Не зрозумілим є також як можна "прочинити зуби"?. Тут що, йдеться про комплексний ремонт зубів? Чи про відкритий рот або розімкнені щелепи? Ось ще випадок, де поет виказує незнання елементарних орфографічних правил української мови. В родовому відмінку в слові стать подвоєння не відбувається, натомість ми читаємо: "І якщо ви жіночої статті, начувайтесь ‒ / Вас мусить звабити Мікі Рурк" [61]. А як вам наступне "очі мокріють, вони вже слизькі"? Поетові б слід знати, що очі, по-перше, завжди зволожуються повіками, а по-друге, вираз "слизькі очі" в значенні зволожені від сліз стилістично не грамотний. Можна було би його вжити в значенні "хитрі", але ж тут не про те йдеться.

Можна тут надибати і кальки з російської. Поетові слід було би взяти підручник з української мови і трохи вечорами простудіювати. Вираз "задаю аналогічне питання" ‒ калька з російської мови. Правильно буде "ставити питання". "Задає питання" тільки Янукович з Азаровим. Якщо Григорій Семенчук означує себе як українського поета, то в такому випадку, тим паче станом на сьогодні, слід бути послідовним.

Цікавими моментами повниться також післямова збірки, яку написав Павло Нечитайло. Тут нарешті читач розуміє та погоджується з автором коротенького підсумку збірки: "Скромність ‒ гарна чеснота, проте в боях за лаврові вінки виграє впертий і завзятий" [76], або: "На поверхні залишаються ті, хто якісніше борсається, у кого краще виражене ребро спротиву" [76]. В принципі зрозуміло все, тут треба лиш пригадати слова з першої поезії цієї збірки "джихад": "головне не падати і не пропасти / бо навколо купа халяви і шари" [5], а поезія, як ми вже побачили, це справа побічна, головне "не пропасти". Павло Нечитайло не сказав ще проти кого має стояти це "ребро спротиву", по-моєму Григорій Семенчук поставив його проти своєї поезії, яку йому або слід полишити писати, або ж справді вдатись до внутрішніх актів зусилля при написанні, бо в цьому випадку вийшов не джихад, а 75 сторінок концентрованого поетичного безсилля.