Дехто вже висловився та, мабуть, визначився. Андрій Курков бачить неприйнятними для себе контакти з владою. Сергій Жадан вважає будь-яку співпрацю з діючою владою колабораціонізмом. Брати Капранови публічно вступають у «Тризуб», чим теж виявляють свою антивладну позицію. Ось недавно Василь Шкляр заявив: письменники завжди були та будуть у опозиції до будь-якої влади. Але тут він, на жаль, помиляється. Якби оте «були» справді існувало в Україні, то сьогодні, я більш, ніж певен, ми б мали набагато менше проблем.

У тому ставленні влади до себе, яке викликає в колег природну негативну реакцію, більшість із них (дозволю собі винести своє прізвище в цій ситуації за дужки) винні тепер самі. Бо в певний час, а саме – в період із 2005 по 2010 рік включно, колеги щиро повірили: влада може бути «нашою» і «не нашою». Тобто, влада, попри всяку логіку та здоровий глузд, буває загалом хорошою, хоча за окремі дії її треба м`яко полаяти. І що можна вірити Ющенку або Тимошенко, як собі, бо ніхто ще не пояснив, чим вони кращі за Кучму чи, прости Господи, нинішнього головного в державі шанувальника літератури та знавця географії.

Проте це Ющенко керував країною, коли в Україні ліквідувалися коли просто так, а коли – в наслідок рейдерських атак книжкові магазини. Це народний президент нічого не робив для розвитку українського кіно, це він пальцем не поворухнув, аби в містах та селах відбудовувалася мережа кінотеатрів. Це Ющенко дав хаму Філіпу Кіркорову звання народного артиста України.

Це Тимошенко була прем’єром, коли уряд з року в рік передбачав у бюджеті бабло для фінансування Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі (НЕК). Це вона була головною в країні, коли НЕК визначав як «порнографічний» роман Олеся Ульяненка. Це на їхню підтримку давали халявні концерти українські музиканти, які потім очухалися і почали вимагати від уряду 1 мільярд грошей за те, що на платні концерти до них ніхто не ходить – так для чого ж ходити, коли завжди можна задурно послухати все це на «іменних» майданах.

І це ми (тепер уже долучаюся до гурту) мовчали, коли митці йшли у депутати. Коли письменники працювали в політичних штабах. Коли редагували партійні бойові листки і в них же дописували, хоча користі від того читання нема навіть у сортирах. Це ми покірно визнавали право колеги співпрацювати з «хорошою», «нашою», а за великим рахунком – будь-якою владою. Тепер маємо те, що маємо: нас не вважають за людей.

Хоча ось зараз зловив себе на думці: а може, не треба відразу так – радикально посилати будь-яку владу. Тим більше, що вона тебе не почує, бо не читатиме оцю твою писанину? Може, якось вдасться з владою співпрацювати? Раптом саме від тебе буде для країни хоч якась користь, щойно ти, а не хтось менш достойний, укладеш угоду з владою та змусиш себе полюбити її…

У Радянському Союзі митець (читай далі – письменник) мав перед собою три шляхи. Перший – вірно служити владі, писати про партію та її прапороносців і отримувати за це Шевченківську премію та преференції, в тому числі – бабла неміряно. Другий – жорстко ненавидіти владу, причому не конче займаючись політикою, а просто – бо ти вільна людина, і з цією владою тобі не по дорозі, ти хочеш писати про кохання двох людей, а не двох комуністів. В кращому випадку вирок такому – побутове пияцтво, кухонне дисидентство і чесні підробітки, в гіршому – Магадан за державну зраду, антирадянську агітацію та націоналізм. Третій – не давати владі дулю, а тримати її в кишені, спокійно писати про колгосп, дописувати в «Перець» про кума, тещу і бюрократів, теж пити, але з радості, коли дістав талончик на книжку Дюма-батька…

Що може дати нинішня українська влада українському письменнику за те, що він із нею співпрацюватиме? Шевченківську премію? Смішно. Вона нічого не варта. Хто б там що не казав на захист цієї нагороди, яка, крім скромного в переведенні на євро фінансового навантаження жодної практичної користі не має та жодного додаткових статусних можливостей не відкриває. Квартиру? Не певен. На їжу письменник заробить сам.

Може, українська влада – не тільки нинішня! – склала перелік своїх культурних цінностей, гуманітарних пріоритетів і готова його оприлюднити?

Може, влада збирається, аби втерти носа попередникам, створювати умови для національного книговидання?

Можливо, пропагує читання?

Невже робить державні замовлення на створення актуальних фільмів, які підуть у кінотеатрах та складуть конкуренцію хоча б російським зразкам?

Чи це не влада, а, прости Господи, опозиція хоче під виглядом дотримання чиїхось там порушених прав скасувати квоти для української музики в ефірах?

Як бачимо, тільки поверховий аналіз показав: українській владі від 1991 року і по цей день митець не потрібен. Інакше влада намагалася б усіма грошима світу купити митця чи заохотити до співпраці якимось іншим способом.

Натомість певній кількості митців влада чомусь потрібна. Чому – не розумію. Бо, повертаючись до початку, не лише чітких, а й розмитих гуманітарних потреб та культурних пріоритетів у влади нема. І не було. Значить, ті з нас, хто шукає стежок до влади, менше всього хочуть її якось окультурити. Там напевне інші інтереси. А якщо в митця інші інтереси, крім як вільно працювати у вільній країні та по можливості – для своєї країни, тоді на ньому як творчій одиниці треба ставити хрест.

Сьогодні в Україні письменник, на моє переконання, повинен публічно зневажати владу всіх рівнів – від президента до голови сільради. Правда, якщо цей голова сільради противиться закриттю сільської бібліотеки і робить усе, аби її фонди оновлювалися – така людина варта поваги.

Письменник всі свої слова та дії мусить спрямовувати на те, аби словом, жестом чи помислом образити владу. А влада повинна образитись і доводити, що вона – хороша.

Письменник не ходить на вибори. Він – «противсіх», перманентний махновець, бо жодна політична фігура чи політична сила ще не довела йому свою освіченість, грамотність, тягу до знань або принаймні власне бажання окультуритися. Він не підтримує жодної ініціативи жодного міністерства. Він підписує будь-який лист, який хоч трошки може дошкулити владі. Він активно і всюди виступає проти леніна, сталіна і табачника. Про кожний контакт із владою він відразу повідомляє інших та пояснює свої кроки, відповідає за свої слова і вчинки.

Запитаєте – невже так треба робити завжди? Звичайно, ні, скажу я. Співпраця з владою прийнятна для письменника і взагалі митця, якщо ця влада діє в інтересах країни, громадянином якої письменник є.

Хочете приклад? Держава Росія. Там і кіно знімають, і книжок видають стільки, що їх вистачає не лише для власних потреб, а й на всю Україну. І письменники цілком пристойно живуть з гонорарів від реалізації.

Скажете, там є газ і нафта, тому там все так зашибісь? Ні, там є при владі радикальний російський націоналіст Путін та поміркований, але теж російський націоналіст Медведєв. Причому обоє вони – патріоти своєї країни. І точно не хочуть її культурної ізоляції. Хай би спробував русофоб бути там міністром освіти – продали б рабом у Чечню лише за спробу ним стати. Можна й треба сперечатися про методи керування, але ці господа знають, як використовувати власні ресурси та природні багатства на користь своєї ж держави. Російський письменник лояльний до російської влади, бо та влада здебільшого діє в його інтересах також. І російському письменнику, навіть радикальному, від того комфортно. Дійшло до того, що знакові колись рок-музиканти лягли там під владу і ходять у Кремль на чайок, один тільки Юра-музикант ще гідно утримує бастіони та зберігає хоч якісь справжні – тобто, антивладні – цінності.

Але все ж таки найбільше користі від письменника в Україні – коли він не займається політикою, а пише книжки та пропагує читання.

Можна і навіть треба не писати про політику. Але якщо в письменника таке або подібне ставлення до влади, як я спробував окреслити вище, то навіть любовний роман буде для влади викликом.

Адже він міститиме в собі цінності, яких влада в Україні не мала, не має і найближчим часом не матиме. До того ж кожна книжка, видана без державної підтримки – незалежно від того, «попса» це чи «високочолість» - вже фактом своєї появи тицяє владі дулю. А зовсім прекрасно, якби ця книжка ще й добре продавалася. Письменники на якійсь час повинні розмазати ногою по асфальту власний снобізм і сказати один одному: «Старий, ти – кращий!»

Український письменник мусить налаштувати себе на те, аби стати лідером продажів. Сьогодні, коли влада веде боротьбу з книжками та книгарнями, це дуже важливо. Кожен проданий екземпляр, кожний підписаний примірник – це на виході один загітований борець із владою. Одна людина, яка має інші цінності, крім Шевченківської премії та Гуманітарної ради при президенті.

Тому, шановні фундатори премії «Літакцент», великий тираж – це не зло для книги та літератури, а благо. Можливо, колись справді книга тиражем 500 примірників матиме більшу цінність, ніж та, яка продалася 50 тисяч копій за сезон. Але зараз нам потрібні не письменники-аутсайдери, а письменники-лідери.

Тільки якщо митець – лідер, почутий, прочитаний та загалом цікавий, владу можна реально послати дуже далеко. Вона почує. І піде – або скаже чітко, чого від письменника хоче. Аби знову бути посланою…