Герд Хонсік не вбив, не покалічив, не зґвалтував людину. Він не пограбував банк чи квартиру, не був дилером наркоторгівельного синдикату чи мережі з торгівлі людьми. Він так само не був апостолом гіперкорупційних схем і не обкрадав на мільйони чи мільярди чесних платників податків власної країни. Предмет його злочину – книга. Складом злочину оголошено своєрідний погляд на історію фашизму та Голокосту в історичному есеї «Гітлер невинуватий?»

Якими б обурливими чи неприйнятними для демократичного світу видавалися думки австрійця про масштаби злочинів німецького нацизму проти людства, все ж підвалини, на яких ґрунтується демократія, мали б бути непорушними та непроминущими. Бо ж інакше не найкращий, але допоки найсправедливіший, на думку його апологетів, лад стає схожим на параноїка, котрий боїться власної тіні. А тінню його стає страх перед інакомисленням. І демократія тоді неминуче приречена параноїдально обернутися на свою протилежність. Alter ego, проти якого тисячоліттями, зі страшними кривавими втратами, боролася.

Останнє двадцятиріччя стало справжнім випробуванням для примату прав людини, цього, на думку багатьох демократичних мислителів, найвищого досягнення людства. Бомбардування Югославії і вторгнення західної зброї в Ірак, схоже, зайвий раз підтвердили сумне правило. Про те, що людство швидко й по-дитячому необачно забуло про «торжество демократії» у Хіросімі й Нагасакі.

Сьогодні ж атлантична цивілізація спесиво бореться зі своїм найвищим надбанням, яке в Європейській Конвенції з прав людини визначено як «свобода вираження поглядів». Демократична Австрія «розбиває лоба» у царині кримінального переслідування свободи слова, затято спокутуючи каїнів статус «батьківщини фюрера». У 2006 році правосуддя «Східного Рейху (королівства)» (не дивуйтеся, саме так з німецької перекладається офіційна назва Австрії – Österreich) спочатку оголосило вирок 3-річного ув’язнення британському історику Девіду Ірвінгу. Так само не за гоп-стоп і не за поширення дитячої порнографії. А за…лекцію перед студентами, в якій він піддав сумнівам офіційні масштаби знищення євреїв у концтаборах. (Забігаючи наперед, зазначу: уявіть, лишень, скільки треба би було пересадити людей в Україні, котрі применшують масштаби трьох українських голодоморів, якби подібний закон щодо заперечення геноциду проти українців діяв у нас!). Вже перебуваючи у в’язниці міста Граца, Ірвінг, мабуть, до глибин відчув усю кафкіанську сюрреалістичність новітнього «Королівства Данського», знайшовши у тюремній бібліотеці дві власні книжки – «Війна Гітлера» («Hitler´s War») і «Загибель конвою PQ-17» («The Destruction of Convoy PQ-17»). Автору-злочинцеві нічого не лишалося, як надписати автографи для тюремних наглядачів.

Затим, за аналогічними ірвінговим звинуваченнями у січні 2008 року було засуджено до шести років ув’язнення члена міської ради Відня Вольфганга Фроліха. Тепер на чолі «відьомської» когорти – Герд Хонсік. Другою у Європі за масштабами переслідування «єретиків» історичної науки є, як це не дивно, батьківщина Вольтера. Котрий, за іронією історії, прорік свою сакраментальну сентенцію: «Я не згоден з тим, що ви говорите, але буду до смерті захищати ваше право сказати це». Цей погляд пізніше став основою сучасного західного концепту і філософського розуміння свободи вираження поглядів. А Вольтер вважається одним із батьків лібералізму. До речі, ця людина знала, про що пише і за що бореться. Свого часу, у 1717 році, тоді ще юний Вольтер сам став жертвою переслідування за свободу слова, просидівши рік у Бастилії за сатиру на реґента Франції герцоґа Орлеанского. Сьогодні ж виглядає так, що стара Європа, цей бастіон демократії ще з давньогрецьких часів, сповзає до нового монстроподібного клона – тоталітарного лібералізму, за якого свобода вираження поглядів вже не є наріжною і незаперечною максимою, а часом стає на серйозній заваді самій «псевдодемократії».

У цьому сенсі аж ніяк не йдеться про її (свободи слова) абсолютний характер. Та ж стаття 10 Європейської Конвенції з прав людини у своїй обмежувальній частині нараховує аж сім позицій. Проте реалізація гарантованого права в жодній зі сфер, де це обмеження виправдане (окрім прямих закликів до повалення державного ладу і розкриття державної таємниці) не передбачає кримінального переслідування за вираження поглядів.

Саме тому, що філософія верховенства права (а не закону, як у вищезгаданих австрійських «кейсах») ґрунтується на застосуванні принципу пропорційності покарання щодо масштабів вчиненого злочину. Хіба не більш пропорційною, у згіршому сенсі, була би, скажімо, заборона розповсюдження або вилучення з обігу хонсікового опусу (наприклад, за схемою заборони з мотивів «оприлюднення порнографії» останнього роману українця Олеся Ульяненка)? Врешті-решт, для більш переконливого залякування бюргерів або ж французьких філістерів можна було би зорганізувати на площі Хельденплац та на Єлисейських полях вогнища святої «ліберальної» інквізиції з книг Хонсіка, Ірвінга та іже з ними  Ну, на кшталт того, як це суперпереконливо чинили єзуїти з творами Галілея, або фюрер з марксовим «Капіталом». Так само можна би було заборонити іноземцю Ірвінгу в’їзд на територію Австрії (тим паче, що Британія і досі не входить до Шенгену). У нас же в Україні не в’яжуть, наприклад, Лужкова чи Рогозіна за їхні антидержавні «лекції» у Криму. Або ж – і це було би хоч на йоту наближеним до вмотивовано-пропорційного демократичного правосуддя – перевести відповідальність за «неправильні погляди» в цивільно-правову площину, призначивши суттєве випорожнення кишень за неправомірні викиди крамольних думок. В Україні, наприклад, усі журналісти зітхнули з величезним полегшенням, коли законодавець декриміналізував у 2001 році відповідальність за публічну дефамацію (себто, наклеп, по-нашому).

До речі, повернемося «back to the…» (та ні, не до USSR), а до України. Здається ще Ленін дорікав старій Росії в тому, що та постійно доношує старезні пожмакані капелюшки, підібрані на європейських смітниках. Судячи з усього, схоже відбувається і з нашими законоініціаторами. Ще з минулорічної весни у Верховній Раді припадає пилом президентський законопроект про встановлення кримінальної відповідальності за заперечення Голодомору й Голокосту. Уявімо: цей закон приймається і набирає чинності. І діє так само, як в Австрії (єдина різниця – щодо побутових умов у тюрмах). А тепер подумаймо (ні, не про комуністів чи регіоналів), а про складову українського народу -- населення Південної і Східної України, значна частина котрого ще й досі перебуває під НЛП-впливом «скромної чарівности» радянсько-більшовицької пропаганди. Подумаймо також про те, що Україна позбудеться і свого блазня-герострата (ну, власного бетмена, себто борця з вурдалаками в літературі). Котрий, до речі, аж захлинається, закликаючи кримінально карати «пропагандистів нацизму» («Сегодня», 28 квітня 2009 року). Сам же ризикує потрапити до величезного списку перших жертв голодоморо-нігілістів. Бо ж йому, судячи з усього, аж свербить написати «історичний» опус про українську трагедію, з якого випливатиме, що геноциду українців як такого не було і що то все вигадки націоналістів і Ющенка. А якщо й був, то його зорганізували бандерівці в оточенні Коби...

Втім, якщо серйозно, то вся ця історія з австрійською жертвою демократії Хонсіком нагадує потоплення власної Атлантиди, згризання шашілем того могутнього фундаменту, на якому стабільно й велично вивищується у світі матінка-Європа. Та й ми разом з нею. Лишень поки як її географічна частина, що прагне політично інтегруватися у цивілізаційний «рай» часто всуціль бездумно та за будь-яку ціну.

Як відомо, ті ж самі американці є не менш затятими борцями з нацизмом, Голокостом та будь-якими іншими геноцидами. Нехай це й має значний відтінок і підтекст політтехнологічности. Проте, переконаний, ні за які тимчасові перемоги св. Георгія над жахливим Змієм, вони не почнуть параноїдальне знищення своєї вистражданої Першої поправки до Конституції. Це так само визнає, скажімо, один з кандидатів на посаду судді Європейського суду з прав людини, доктор юридичних наук Олександр Мережко: «Якщо б у США було здійснено спробу прийняття закону, який передбачає кримінальну відповідальність за заперечення, наприклад Голокосту, то, скоріше б за все, такий закон був би визнаний Верховним Судом як такий, що порушує свободу слова, передбачену Першою поправкою до Конституції» («Українська правда», 18.01.2008 р.).

Американці ж бо добре пам’ятають наріжний постулат одного з «батьків нації», Президента Томаса Джеферсона: «Свободу преси не можна обмежити без її повної втрати». Натомість європейське «відкрите суспільство» створює для своїх ворогів ореоли мучеників за ідею, запроторюючи їх за грати (як тут не згадати славної пам’яті Еразма Роттердамського). Пригадується, чимало більшовицьких вождів, наприклад, товаріщі Камо, Лєнін, Коба, а затим – і італійський дуче з німецьким фюрером стали великомучениками в очах власних обивателів, отримавши в свої часи статус «в’язнів сумління». Такі страждання за ідею викликали співчуття навіть у раціональних німців і австрійців. Що вже там говорити про наш вроджено-ментальний, а затим – і нашарований християнський  – «жаль до вбивць»  (за Достоєвським).

Отже, маємо поки що такий «алгоритм» здорового глузду. Демократія вбереже саму себе лишень тоді, коли дотримуватиметься власно сформульованих принципів, а не гратиме за правилами своїх ворогів. Себто, як сформулював академік Сахаров, боротиметься з думкою лише силою думки.