Re: цензії

18.12.2024|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Нотатки мемуарного жанру
17.12.2024|Оксана Тебешевська, заслужений учитель України, письменниця
Володимир Качкан: «З того слова насію довічних пісень…»
14.12.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Ключ до послань
10.12.2024|Ігор Зіньчук
Свобода не має ціни
01.12.2024|Ігор Зіньчук
Томас Манн „Будденброки” – роман–сага про занепад однієї родини
20.11.2024|Михайло Жайворон
Слова, яких вимагав світ
19.11.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Поети завжди матимуть багато роботи
19.11.2024|Олександра Малаш, кандидатка філологічних наук, письменниця, перекладачка, книжкова оглядачка
Часом те, що неправильно — найкращий вибір
18.11.2024|Віктор Вербич
Подзвін у сьогодення: художній екскурс у чотирнадцяте століття
17.11.2024|Василь Пазинич, фізик-математик, член НСПУ, м. Суми
Діалоги про історію України, написану в драматичних поемах, к нотатках на полях
Головна\Авторська колонка\Ульян як дзеркало української цензури

Авторська колонка

Ульян як дзеркало української цензури

Ще донедавна я вважав, що найбільшими душителями українського літературного Ренесансу є три різновиди діячів. Це – так званий «сучукрліт», котрий будь-що нове і яскраве в літературі обзиває «постмодернізмом» і шпетить різними там відсутностями «позитивних героїв», «зболеностей за долі», «любові до рідного чорнозему», ну і, зазвичай, присутностями перверзій, збочень та різних інших аморалій.

Це – депутати, котрих до болю в серці і кишенях турбують національні товаровиробники таврій, карбаміду та коксу, а доля українських книжок їм «по барабану». Оскільки крім шкідливо-пустопорожніх законопроектів та таблоїдів із адюльтерами комуністичних вождів нічого більше не читають. Ну і ще одна категорія – це мери, котрі виганяють на вулиці найстаріші українські видавництва і не виділяють коштів на закупку нових книжок для бібліотек. Бо ж мери люблять співати, а не читати. А ще приходити до консерваторії у спортивному костюмі.

Та ж, виявляється, я наївно помилявся. Адже ім’я їм – легіон.

Динозаври з фільму «Мільйон років до нашої ери» воскресли в моїй свідомості з пару місяців тому. Коли преса зарясніла повідомленнями про якусь Нацкомісію України з питань захисту суспільної моралі, яка, начебто, закриває деякі сайти під приводом боротьби з аморальністю та порнографією. Тоді подумалося: як кортить комусь ловити руками повітря або ж ставати на герць з вітряками – ну і нехай. Врешті, поважним дядечкам у трійках і при краватках та тіточкам з хурами на головах замість зачісок треба ж чимось забавлятися. Ну і заразом демонструвати своїм державним босам, що недарма їдять хліб і тринькають народну копійку.   

Але що повітря -- його ж не вгризеш. Не те діло – книжка. Ось тут можна розважитися – помацати з усіх боків, брутально спаплюжити, понівечити, виплеснути на неї якусь смердючу рідину, збудивши у мізках найпотаємніші збочені фантазії. Тим паче, що книжка виявилася жінкою. «Жінкою його мрії». 

Саме таку назву має останній роман Ульяна (в миру – Олеся Ульяненка), відомого і вибухового письменника покоління вісімдесятих. Минулого тижня його твір було заборонено до поширення українською цензурою в особі вищезгаданого органу, яка в свою, чергу з 1996 року заборонена українською Конституцією статтею 15. Найдивніше в цій історії -- законослухняність видавництва: воно одразу ж вилучило роман з продажу. Тобто, юридичною лексикою, виконало неправове, незаконне розпорядження вельми сумнівної за своє компетентністю структури, яка порушила Конституцію України як закон прямої дії.

В Інтернеті одразу ж з’явилися витяги з «літературно-моральної» ескпертизи, себто мотивації заборони. Уся біда Уляна в тому, що в кількох місцях свого непересічного за мовою та сюжетом роману він дозволив собі описати «любофф» як проникнення дечого циліндричної форми у дещо сферичної форми. Давні китайці називали це взаємопроникненням інь і янь. Індуси зробили це об’єктом одного зі своїх сакральних писань. І цим займаються щодня в Україні мільйони людей. Звісна річ, якщо вони не страждають на такі неприємні недуги як імпотенція або фригідність. З останніми можна, на жаль, займатися лише духовною мастурбацією, що власне і роблять деякі можновладні члени. Цей феномен пояснив відомий заокеанський психолог і психотерапевт: «Найпотаємнішою мрією євнухів є зробити євнухами всіх».

Щоправда, в цій історії неандертальського штибу є й інший, зворотний бік медалі. Згадаймо хоча б Оскара Уайльда, котрий за свої писання кілька років просидів у в’язниці, а потім емігрував до менш ханжеської Франції. Або ж Генрі Міллера, твори якого на американській батьківщині десятиліттями не видавалися, перебуваючи під судовою забороною. Але ж, добродії, це позаминуле і перша половина минулого століття. Сьогодні ж наші сумнозвісні вершителі літературних доль ще й досі живуть в неіснуючій, віртуальній країні – «в СССР, гдє секса нєт». Втім, після відомого роману Оксани Забужко були затверджені навіть на офіційному рівні поняття «український секс», і  щобільше, -- можливість проводити з нього «польові дослідження».

Чесно кажучи, в ульяновому романі я побачив не більше насильства і розпусти, аніж у загальновизнаних класиків – творців того ж «Механічного апельсина» чи «Калігули». Такі твори всього-навсього можна супроводжувати червоним квадратиком або ремаркою «Дітям до 16 років не рекомендується». Так само, як на цигарках. Більше того: за нинішнього периферійного і жалюгідно-нерозкрученого стану української літератури я вельми сумніваюся, що який-небудь тінейджер візьме та й прочитає книгу Ульяненка (а дарма, все ж таки – лавреат Шевченківської премії, нехай і малої). Натомість, увімкне телевізор або ж залізе в Інтернет і відірветься, якщо захоче, по повній програмі. І жодні державні регулятори з їхніми абсурдними законами і членами комітетів та комісій не заборонять такого природного діяння як мастурбація. Описаного, до речі, ще давньозаповітними мудрецями.

Втім, високоморальна Нацкомісія, як це не парадоксально звучить, на відміну від слона в порцеляновій лавці чи в музеї трипільського гончарства, усе ж вагомо долучається до розкрутки сучасної української літератури. Хай і таким незграбним, вульгарним і первіснообщинним робом. Вона мимохіть плекає табуйовані плоди нашого письменства; один її заборонний указ вартує страшенних потуг десятків піарщиків та літагенцій. Тож, цілком логічними виглядають недавні заклинання гуру нашої масової літератури Андрія Кокотюхи до Національного цензурного комітету – мовляв, дядечки, візьміть і мене під свою опіку. Хто-хто, а Кокотюха знає, скільки коштує реклама, і які методики промоушена блискавично й блискуче спрацьовують.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

19.12.2024|11:01
Топ БараБуки: довгий список найкращих дитячих і підліткових видань 2024 року
19.12.2024|07:49
Топ продажів видавництва VIVAT у 2024 році
18.12.2024|13:16
Фонд Східна Європа за підтримки Швейцарії випустив онлайн-курс для підлітків «Не можеш сказати – пиши!»
17.12.2024|19:44
Мирослав Лаюк став лауреатом премії імені Шевельова 2024 року
17.12.2024|19:09
Вийшов трейлер української стрічки «Фрагменти льоду»
10.12.2024|18:36
День народження Видавництва Старого Лева
10.12.2024|10:44
На Оболоні Книгарня "Є" відкриє новий культурний простір “Книгарня “Є”
10.12.2024|10:38
Видавець Віктор Круглов пройшов відбір на навчання в Стенфордській вищій школі бізнесу
10.12.2024|10:35
Ретроспективні фільми «7 психопатів», «Орландо» і «Володарі часу» покажуть узимку в кінотеатрах України
10.12.2024|10:30
У Києві презентують книжку “Спіймати невловиме. Путівник світом есеїстики”


Партнери