Re: цензії

06.04.2026|Андрій Павловський, письменник, журналіст, педагог, турагент
Світло, що не згасає у темряві (різдвяна проза, яка лікує)
06.04.2026|Віктор Вербич
У парадигмі непроминальної п’ятсолітньої історії
05.04.2026|Вікторія Фескова
Архітектура травми: як заповнити «Її порожні місця»
02.04.2026|Ігор Зіньчук
Війна, яка стосується кожного
30.03.2026|Валентина Семеняк, письменниця
Слово його вивершується, сіється, плодоносить…
25.03.2026|Анастасія Борисюк
Чи краще озирнутися й не мовчати?
Часоплину течія
18.03.2026|Валентина Семеняк, письменниця
Зізнання у любові… допоки є час
18.03.2026|Віктор Вербич
Відсвіт «Пекторалі любові» у контексті воєнних реалій
17.03.2026|Василь Кузан
Делікатна загадковість Михайла Вереса
Головна\Авторська колонка\Ульян як дзеркало української цензури

Авторська колонка

Ульян як дзеркало української цензури

Ще донедавна я вважав, що найбільшими душителями українського літературного Ренесансу є три різновиди діячів. Це – так званий «сучукрліт», котрий будь-що нове і яскраве в літературі обзиває «постмодернізмом» і шпетить різними там відсутностями «позитивних героїв», «зболеностей за долі», «любові до рідного чорнозему», ну і, зазвичай, присутностями перверзій, збочень та різних інших аморалій.

Це – депутати, котрих до болю в серці і кишенях турбують національні товаровиробники таврій, карбаміду та коксу, а доля українських книжок їм «по барабану». Оскільки крім шкідливо-пустопорожніх законопроектів та таблоїдів із адюльтерами комуністичних вождів нічого більше не читають. Ну і ще одна категорія – це мери, котрі виганяють на вулиці найстаріші українські видавництва і не виділяють коштів на закупку нових книжок для бібліотек. Бо ж мери люблять співати, а не читати. А ще приходити до консерваторії у спортивному костюмі.

Та ж, виявляється, я наївно помилявся. Адже ім’я їм – легіон.

Динозаври з фільму «Мільйон років до нашої ери» воскресли в моїй свідомості з пару місяців тому. Коли преса зарясніла повідомленнями про якусь Нацкомісію України з питань захисту суспільної моралі, яка, начебто, закриває деякі сайти під приводом боротьби з аморальністю та порнографією. Тоді подумалося: як кортить комусь ловити руками повітря або ж ставати на герць з вітряками – ну і нехай. Врешті, поважним дядечкам у трійках і при краватках та тіточкам з хурами на головах замість зачісок треба ж чимось забавлятися. Ну і заразом демонструвати своїм державним босам, що недарма їдять хліб і тринькають народну копійку.   

Але що повітря -- його ж не вгризеш. Не те діло – книжка. Ось тут можна розважитися – помацати з усіх боків, брутально спаплюжити, понівечити, виплеснути на неї якусь смердючу рідину, збудивши у мізках найпотаємніші збочені фантазії. Тим паче, що книжка виявилася жінкою. «Жінкою його мрії». 

Саме таку назву має останній роман Ульяна (в миру – Олеся Ульяненка), відомого і вибухового письменника покоління вісімдесятих. Минулого тижня його твір було заборонено до поширення українською цензурою в особі вищезгаданого органу, яка в свою, чергу з 1996 року заборонена українською Конституцією статтею 15. Найдивніше в цій історії -- законослухняність видавництва: воно одразу ж вилучило роман з продажу. Тобто, юридичною лексикою, виконало неправове, незаконне розпорядження вельми сумнівної за своє компетентністю структури, яка порушила Конституцію України як закон прямої дії.

В Інтернеті одразу ж з’явилися витяги з «літературно-моральної» ескпертизи, себто мотивації заборони. Уся біда Уляна в тому, що в кількох місцях свого непересічного за мовою та сюжетом роману він дозволив собі описати «любофф» як проникнення дечого циліндричної форми у дещо сферичної форми. Давні китайці називали це взаємопроникненням інь і янь. Індуси зробили це об’єктом одного зі своїх сакральних писань. І цим займаються щодня в Україні мільйони людей. Звісна річ, якщо вони не страждають на такі неприємні недуги як імпотенція або фригідність. З останніми можна, на жаль, займатися лише духовною мастурбацією, що власне і роблять деякі можновладні члени. Цей феномен пояснив відомий заокеанський психолог і психотерапевт: «Найпотаємнішою мрією євнухів є зробити євнухами всіх».

Щоправда, в цій історії неандертальського штибу є й інший, зворотний бік медалі. Згадаймо хоча б Оскара Уайльда, котрий за свої писання кілька років просидів у в’язниці, а потім емігрував до менш ханжеської Франції. Або ж Генрі Міллера, твори якого на американській батьківщині десятиліттями не видавалися, перебуваючи під судовою забороною. Але ж, добродії, це позаминуле і перша половина минулого століття. Сьогодні ж наші сумнозвісні вершителі літературних доль ще й досі живуть в неіснуючій, віртуальній країні – «в СССР, гдє секса нєт». Втім, після відомого роману Оксани Забужко були затверджені навіть на офіційному рівні поняття «український секс», і  щобільше, -- можливість проводити з нього «польові дослідження».

Чесно кажучи, в ульяновому романі я побачив не більше насильства і розпусти, аніж у загальновизнаних класиків – творців того ж «Механічного апельсина» чи «Калігули». Такі твори всього-навсього можна супроводжувати червоним квадратиком або ремаркою «Дітям до 16 років не рекомендується». Так само, як на цигарках. Більше того: за нинішнього периферійного і жалюгідно-нерозкрученого стану української літератури я вельми сумніваюся, що який-небудь тінейджер візьме та й прочитає книгу Ульяненка (а дарма, все ж таки – лавреат Шевченківської премії, нехай і малої). Натомість, увімкне телевізор або ж залізе в Інтернет і відірветься, якщо захоче, по повній програмі. І жодні державні регулятори з їхніми абсурдними законами і членами комітетів та комісій не заборонять такого природного діяння як мастурбація. Описаного, до речі, ще давньозаповітними мудрецями.

Втім, високоморальна Нацкомісія, як це не парадоксально звучить, на відміну від слона в порцеляновій лавці чи в музеї трипільського гончарства, усе ж вагомо долучається до розкрутки сучасної української літератури. Хай і таким незграбним, вульгарним і первіснообщинним робом. Вона мимохіть плекає табуйовані плоди нашого письменства; один її заборонний указ вартує страшенних потуг десятків піарщиків та літагенцій. Тож, цілком логічними виглядають недавні заклинання гуру нашої масової літератури Андрія Кокотюхи до Національного цензурного комітету – мовляв, дядечки, візьміть і мене під свою опіку. Хто-хто, а Кокотюха знає, скільки коштує реклама, і які методики промоушена блискавично й блискуче спрацьовують.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

06.04.2026|11:08
Перша в Україні spicy-серія: READBERRY запускає лінійку «гарячих» книжок із шкалою пікантності
06.04.2026|10:40
Україна на Брюссельському книжковому ярмарку: дискусії, переклади та боротьба за європейські полиці
03.04.2026|09:24
Кулінарія як мова та стратегія: у Відні презентували книгу Вероніки Чекалюк «Tasty Communication»
30.03.2026|13:46
Трамвай книги.кава.вініл на Підвальній повертається в оновленому форматі
30.03.2026|11:03
Калпна Сінг-Чітніс у перекладі Ігоря Павлюка
30.03.2026|10:58
У Києві оголосили переможців літературної премії «Своя полиця»
19.03.2026|09:06
Писати історію разом: проєкт «Вишиваний. Король України» розширює коло авторів
18.03.2026|20:31
Україна візьме участь у 55-му Брюссельському книжковому ярмарку
17.03.2026|10:45
У Івано-Франківську відкривається нова “Книгарня “Є”
11.03.2026|18:35
«Filling in»: Україна заповнює культурні прогалини на Лейпцизькому книжковому ярмарку 2026


Партнери