Re: цензії

05.11.2024|Михайло Жайворон
Слова, мов цвяхи, вийняті з долонь
Пароль до вирію
30.10.2024|Михайло Жайворон
Воскресіння у слові
30.10.2024|Тарас Кремінь, кандидат філологічних наук, Уповноважений із захисту державної мови
«Хотіла б я піснею стати...»
28.10.2024|Олена Даниліна, філологиня, письменниця, арттерапевтиня
У війни не дитяче обличчя
27.10.2024|Євгенія Юрченко
Драматично-поетичний світ Ігоря Павлюка
25.10.2024|Ігор Чорний
Примари минулого
20.10.2024|Євгенія Юрченко
Пан на своїй землі
19.10.2024|Антоніна Царук, м. Кропивницький
Видобувач поезії з буднів
17.10.2024|Альона Радецька, поетеса, літературна критикиня
Трансформація життєвих істин — шлях до самопізнання
Головна\Авторська колонка\Ульян як дзеркало української цензури

Авторська колонка

Ульян як дзеркало української цензури

Ще донедавна я вважав, що найбільшими душителями українського літературного Ренесансу є три різновиди діячів. Це – так званий «сучукрліт», котрий будь-що нове і яскраве в літературі обзиває «постмодернізмом» і шпетить різними там відсутностями «позитивних героїв», «зболеностей за долі», «любові до рідного чорнозему», ну і, зазвичай, присутностями перверзій, збочень та різних інших аморалій.

Це – депутати, котрих до болю в серці і кишенях турбують національні товаровиробники таврій, карбаміду та коксу, а доля українських книжок їм «по барабану». Оскільки крім шкідливо-пустопорожніх законопроектів та таблоїдів із адюльтерами комуністичних вождів нічого більше не читають. Ну і ще одна категорія – це мери, котрі виганяють на вулиці найстаріші українські видавництва і не виділяють коштів на закупку нових книжок для бібліотек. Бо ж мери люблять співати, а не читати. А ще приходити до консерваторії у спортивному костюмі.

Та ж, виявляється, я наївно помилявся. Адже ім’я їм – легіон.

Динозаври з фільму «Мільйон років до нашої ери» воскресли в моїй свідомості з пару місяців тому. Коли преса зарясніла повідомленнями про якусь Нацкомісію України з питань захисту суспільної моралі, яка, начебто, закриває деякі сайти під приводом боротьби з аморальністю та порнографією. Тоді подумалося: як кортить комусь ловити руками повітря або ж ставати на герць з вітряками – ну і нехай. Врешті, поважним дядечкам у трійках і при краватках та тіточкам з хурами на головах замість зачісок треба ж чимось забавлятися. Ну і заразом демонструвати своїм державним босам, що недарма їдять хліб і тринькають народну копійку.   

Але що повітря -- його ж не вгризеш. Не те діло – книжка. Ось тут можна розважитися – помацати з усіх боків, брутально спаплюжити, понівечити, виплеснути на неї якусь смердючу рідину, збудивши у мізках найпотаємніші збочені фантазії. Тим паче, що книжка виявилася жінкою. «Жінкою його мрії». 

Саме таку назву має останній роман Ульяна (в миру – Олеся Ульяненка), відомого і вибухового письменника покоління вісімдесятих. Минулого тижня його твір було заборонено до поширення українською цензурою в особі вищезгаданого органу, яка в свою, чергу з 1996 року заборонена українською Конституцією статтею 15. Найдивніше в цій історії -- законослухняність видавництва: воно одразу ж вилучило роман з продажу. Тобто, юридичною лексикою, виконало неправове, незаконне розпорядження вельми сумнівної за своє компетентністю структури, яка порушила Конституцію України як закон прямої дії.

В Інтернеті одразу ж з’явилися витяги з «літературно-моральної» ескпертизи, себто мотивації заборони. Уся біда Уляна в тому, що в кількох місцях свого непересічного за мовою та сюжетом роману він дозволив собі описати «любофф» як проникнення дечого циліндричної форми у дещо сферичної форми. Давні китайці називали це взаємопроникненням інь і янь. Індуси зробили це об’єктом одного зі своїх сакральних писань. І цим займаються щодня в Україні мільйони людей. Звісна річ, якщо вони не страждають на такі неприємні недуги як імпотенція або фригідність. З останніми можна, на жаль, займатися лише духовною мастурбацією, що власне і роблять деякі можновладні члени. Цей феномен пояснив відомий заокеанський психолог і психотерапевт: «Найпотаємнішою мрією євнухів є зробити євнухами всіх».

Щоправда, в цій історії неандертальського штибу є й інший, зворотний бік медалі. Згадаймо хоча б Оскара Уайльда, котрий за свої писання кілька років просидів у в’язниці, а потім емігрував до менш ханжеської Франції. Або ж Генрі Міллера, твори якого на американській батьківщині десятиліттями не видавалися, перебуваючи під судовою забороною. Але ж, добродії, це позаминуле і перша половина минулого століття. Сьогодні ж наші сумнозвісні вершителі літературних доль ще й досі живуть в неіснуючій, віртуальній країні – «в СССР, гдє секса нєт». Втім, після відомого роману Оксани Забужко були затверджені навіть на офіційному рівні поняття «український секс», і  щобільше, -- можливість проводити з нього «польові дослідження».

Чесно кажучи, в ульяновому романі я побачив не більше насильства і розпусти, аніж у загальновизнаних класиків – творців того ж «Механічного апельсина» чи «Калігули». Такі твори всього-навсього можна супроводжувати червоним квадратиком або ремаркою «Дітям до 16 років не рекомендується». Так само, як на цигарках. Більше того: за нинішнього периферійного і жалюгідно-нерозкрученого стану української літератури я вельми сумніваюся, що який-небудь тінейджер візьме та й прочитає книгу Ульяненка (а дарма, все ж таки – лавреат Шевченківської премії, нехай і малої). Натомість, увімкне телевізор або ж залізе в Інтернет і відірветься, якщо захоче, по повній програмі. І жодні державні регулятори з їхніми абсурдними законами і членами комітетів та комісій не заборонять такого природного діяння як мастурбація. Описаного, до речі, ще давньозаповітними мудрецями.

Втім, високоморальна Нацкомісія, як це не парадоксально звучить, на відміну від слона в порцеляновій лавці чи в музеї трипільського гончарства, усе ж вагомо долучається до розкрутки сучасної української літератури. Хай і таким незграбним, вульгарним і первіснообщинним робом. Вона мимохіть плекає табуйовані плоди нашого письменства; один її заборонний указ вартує страшенних потуг десятків піарщиків та літагенцій. Тож, цілком логічними виглядають недавні заклинання гуру нашої масової літератури Андрія Кокотюхи до Національного цензурного комітету – мовляв, дядечки, візьміть і мене під свою опіку. Хто-хто, а Кокотюха знає, скільки коштує реклама, і які методики промоушена блискавично й блискуче спрацьовують.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

30.10.2024|14:38
У просторі ПЕН відбудеться зустріч із письменницею Оксаною Мороз у межах Кіноклубу Docudays UA
30.10.2024|13:44
10 причин відвідати Фестиваль “Земля Поетів” у Львові 9-10 листопада
28.10.2024|13:51
Оголошено довгі списки Книги року ВВС-2024
25.10.2024|09:29
Книгарня біля Софіївського парку: "Книгарня "Є" відкрила магазин в Умані
19.10.2024|09:56
Названі лавреати Міжнародного літературного конкурсу прози рукописів «Крилатий Лев»
17.10.2024|12:48
У видавництві “Чорні вівці” розпочався передпродаж підліткового зимового фентезі “Різдвяний експрес” Карін Ерландссон
17.10.2024|11:55
Розпочався конкурс на здобуття премії Drahomán Prize за 2024 рік
17.10.2024|11:33
Що читає Україна?: аналітика по областям
17.10.2024|11:27
«Liber 24»: як Україна вперше взяла участь у книжковому ярмарку в Барселон
11.10.2024|18:46
Киян запрошують обміняти російськомовні книжки на українські по “шокуючій знижці”


Партнери