Це означає, що загальноприйнятний, змодульований для мас «дискурс» і усталені ментальні кордони порушено. І що автор вийшов на певні сутнісні, глибинні рівні, про які в суспільстві говорять лише пошепки і то – на кухнях під монотонний супровід державного радіо. А то й узагалі – ошелешено волають про якісь другорядні деталі, часто свідомо оминаючи наріжний стержень, есенцію явища.

З точки зору глобальної кіноіндустрії режисер, на мій погляд, не створив нічого визначного й нового. Він просто вийшов на привабливо-глянцевий, голівудсько-оскароносний формат, як це зробив свого часу Єжи Гофман зі своїм «Вогнем і мечем». Він створив цей фільм, чітко наслідуючи «прохідні» і заздалегідь визначені західно-масовими трендами критерії – багатий бюджет, елітарний акторський ряд, максимальна наближеність до матриці першоджерела, апріорна гламурність зображення (навіть поту, крові, бруду війни, навіть натуралізованих садистичних тортур). Одне слово, все -- «как в лучших домах Парижа». Авторську методу «Тараса Бульби» хочеться співставити з написанням якісного, ледь не бездоганного проекту на отримання жирного західного гранту, або ж дисертації, яка не порушила жодної з ВАКівських вимог щодо методології, навіть у частині кондово-марксистських пережитків. 

Втім, для України творіння В. Бортка має усе ж таки непересічне значення. І це частково потверджується тим, що фільм мимоволі збурив палку критичну дискусію в інтелектуальних елітах двох братніх слов’янських протилежностей.

Для нас він, передовсім, оголив заснулий інстинкт самопізнання щодо свого місця у цьому світі. Щодо того, чому ж ми з такою багатою історією, мальовничою природою, працьовитим народом і найхоробрішими у світі, «самурайськими» вояками продовжуємо нині своє безбарвне тягле існування на забутому усіма, занедбаному хуторі, у ледь не трансцендентній тіні? Режисер, як видається, у «Тарасі Бульбі» підібрав універсальний ключ до сердець усіх українців – від школяра до президента, від закарпатця до дончанина. Гламурний, ледь не «плейбоївський» формат зображення козаччини, звісно не сприяв появі нового в кінематографі, як свого часу – народження практично «нізвідкіль» українського поетичного кіно. Проте, як не парадоксально, саме така форматність самозображення (а не напівпараноїдальний Богдан Хмельницький з виряченими очима) сьогодні потрібна, як ніколи, для нашого ніким не очікуваного прориву у знівельованій глобальній культурі. Один показ у вітчизняному прокаті цього сучасного епічного кінодрайву, на мій погляд, перевершив за ефектом і значенням усі «освоєні» багатомільйонні кошти, спрямовані на піар України як у світі, так і серед віртуально-номінальних, зденаціоналізованих українців у самій нашій неньці. В. Бортко довів своєю стрічкою, що пізнати таку глобальну і складну річ, як «національна ідея» цілком можливо на власному грунті, на гумусі рідної культури і історії. Перефразовуючи великого співвітчизника: навіщо шукати, чорта, якщо він – за твоїми плечима?

Більше того, якщо «Тараса  Бульбу» перегляне який-небудь інтелектуал, скажімо, з Беніну, то опісля він майже стовідсотково зацікавиться першоджерелом. І, як мінімум, прочитає Гоголя, а затим, можливо, відкриє для себе цю «terra incognita», переконавшися, що це – не «tabula rasa». Що це – не ширпотреб, і, навіть, не індпошив.

І ось парадокс: для такого блискучого просування культурно-історичного феномену України прислужилися... «братні» російські гроші. Тож, на мій погляд, різноманітним можновладцям від культури та місцевим «свідомим» культ-маргіналам, слід удячно вклонитися «Газпрому» за такий шляхетно-меценатський чин для неньки-України. Натомість, бачимо здебільшого лише український остракізм щодо напівукраїнця-напівросіянина Бортка, мовляв, як він посмів зробити запорожців «русскімі», як міг вкласти в їхні передсмертні уста слова вірності «Руській землі»?! При цьому, мало хто нарікає: а чому ж Україна (читай, влада плюс олігархи) не знайшли, даруйте, всього 25 мільйонів на екранізацію власного світоча?

Мене особисто зовсім не дивує іншополюсна оціночна безграмотність жириновських, зюганових та інших «ісконніков», котрі цілком прогнозовано підняли «Бульбу» на щит ілюзорної псевдоєдності двох братніх народів. Це при тому, що росіян ні в гоголівському першоджерелі, ані в фільмі, ані в укрансько-польських історичних битвах помічено не було. Нинішня Росія називалася тоді Московською державою, а козацька Русь-Україна мимоволі слугувала щитом для східного царства від польської і турецької інтервенцій. Так само не дивує, що сучасна російська постімперська еліта, якщо й читає своїх серйозних істориків – Карамзіна, Ключевського, Соловйова, -- то робить це за принципом власного прислів’я «смотришь в книгу...» В цьому політичні еліти двох слов’янських країн є воістину нерозривними сіамськими близнюками.

Щиро дивують наші національно-свідомі інтелектуали. Що їм заважає, наприклад, взяти з полиці запиленого Гоголя і прочитати в першоджерелі: «русский», «Русская земля». А потім подумати: а як же себе називали козаки в XVI-XVII століттях? А потім так само здивуватися: чого ж це Франко пише в шкільному хрестоматійному вірші «Ти, брате, любиш Русь?» Або чому Грушевський називає працю свого життя «Історія України-Руси»? Чи ж з якого дива галичани ледь не до совіцької окупації у 1939 році ідентифікували себе як «русини»?

Натомість ледь не усі помітили і схвально оцінили режисерську політкоректність щодо змальованих Гоголем представників єврейського народу. У Бортка в фільмі – абстрактні «шинкарі». Можливо, і був у цьому сенс, щоб евфемістично обійти це невідомо ким роздуте і викривлене до фантасмагоричності питання. Але ж, погодьтеся, цивілізоване, вільне й відкрите суспільство ніяк не може обійтися (тому що просто заваляться його основи) без здорового глузду і наслідування законам принаймні формальної логіки. В багатьох європейських мовах (англійська, німецька, французька та ін.) назва єврейського народу грунтується саме на тій кореневій морфемі, яку так само використовували у своїх творах Гоголь, Шевченко, Достоєвський, інші класики. Вочевидячки, Бортко перестрахувався у тому, щоби його не дай Бог не затаврували в якійсь сумнівній расистській орієнтації, ксенофобії, наприклад. Це, звичайно ж, смішно, тому що в цьому тоді автоматично треба було би звинуватити і Гоголя (та й не лише його). А затим – і позбавити його літературно-культурних регалій всесвітньовизнаного генія.

На жаль, майже повсякчас мистецьке явище починають оцінювати в суто політичній, ідеологічній чи національній площині. Такі підходи вихолощують мистецтво, відволікаючи від його справжнього екзистенційного виміру, глибинної трансцендентної суті. Так, на жаль, сталося і з кіноепосом В. Бортка «Тарас Бульба». У маси вкотре вже полетіли обгризені кістки здеградованого і заполітизованого медіа-»дискурсу». «Гоголь -- великоімперський шовініст чи український манкурт?»; «Русь – це Україна чи Московське царство?», «Шинкар – це позанаціональна назва чи національна ідентифікація?» Немає сенсу занурюватися далі у ці тривіальні і достоту третьорядні деталі. Таке враження, ніби хтось свідомо затягує нас у ментальний лабіринт, не даючи при цьому жодної рятівної ниті. Але, якщо прискіпливо придивитися, то виявляється: у цей складний лабіринт спримітизованих підходів ми заводимо себе власноруч. Тож розрубаймо цей штучний, хаотичний вузол – і перегляньмо по-новому, без заяложень і непотрібних нашарувань кіноепос В. Бортка. Адже ми гідні місця під сонцем у цьому світі!