За останні сто - сто п´ятдесят років поезія зазнала величезних змін. Різниця між поезією, якою вона була до Рембо, і поезією, якою вона є тепер, настільки велика, що було б, може, й не зайве вигадати якийсь інший термін на позначення тої другої. Щоб акцентувати увагу на тих змінах, яких зазнало поняття поезії, на відкритости цього явища міланський журнал «Poesia» (між іншим, нещодавно у ньому з´явилася добірка віршів В. Бориспольця) наприкінці вісімдесятих років ХХ століття упродовж майже півтора року мав таку цікаву композиційну рамку: кожне число відкривалося рубрикою «Чим є поезія?», а завершувалося рубрикою «Чим була поезія?». "Єдиної поезії немає, а існують і існуватимуть різні поняття поезії, які змінюються не тільки залежно від епохи чи країни, а й залежно від того чи іншого тексту", - писав Цвєтан Тодоров, проаналізувавши образні моделі двох позірно близьких між собою авторів - Шарля Бодлера й Артюра Рембо.

Тектонічні зсуви в українській поезії настали порівняно з західною поезією нещодавно. В силу суспільно-політичних обставин, говорити про які тут не вважаю за необхідне, вплив таких новаторів, як Семенко чи Тарнавський, на загальний розвиток вітчизняної поезії був мінімальним, тож масштабні зміни припадають, як виглядає, допіру на останні десятиліття. Йдеться про зміни в плані поетичної мови, структури, про зміну образу автора, про зміну (а то й зникнення) функції поезії. Поезія стала менш правильною, а значить позбулася деякої штучности і здобулася на трохи більшу свободу. Цей наплив свободи загалом варто вітати, хоча він викликає і застереження. Інколи, читаючи твори юних і вже не зовсім молодих авторів, складається враження, що сучасна поезія вже дійшла до тієї межі, коли виникають серйозні підозри, що певні тексти насправді поезією не є. Якщо в радянську епоху нерідко поезією називали римовану публіцистику, то в наш час за поезію можна видавати все, що формально подібне до верлібру (а до верлібру формально подібним може бути будь-який текст чи навіть буквосполучення). Визначити, де поезія, а де щось інше, вкрай складно. Оскільки - про це можна прочитати й у літературознавчих словниках - однією з головних ознак поезії є недомовлення, то будь-який текст, з якого можна витягнути певну двозначність, потенційно є поетичним. Існують тексти, які доволі комфортно читати, але якщо замислитися над їхніми поетичними достоїнствами, то можна прийти до висновку, що таких достоїнств вони не мають.

Але - що значить поетичні достоїнства? Що значить поетичне?

В українському літературному просторі не помітно дискусій на предмет того, що таке поетичне. У нас нема журналу, який би спеціалізувався на поезії, а ті, що є, в теоретичні дебрі читача не штовхають. Є, звичайно, різні погляди, але вони існують відокремлено й озвучуються нечасто. Дехто з поетів інколи прописує власне творче кредо в самих віршах, але такі випадки є спорадичними й не завжди вичерпно витлумачують авторське розуміння поетичного. Про рідне літературознавство краще мені промовчати - здається, воно відстає від поезії років так на п´ятдесят: допіру добралися до осмислення того, що таке Нью-Йоркська група і Київська школа. «Літературознавчий словник-довідник» визначає поезію як "мистецтво слова, виповнене енергією «аристократизму духу», або, як пише Ліна Костенко:

Поезія - це завжди неповторність,

Якийсь безсмертний дотик до душі".

Визначальна характеристика аристократизм духу подана в лапках і без коментаря. Одне невідоме пояснюється через друге, ще більш затемнене.

У польській поезії, хоч я з нею знайомий досить поверхово, ситуація інакша. Осмислення того, що таке сучасна поезія, в наших західних сусідів йде значно активніше. Причому це стосується як дискурсу самих поетів, так і дискурсу літературознавців - щороку з´являються нові книжки, об´єктом аналізу яких є сучасна польська поезія. Одним із тих, кому питання сутности поезії не дає спокою, є знайомий українським читачам польський поет, прозаїк, есеїст, перекладач, редактор часопису «Twόrczość» Богдан Задура. В одній з книжок, упорядкованій представником українського літературознавчого корпусу, значиться, ніби цей автор здобув найбільше визнання саме завдяки перекладам з української; але це більш ніж натяжка. Задура перекладав багатьох українських поетів, від Павличка до наймолодших, антологія його перекладів сучасної української поезії «Wiersze zawsze są wolne» уже двічі перевидавалася, він досить часто як для закордонного літератора буває в Україні, але на батьківщині його знають найперше як поета.

Богдан Задура унікальний тим, що як поет він почався з неокласицизму (було то ще в далеких 60-х), проте з часом його письмо ставало дедалі розкутішим та багатограннішим, і тепер його вважають патріархом сучасної польської поезії. Не дивно, що його вибрані вірші українською мовою перекладали такі різні перекладачі трьох поколінь, як Дмитро Павличко, Микола Рябчук та Андрій Бондар; перша книжка Задури, видана в Україні, - «Поет розмовляє з народом» (Фоліо, 2007) - з їхніх перекладів і складається, хоча на українську перекладали його не тільки вони.

Саме на основі Задуриних текстів я хотів би поміркувати, що таке поезія і, зокрема, що таке поезія сучасна. Але не обмежуючись самими перекладними віршів, що ввійшли до книжки «Поет розмовляє з народом», а залучивши також доступні мені есеїстичні тексти Задури, його поезії в оригіналі, інтерв´ю з ним і літературно-критичні публікації про його творчість.

Є в Задури такий есей «Дай йому там, де його нема, або Чужоземні мови поезії» (перша частина заголовка цього тексту дала назву збірці есеїв, виданій 1996 року; у 2007 році цю збірку разом з двома іншими есеїстичними книжками - «Радість читання» і «Між віршами» - передруковано в першому томі його "шкіців, рецензій, фейлетонів"). Роз´яснюючи назву цього есею, Задура спершу висловлює припущення, що у такому малозрозумілому реченні слово "поезія" може на перший погляд видатися найбільш однозначним і зрозумілим. Коли ж, говорить він далі, зіставити погляди трьох польських класиків (Ципріяна Норвіда, Едварда Стахури й Тадеуша Ружевича) на сутність поезії, то відразу побачимо, яка між ними велика різниця: один твердив, що поетами бувають, інший запевняв, що все є поезією, а третій узагалі вважав, що поезія вмерла. Таким чином Задура доходить висновку, який повторюватиме ще не раз: "поезія" є чимось значно менше зрозумілим, аніж інші слова у назві - "дай", "йому", "там" і т.д. Наприкінці есею Задура пише: "Кожна поезія - це свого роду чужоземна мова <...> Якщо ми сміємося з Мольєрового пана Журдена, бо він, бачте, не знав, що говорить прозою, то чи не годилося б нам так само сміятися з себе самих, коли здається нам, що поезія написана нашою рідною мовою" (Zadura B. Szkice, recenzje, felietony. - T.1. - Wrocław: Biuro Literackie, 2007. - S. 194).

Задура говорить про поезію як про мову, що балансує на межі порозуміння з пів слова й неможливости бути зрозумілою, на межі простоти і недосяжности, про поезію як виклик. Те перше речення назви есею, перш ніж Задура його записав, він почув під час гри свого сина в настільний теніс. В контексті фраза означала приблизно таке: ану, подай м´ячик туди, де суперник його не чекає, постав свого суперника в скрутне становище, застань його зненацька. Поезія, признається Задура, для нього самого якраз і є таким викликом - йому цікаві насамперед ті твори, які здатні здивувати, спантеличити. Напевно, таке ставлення до поезії не дає йому забронзовіти, штовхає на естетичні ризики, підтримує його інтерес до поезії впродовж уже майже пів століття. А оскільки творчість молодих часто є свіжішою, незвичнішою, непередбачуванішою, ніж творчість тих, хто вже має набиту руку, то й не дивно, що Задура багато уваги присвячує молодим авторам (зокрема, 2005 року в його перекладах вийшли польською мовою книжки Сергія Жадана та Андрія Бондаря, а 2009-го - збірка Остапа Сливинського; перекладає він і молодших авторів - Стронговського, Любку, Белея; не цурається перекладати навіть таку малопомітну поетичну мізерію, яку колись вряди годи пописував автор цих рядків).

Така концепція поетичного видається мені сучаснішою, демократичнішою, аніж та, що утверджена в літературознавчих лексиконах. Рядки Ліни Костенко, зацитовані вище, звучать хоча й досить привабливо, та занадто врочисто (а в цієї авторки є ще й: "поезія - це свято, як любов. / О, то не є розмовка побутова!"), щоб бути незамінним орієнтиром для тих, хто шукає нових поетичних шляхів. Сучасна поезія, якщо вона не твориться методом наслідування, не може бути лише врочистою, піднесеною (саме цими рисами поезія часом нас і спокушає), розвиток неминуче викликає потребу в розширенні її стильового діапазону. Сучасна поезія нерідко живе там, де зачіпає "непоетичне" - "непоетичні" теми, "непоетичні" форми вислову, і творчість Богдана Задури є небаченим на українській літературній мапі прикладом того, як не треба себе обмежувати рамками стилістичними, тематичними, етичними і т.п. Поема з класичним римуванням, сонети, поезії в прозі, одновірші, перелік запитань, розлогі наративні верлібри - все це у його творчості поєднується між собою, як праця за редакторським столом, батьківські чи синівські обов´язки і статева активність. Чи не найважливішим художнім засобом у текстах Задури є іронія (зокрема, і самоіронія).

Я думав, що людська трагічна істота

Буває то гарна, а то - мов гидота.

Тепер, як Пилат, я питаюся, власне:

Що значить потворне, а що значить прекрасне?

То гра світлотіні - сказати належить,

Що все від освітлення в світі залежить.

Тепер в моїй думці щось нове розквітло:

В поезії теж найважливіше світло.

Ти? Я? Другорядне. Так само і з нами:

Найважливіше те, що стоїть поміж нами.

(Задура Б. Поет розмовляє з народом, с. 78)

У першій строфі вірша автор дистанціюється від свого поетичного минулого, в якому, на його актуальний погляд, мало місце спрощене трактування людини, що його можна назвати прямолінійно етичним. У другій строфі висловлює свою недовіру до усталених естетичних категорій, в третій строфі пропонує їх примирити, суб´єктивізувати, а в четвертій, коли говорить про світло, то може здатися, що вишуканий естетизм все-таки домінує, але з останньої строфи випливає, що під тим вишуканим естетизмом може бути приховано тваринний інстинкт. Втім, то вже на розсуд читача - можливо, хтось того інстинкту і не побачить.

Українські читачі звикли до того, що поезія має бути твердженням, напучуванням, ліричним висловлюванням. Нічого з цього Задура не пропонує, натомість він пропонує читачеві інтелектуальну гру. Звичайно, у нього багате асоціативне мислення і, як вже зазначалося, надзвичайна чутливість до мови, водночас його поезія має міцне раціональне осердя - філософ за освітою, як-не-як. Читач, котрий не хоче чутися спантеличеним від тексту, а хоче, навпаки, щоб текст додавав йому певности, не витримає з тим Задурою, візьме собі прямолінійніші (наївніші) вірші.

Якщо в попередньому творі обіграно категоризацію поезії як світла, то в наступному (хронологічно він раніший - попередній зі збірки «Пагорб крота» (2004 р.), а цей - з «Кашель у липні» (2000 р.)) автор експлуатує визначення поезії як "усвідомленої правди":

Літа шістдесяті Їхній початок

Любить Еліота має 17 років

Поезія - то усвідомлена правда

бо в початках ніколи

не знаємо закінчень

Літа дев´яності Їхній кінець

Від Еліота його нудить

Поезія - то усвідомлена правда

у початках завжди

знаємо закінчення

(с. 56)

Як бачимо, афористична теза "Поезія - то усвідомлена правда" звучить у вірші рефреном, а все, що перед нею і після неї, перебуває в антитетичному зв´язку між строфами: 60-ті / 90-ті; початок / кінець; любить / нудить; ніколи/ завжди; не знаємо / знаємо. Постає запитання: як може одне і те саме твердження так гонорово почуватися у взаємосуперечливих контекстах? Задура провокує читача задуматися над тим, що означає та двічі повторена патетична фраза (та й чи взагалі вона щось означає...). Автор раз по раз вселяє читачеві недовіру до певних гасел, мовних кліше, спонукує застановитися, перечитати ще раз, подумати, чи гарні фрази на кшталт рефрену з цього вірша мають сенс, чи вони служать для прикриття інтелектуальної порожнечі. Поезія пишеться не лише для того, щоб творити новий сенс, але й щоб показувати безсенс того, що видається за відкриття. Питання, чи є це поетична тема, чи, може, не варто засмічувати мистецтво, покликане виражати "аристократизм духу", якимись бздурами для Задури не стоїть. В одному з численних інтерв´ю він говорить: "Задля якогось шаленого літературного проєкту все заслуговує на те, щоб бути зафіксованим", хоча тут-таки здає собі справу, що не варто описувати все підряд, щоб не повторюватися: "Проблема полягає в тому, скільки разів варто одне й те саме запам´ятовувати" (Bohdan Zadura. Barbarzyńca w parku // www. //http://www.biuroliterackie.pl/przystan/czytaj.php?site=100&co=txt_3559).

Як я вже згадував, за освітою Задура - філософ. Філософія, як відомо, промовляє узагальненнями. Конкретні, одиничні факти її цікавлять лише як матеріал для узагальнень. В одному з віршів Задури кожна строфа завершується рядком, що його можна перекласти "Які чудові загальні речення" (перекладу цього вірша у книжці «Поет розмовляє з народом» немає; оригінал у першому томі «Зібраних віршів» на стор. 211-212). В інтерв´ю поет з цього приводу мовить таке: "Поезія, що тримається на самих узагальненнях, - то щось нестерпне"(Bohdan Zadura. Barbarzyńca w parku), а в есеї «Зіпсовані приємності» (частина якого, до речі, присвячена виданням віршів Д. Павличка польською мовою) розповідає, як під час одного свого творчого вечора був вимушений відповідати на запитання настільки загальними реченнями, що за хвилю по тому, як ті речення виходили йому з уст, вже не знав, що наговорив. (Після вечора, до речі, та пані, котра поставила була запитання, дякувала за відповідь. - Див. стор. 520 першого тому «Шкіців, рецензій, фейлетонів».)

У Задури є вірші, що складаються з загальних речень, і є такі, що переобтяжені мало не репортерською конкретикою. У першій збірці «У краєвиді із амфор» (1968 р.) переважає філософічна узагальненість, у збірках дев´яностих - початку двотисячних більше конкретики. Одним з найрадикальніших творів, побудованих на конкретиці, можна вважати вірш «Схематизм», дев´яносто відсотків якого становить перелік імен черниць за абеткою. Дві з половиною сторінки тексту - і жодних ознак поетичного. Де-не-де перелік розбавлено репліками на кшталт "Зараз вип´ю чаю з бісквітом" або "Зараз з´їм сливку в шоколаді зроблену / кооперативом «Солідарність»", що є поодинокими маркерами авторської присутности. І так сумлінно перерахувавши всіх від "A" до "W" (в польській абетці ця літера на одній з передостанніх позицій), на імені Воскресенка автор раптом зривається: "коли воскреснемо / тоді побалакаємо / як поет з черницями" (Поет розмовляє з народом, с. 105). Здавалося б, ну що можна висмоктати із цього монотонного, поетично безпорадного переліку, і раптом одне слово, одне ім´я у ньому стає вибухово сенсовним. Випадковість, зізнавався якось поет, відіграє надзвичайно велику роль у його житті, і це позначилося на його образному мисленні, на його поетичній манері. Між іншим, мистецтво модернізму і постмодернізму загалом досить часто виражає випадкове, розриви у логічних зв´язках. Ролан Барт у «Нульовому ступені письма» писав, що в сучасній поезії (було це, правда, ще в 1953 р.) "кожне слово - несподіванка, ящик Пандори <...>. Зяючі темрявою провали чергуються в ній зі спалахами світла, недомовлене сусідує з перенасиченими змістом знаками; в такій поезії відсутня стійка, передбачувана цілеспрямованість" (Барт Р. Нулевая степень письма // Семиотика: сб. ст. [переводы / сост., вступ. ст. и общ. ред. Ю. Степанова]. - Москва: Радуга, 1983. - С. 331).

Читач може сумніватися, чи виправдані такі експерименти, як запропонований у вірші «Схематизм», в плані відповідности лексичної маси й поетичної іскри, що спалахує допіру аж на третій сторінці твору, але, очевидно, для поета-реформатора такого калібру, як Задура, подібні прийоми виглядають переконливіше, ніж тисячократно вживані "милосердні прикметники", що ввійшли в плоть і кров поетичної традиції і чиє коріння "в пітьмі" (Поет розмовляє з народом, с. 90).

Як і Ліна Костенко, Задура, схоже, теж вважає, що поезія - це неповторність, але польський класик, на відміну від українського, твердить, що якщо якесь висловлювання відразу видається правдивим, то воно є банальним (Bohdan Zadura. Prawdę mόwiąc. Rozmawia Andrzej Sosnowski //http://www.biuroliterackie.pl/przystan/czytaj.php?site=100&co=txt_0812). Задура воліє ризикувати, експериментувати, аніж повсякчас дотримуватися правил доброго тону, йому  однаково пасує бути мудрецем і блазнем, і ніщо людське йому не чуже. Можливо, він не завжди пише поезію (маю на увазі таки тексти, що входять до збірок), але він є тим двигуном, який розширює межі поетичного. І якщо наведений вище висновок Цвєтана Тодорова не позбавлений сенсу, то можна сказати так, що те, що сьогодні поезією не вважається, завтра цілком може бути прийнято нею вважати. Якщо доречно тут підпиратися біблійними істинами, то можна сказати, що ті, хто вчора були останніми, завтра можуть стати першими. Важливо покладатися не на конвенції, а йти своїм шляхом. Поезія - це не політика, в якій, каже Задура, нема чого робити тому, хто не хоче повторювати загальновідомого; в поезії якраз навпаки - ті, хто тримаються канонів і прагнуть бути зрозумілими, ті не вносять нічого нового до її розвитку, найцінніше у ній є те, чого ще не було сказано.

На початку вірша «Де поезія?», що ввійшов до збірки «Тиша», мовиться: "Поезія там / де ніхто її не шукає / <...>". Для декого того означення було б достатньо. Але не для Задури: признавшись, що сам якось вигукнув наведені слова, бо, мовляв, "був упевнений" або "хотів сам себе / переконати" (розгалужені версії мотивації - це, між іншим, типовий хід у віршах польського поета; хоча загалом то рідковживана у поетичних текстах фігура), автор наводить у творі деякі фрази з мовлення телевізійних дикторів та з послання Папи, котрі видаються йому не цілком вдалими, а відтак дають підстави зробити наприкінці вірша не позбавлений іронії висновок про те, що поезія є всюди (Поет розмовляє з народом, с. 117). Перша теза твору і цей висновок можуть видаватися взаємовиключними. Засновок і основна частина твору навіюють думку, що поезія - це щось локальне, приховане; висновок це перекреслює. Але той висновок є локальним, він ґрунтується на кількох спостереженнях і має іронічне забарвлення, тому закономірно, що у назві твору стоїть знак запитання - «Де поезія?».

До речі, Богдан Задура направду любить ті запитальні фрази. Кілька віршів із його збірки «Кашель у липні» (2000) складаються суто із запитань. Якщо недомовленість є властивістю поезії, а запитальні форми як такі дають читачеві більше рецептивного простору, ніж ствердні, то чому вірші не можуть складатися з запитань? Наприклад, отаких: "«І не введи нас у спокусу». Чи ці слова насправді / спрямовані до потрібного Адресата? <...> // «Довірмо її душу Господу в тихій молитві». Чи таким / чином влаштована система заступництва не загрожує / всезагальною корупцією?" (Поет розмовляє з народом, с. 122-123). Хоча річ не так у тому, як це сформульовано, штука в тім, що поет здатен захопити чи принаймні заінтригувати читача, втягнути його у розмову (вірш є не чим іншим, як розмовою - твердив один наближений до літератури філософ), хай і полемічну. Читач не завше готовий до цієї розмови, особливо український читач, призвичаєний до іншого формату - поезії-твердження, поезії-лірики, поезії-відповіди.

Упродовж своєї творчости Задура то там, то там принагідно наділяє поетичне ремесло (ремесло? - про "ремесло" Задура не каже ні слова) доволі сумнівними характеристиками. Ось одна з них:

Богові, безперечно, вдалося одне діло:

він вимовив Слово, і Слово обернулося в тіло.

Нещасний поет працює тяжко і нервово,

він прагне нездале тіло перетворити в Слово.

(с. 74; цей вірш має цікаве продовження,

але про нього тут говорити не будемо)

В інших поезіях йдеться про те, що вірш "спокушає" (с. 13), що вірш - "це про те чого нема на світі" (с. 24), що вірш обмежений: "Вірш терпеливий так / Та вірш не є осел Хоч як його не бий / він понести всього не зможе" (с. 26). Творення вірша порівнюється з недочуванням: "Недочування уможливлює несподіване поєднання слів. Можливо, в цьому полягає покликання поезії" (с. 114; як варіанти недочування в метафоричному сенсі - в сенсі мовної глухоти - можна трактувати ті ситуації, що описані у згадуваному вірші «Де поезія?»), а ціна вірша міряється тим, скільки разів можна сходити до платного туалету на кошти, отримані від написання віршового рядка (с. 93). В одному з есеїв поет висуває гіпотезу, що, можливо, вірші пишуться для того, аби зваблювати: може, панянок, може, читачів взагалі (автор не мусить це усвідомлювати), а може - наважується на припущення Задура, - поетами рухає підсвідоме прагнення схилити на свій бік самого Бога (Zadura B. Przepraszam, czy tu się ściemnia? // Zadura B. Szkice, recenzje, felietony. - S. 515).

Задура не любить поезії надто поважної. "Хто сказав, що поезія мусить бути страшенно поважна і тільки така?" (Klasyk na luzie. Z Bohdanem Zadurą rozmawia Stanisław Bereś //http://www.biuroliterackie.pl/przystan/czytaj.php?site=100&co=txt_0864), - запитує він у Станіслава Береся - філософа, що брав у нього інтерв´ю. В післямові до українського вибраного поета Андрій Бондар пише, що хоча ранні Задурині вірші скидалися на "шедеври поетичного мастодонта", однак пізні тексти поета можна кваліфікувати як "молодече хуліганство". Десь я натрапляв на фразу когось із польських критиків, в якій було сказано, що Задурі можна все. Йому можна все, бо йому вдається як серйозна, метафізична поезія, так і мовні ігри, до яких він має слабкість. Критик Кароль Малішевський зазначає, що в пізніх поезіях Задури "вразливість до звучання, до барв слова, багатства потенційних семантичних відтінків, до фальші чи несподіваної правди фразеологічних зворотів направду дивує" (Maliszewski K. Nowa poezja polska. 1989-1999. - Wrocław: Oficyna Wydawnicza ATUT; Wrocławskie Wydawnictwo Oświatowe, 2005. - S. 49). Це "маніякальне, обсесійне приглядання до мови" у теперішніх творах поета, на думку Малішевського, стало можливим завдяки звільненню колишнього неокласика (колись був неокласиком, а тепер, кажете, став уже класиком, - жартує Задура у розмові з Бересем) від обов´язку дотримуватися традиційного віршування. Відмовившись від силабо-тонічного метронома, поет отримав більші мовні можливості, вийшов на новий рівень мовної свободи. Хоча час від часу Задура повертається до римованих строф, коли вважає за потрібне. В інтерв´ю він каже, що "є речі, які можна висловити тільки через римований вірш, і навпаки: є речі, яких через римований вірш висловити напевно неможливо. Є також такі речі, яких неможливо висловити не ламаючи синтаксису" (Klasyk na luzie).

Може виникнути запитання: попри певний еклектизм творчости Задури, якими є пріоритети цього поета в плані структури вірша? В інтерв´ю, яке провів Анджей Сосновський, Задура говорить: "Ідеальним був би вірш, який складався б із двох слів. А ще краще - з одного слова і заголовка, який би перебував у незвичайній взаємодії з тим єдиним словом вірша. Це мав би бути вибух". У книжці «Поет розмовляє з народом» чистих зразків таких ідеальних поезій я не знайшов, але є кілька, що до них наближаються. Ось вірш під назвою «Адопційні проблеми»:

ВСИНОВИТИ

дочку?

(с. 129)

А ось інший, «Право на життя»:

та обов´язок смерті

(с. 166; теоретично цілком можливо, що в якійсь мові цей вірш складався б із двох слів)

Оскільки такої  "ідеальної"  форми Богдан Задура ще не освоїв, а якщо колись освоїть, то, ймовірно, знайде до того часу іншу - так би мовити, ще ідеальнішу форму, - то й пошук нових поетичних можливостей триває.

Фото: Українська правда