Для України Богдан Задура — фігура знакова. Познайомитись з ним мені поталанило рік тому у Варшаві. А шістьма роками раніше полякам пощастило познайомились з українською поезією в його інтерпретації через антологію «Вірші завжди вільні». Досить перелічити імена, котрі потрапили під «перекладацьку руку» Богдана Задури, аби осягнути всю його «україноприхильність»: Дмитро Павличко, Микола Холодний, Емма Андієвська, Наталка Білоцерківець, Микола Рябчук, Кость Москалець, Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець, Василь Махно, Володимир Цибулько, Сергій Жадан... Багато це чи мало? Істотно. Принаймні цілком досить, аби поляку скласти уявлення про сучасну українську поезію — а це вже не абищо. Бесідувати з Богданом Задурою цікаво на будь–яку тему, але ми говоримо про літературу і про роль письменника в цьому світі.

«Переклад був ніби на «підтанцьовках» у поезії»

— Богдане, хто перший розгледів твiй талант і заохотив писати далі? Який автор спонукав тебе до неможливості неписання?

— Я дебютував у пресі сімнадцятирічним студентом–філософом, вчився на першому курсі, знав, що багато хочу, що мушу, проте не знав, чи варто і чи щось з того буде. Років за чотири заприязнився з Вітольдом Маєм, старшим від мене на шість років поетом, котрий був переконаний, що я маю талант. Це він мене підмовив, аби я почав писати ще й прозу, коли я показав кілька сторінок, які написав натхненний автобіографічною книжкою Сартра «Слова». Стосовно поезії, то ті спонуки були дуже різні і їх було дуже багато. Однією з них, не першою, але істотно важливою, була поезія Томаса Стернза Еліота.

— Поділися секретом: як в одній людині вживаються поет, прозаїк, редактор, перекладач, есеїст — не «б’ються» між собою за право першості?

— Колись за те право першості в мені боролися поет iз прозаїком, якийсь час видавав почергово книги прози й поезії. Та все ж поет переважав, коли я мав потребу написати вірш, все інше даленіло, могло почекати. Переклад ніби був на «підтанцьовках» у поезії, коли ж власні твори мені не писалися, для того, аби зайняти себе, я перекладав чужі. Редактором я став певною мірою випадково: прожити з літератури не вдавалося, а вже при літературі можна якось зводити кінці з кінцями. Пропрацювавши сім років у малому музеї керівником відділу сучасного мистецтва, «зачепився» як літературний керівник у театрі пантоміми. Коли в 1980 році було засновано щоквартальник «Акцент», почалася моя редакторська праця. У 1983–му мені запропонували роботу у «Творчості» — це з огляду на моє ставлення до цього найстаршого в Польщі літературного часопису, який я з дитинства вважав найповажнішим, він був для мене — як тепер би сказали, культовим. Але редактор у мені не конфліктував із поетом.

— В одному з твоїх перших віршів є такі рядки: «болить мені час / в якому мене нема». Який саме час тобі болить найбільше тепер і чому?

— Чим старший стаю, тим менш охоче розповідаю про те, що мені болить. Парадоксально, але найкращими ліками від Weltschmerz (з німецької— біль існування, душі. — Авт.) може бути зубний біль. Перше речення моєї дебютної повісті «Роки спокійного сонця» звучало так: «Я народився запізно або зарано». Тоді мені здавалося, що запізно, що волів би жити в якомусь ранішньому епосі, наприклад, у романтизмі (сміється). Отже, той час, який мені болів у тому вірші, був часом історичним; якби ж я написав ті два рядки тепер, то вони би мали, швидше, екзистенційне чи метафізичне відлуння.

«До української літератури ставився легковажно...»

— Богдане, ти — невтомний трудівник на ниві перекладу з угорської, англійської нам — і що найцікавіше нам — з української. За обсягом перекладеного з української ти є лідером серед польських колег. Але, окрім поезії, ти причетний і до тлумачення прози (чого вартий бодай один переклад роману Яворського «Напівсонні листи з Діамантової імперії та Королівства Північної Землі»). Як сталося, що ти «перечепився» об українську літературу?

— «Невтомний трудівник» звучить симпатично, дякую. Можу ще додати, що трохи віршів перекладав і з російської, поміж інших — Осипа Мандельштама та Ігора Бєлова, а останніми роками — ще й з білоруської (Адамовича й Хадановича). В розмові з Наталкою Сняданко я сказав колись напівжартома, що українців перекладаю з почуття провини. Так склалося, що значний відтинок свого життя я мав до української літератури, м’яко кажучи, надто легковажне ставлення, вона здавалася мені другорядною, вторинною, нецікавою. Отож коли я змінив думку, то захотів спокутувати свій «гріх». Усе почалося з випадку. Наприкінці 1980–х отримав пропозицію перекласти добірку віршів Дмитра Павличка, не знав тоді жодного слова українською, але мене запевнили, що коли знаю польську і російську, то впораюсь. Мені позичили словника (досі не віддав — «Видавництво Любельське», зрештою його вже не існує). То мав бути разовий епізод. Але сталося інакше. Завдяки Павличкові мене взяли у склад делегації Спілки польських письменників, членом якої я вже тоді не був. Львів, Кременець, Київ... То вже були бурхливі часи змін. Я натрапив на Миколу Рябчука, це він був «гідом» мого входження в Україну, про яку я не мав жодного уявлення. Від нього ж отримав деякі книжки. Одні читав, розуміючи майже все, інші — розуміючи небагацько. Читаючи і перекладаючи, пасивно освоїв мову. Українською не розмовляю: усвідомлення того, що в моєму реченні, складеному з шести слів, лише два можуть бути українські, а два польські і два російські, мене від того стримує.

— Що є найсвіжішого у твоєму «українсько–польському словнику»?

— Цього літа накладом видавництва «Бюро Літерацкє» має вийти прозова книжка Андрія Бондара, пару тижнів тому закінчив над нею працювати. Андрій у Польщі дуже популярний як поет, у минулому році він був гостем Міжнародного фестивалю оповідання у Вроцлаві. Кілька його прозових речей відкривають найсвіжіший номер часопису «Виспа». Ще один український наголос у тім журналі — це фрагмент «Роману про Батьківщину» Дзвінки Матіяш, котрий «Бюро Літерацкє» має видати в 2012 році.

— Які польські видавництва видають нашу літературу і на яких умовах, тобто чи трапляються випадки, коли вони видаються лише польським коштом чи це справа грантодавців?

— Якщо йдеться про поезію, найактивнішим є згадуване «Бюро Літерацкє»: окрім моїх перекладів, у ньому вийшли також «Екзотичні птахи та рослини» Андруховича в перекладі Яцка Подсядли. Якщо брати прозу та есеїстку, то перед веде видавництво «Чарне». Наскільки мені відомо, «Бюро» видає ті книжки винятково за польські гроші. Один із видавців, який мав охоту опублікувати «Напівсонні листи...» Яворського, прагнув заручитися фінансовою підтримкою посольства України, але отримав там перелік польсько–українських підприємств, до яких радили звернутися щодо матеріального сприяння, проте з того нічого не вийшло.

«Засмажити налисники — це така ж радість, як написати притомний вірш»

— Як гадаєш — поети можуть (мають) впливати, реагувати на суспільні події чи вони, як казав Гайдеґер, лише називають цей світ, бо він неназваним не існує? Пригадуєш, у Маркеса: коли у мешканців Макондо вкрали пам’ять і вони почали писати на корові «корова», на воротах — «ворота», на молоці — «молоко». Інакше кажучи — функція поета очима Богдана Задури?

— Чи поезія має якийсь вплив на життя? На життя поетів — так. А на інших людей? На молодих, мабуть, іноді впливає. Але сумніваюся, щоби в наші часи поезія мала безпосередній вплив на те, що коїться у світі. Вона дозволяє набрати дистанцію до цього світу, окреслити у ньому своє місце. Певна річ, якоюсь мірою пишу на корові «корова», на дверях — «двері». Водночас, можливо, й замальовую на банці кока–коли напис «молоко» і заміняю його написом «кока–кола» (усміхається).

— Що спільного між поезією і волейболом, адже обидвоє належать до твоїх захоплень?

— Коли починаєш читати хороший вірш, не знаєш, як він закінчиться. Так само й з хорошим матчем, не тільки волейбольним — до самісінького кінця невідомо, який буде результат. І тут і там є певні засади, певні правила. Не треба читати перелік правил чи вивчати підручник з поетики, аби їх зрозуміти. Вистачить достатньо багато читати і — досить багато спостерігати, аби зорієнтуватися в чому одне й інше полягає. І в поезії, і у волейболі є щось безкорисливе. Адже яку вимірну користь ти отримаєш від того, що виграє команда, за яку вболіваєш?..

— Який «рецепт щастя» від Задури?

— Ніхто не сказав, що людина мусить бути щасливою. Може, з неї досить, якщо отримує задоволення від того, що вона робить. Звісно, якщо робить те, що любить. У моєму випадку це не тільки література, хоч саме завдяки їй познайомився із багатьма фантастичними людьми. Час від часу помити вікна, поблукати лісом і назбирати грибів, посадити в садочку виноградник і потім зробити вино, приготувати щось апетитне, що смакує іншим, з насіння, яке привезене, наприклад з Угорщини, виростити перець і якісь квіти... Знаєш, засмажити налисники — це така ж радість, як написати притомний вірш. Єдине, що налисники зазвичай удаються, а з віршами буває по–різному...

Павло Щириця

ДОВІДКА «УМ»

Богдан Задура народився 18 лютого 1945 року. Поет, прозаїк, перекладач і літературний критик. Випускник філософського факультету Варшавського університету (1969). З осені 2004 року — головний редактор літературного часопису «Творчість». З 1970–х рр. — постійний автор журналу «Література у світі». Лауреат літературних премій імені Станіслава Пєнтака (1994), Юзефа Чеховича (2010), лауреат фестивалю «Київські лаври» (2010). Перекладає з англійської, української, угорської та російської мов. Мешкає у Варшаві й Пулавах.