Спільна  доля, тим паче, коли поєднана  незнищенними почуттями двох,  – нерукотворна   книга, написана самим життя.   Хоча зазвичай такі трагідрами земних  доріг, завершившись, так  і не продовжуються в художньому слові. Виняток із цього  правила -  роман Надії Гуменюк «Твоя навіки», де назва – цитата із  завершальних рядків листів Лідії Кушнірук до Михайла Чигрина,  двох волинян, чиї життєписи  пов’язані  із селом Жидичин, що неподалік від Луцька. Ця  документалізована книга, будучи епічним полотном, водночас  звучить  мелодією любові та страждання. Вона, створена  на основі щоденників і спогадів Михайла Чигрина, українського громадсько-політичного діяча в Австралії,  та листів, які стали духовними оберегами,  до нього від Лідії Кушнірук,  – і  щемлива пісня кохання, яку не могли вбити ні нелюдські обставини,  ні незбагненні відстані.

«Твоя навіки» - книга про неймовірні  іспити невблаганного часу, який давав так небагато шансів не те, що для повноцінного життя, але й навіть для виживання. Як зізнається авторка роману, «спочатку була спокуса взяти записи Михайла Чигрина та епістолярні послання його коханої Ліди Кушнірук лише за основу, щоб дати більшу  волю творчій фантазії, додати сюжетних ліній, закрутити їх по-своєму. Однак невдовзі зрозуміла: на життєвих дорогах героїв цієї книжки стільки віражів, пасток і випробувань, диких ловів та арештів, гідності та неймовірного прагнення до волі, що куди там авторській уяві!»  Тож ця книга – сувора правда, яка нагадує кожному з нас про те, що аби бути, мусимо повсякчасно, якими б не виявлялися обставини, робити власний вибір, не  покладаючись  на волю випадку, збіг обставин.   

«Ніхто нікого ніде не чекає. Чи ти є, чи  тебе нема – світу все одно: він стояв і стоятиме без тебе. Тож хочеш жити – живи», - цю  істину,  усвідомлену Михайлом  Чигрином після приїзду в Белград («Пообіч залізної завіси», частина друга книги) він  майже дослівно  пригадає і в Австралії. При цьому спонукаючи себе до дії:  «Твоє життя – тільки в твоїх руках». Можна, звичайно,  не погодитися з  всеохопною  універсальністю цього твердження. Але в конкретній ситуації такий максималізм – не стільки  наївна ілюзія, скільки  прагматичний поштовх не нарікати, а, стиснувши зуби, не відрікатися від себе і свого шляху. У цьому контексті  пригадується максима з  роману «Три листки за вікном» Валерія   Шевчука, що «знайти себе – це прожити життя», яке – «мережа несподіванок, яких не передбачиш і напрямку яких не вгадати» («Листок перший. Ілля Турчиновський. Оповідь за автобіографією»).

Початкова  точка відліку спільної життєвої дороги  героїв «Твоєї навіки»  - Жидичин. Принагідно нагадаємо, що це село з багатою історією. Сюди, за літописною згадкою,  «помолитися і поклонитися святому Миколі» їздив у грудні 1227 року князь Данило Романович (який   1253-го стане королем Русі). Тут перебували  делегації з’їзду монархів 1429 року. Про Жидичин згадував 1592 року  у своїй «Пораді» полеміст Іван Вишенський,   у 17 столітті тут писав унійний владика  Яків Суша про  диво порятунку Холмської ікони. Монастирське    обійстя  Жидична у міжвоєнний період  ХХ століття стало резиденцією  православного владики Полікарпа Сікорського. І, звичайно, саме у цьому  селі  формувалися характери патріотів, у числі      яких  - герої роману Надії Гуменюк. Причому, як акцентує увагу письменниця, ця  відданість Україні плекалася в умовах,  коли правив бал  шовінізм окупантів. Михайло  Чигрин,  розмірковуючи про Олексія Брусилова,  нагадує    і про незмінну сутність московського імперіалізму. Адже «через цього самого генерала, а радше через хвалену російськими істориками військову тактику «випаленої землі», Михайлові батьки змушені були покинути свою землю і три роки поневірятись на чужині». Відтак він відчує вже на собі   й польську сваволю, наслідки підписання Ризького договору, згідно з яким Волинь відійшла до Другої  Речі Посполитої.

У проукраїнськи налаштованому селі, де шанувалися  родинні традиції, у багатьох сім’ях усвідомлювали нагальну необхідність  того, аби молоде покоління  мало належну освіту. Тож якими б не були матеріальні статки, батьки намагалися підтримати своїх  умотивованих дітей. Так, як  у випадку з героями «Твоєї навіки».  Хоч, здавалося б, можливості для цього були мінімальні:  Ліда  Кушнірук  зростала напівсиротою,   Михайло Чигрин – із багатодітної сім’ї. Навчаючись у Луцькій українській гімназії імені Лесі Українки, вони ставали  фактично однодумцями  щодо національно-соціальних перспектив. А водночас, торуючи свої життєві стежини, рухалися й назустріч почуттю, яке, попри всі корективи часу, все-таки  берегтимуть до останніх миттєвостей.     

Надія Гуменюк, осягаючи сутність удачі героїні роману, звертає погляд у світ її дитинства. Адже «Лідуся хотіла, щоб усе було по-справедливому, щоб усі всіх любили, щоб усім було добре. У житті так не буває. Світ надто недосконалий, щоб бути втіленням дитячої мрії. Несправедливість руйнує гармонію, якої від самого народження  підсвідомо прагне  дитина. І тоді маленька людина вчиться жити в цьому дисбалансі, у цій розірваній ілюзії, пристосовується, адаптується, мімікрує й змінюється сама. Ліда не змінювалася, тільки іноді плакала». Її душевним прихистком,  як і для родини  та односельців, була пісня. Запитуючи  матір Мокрену, чого та так часто співає  про нещасну долю (хоч сама  жила у згоді з чоловіком, який, застудившись, помирає, коли Ліда була маленькою), чує універсальне пояснення: «Бо як тривога, то до Бога, а як на душі пісно – то до пісні». В справедливості цього одкровення вона переконуватиметься  впродовж усього свого життя. Зокрема - й тоді, коли вслухалася в спогади та тишу самотини. Повернувшись,  після 30-літньої відсутності, до рідного Жидичина,  співатиме  в церковному хорі.  У цьому пісенному контексті  письменниця, розставляючи крапки над «і» в життєписі як реального Михайла Чигрина, так і однойменного героя роману, резюмуватиме: «Співатиме й Михайло. Іноді зі сльозами на очах, іноді хрипнучи від болю, іноді – із міцно стиснутими вустами. Так, буде й спів без голосу. Бо життя довге, а дорога трудна. Бо ти сам вибрав цей шлях. Бо ніхто не пройде його за тебе».

«Твоя навіки» Надії Гуменюк композиційно  складається з  трьох частин: «Пастки для солов’їв»,   «Пообіч залізної завіси», «Операція «Побачення»». Як своєрідне  мотиваційне «обрамлення» роману - переднє слово «Доля на віражах історії» від авторки та епілог «Любов, довша за дорогу». Якщо  темпоритм оповіді про дитинство та юність персонажів –  неквапливо-розлогий, у ліричному ключі,  то подальші життєві іспити – вже з акцентуванням на  драматичних колізіях. Відтак, у відповідності зі сприйманням часоплину – наче прискорений перебіг,  коли життя стрімко наближаються до завершення. Інтимний світ героїв не відокремлюється від їхніх переконань, життєвих цінностей. Притому ці почуття наче осявають й інших, тих, кому судилося торувати теж тернисті шляхи, тих  побратимів і посестер, які вірили в торжество українських  національних    ідеалів. Тож коли Михайло, перебуваючи  влітку 1935-го   у Луцькій в’язниці, отримує звісточку  від коханої,  його співкамерники теж радіють. Адже «цей Лідин лист увібрав слова і їхніх коханих, нагадав кожному, що їх також чекають. Бо в кожного хтось є. Бо любов до України – це святе, але хіба можна осягти сутність великої жертовної любові, якщо не вмієш любити  рідну тобі людину?»

Вирватися з підокупаційної  батьківщини допоможе  Михайлові, який з документами випускника гімназії, звільнившись із ув’язнення,  вже мав запрошення  студіювати богослов’я у Белградському університеті, допоможе   сенатор Сергій Тимошенко, колишній міністр шляхів УНР, екс-ректор Української господарчої академії в Подебрадах. У його настанові,  адресованій Чигрину, - відображення політичних обставин, що залишаться завше актуальними: «Ніхто, - запам’ятай це, -  ніхто не зацікавлений у тому, щоб Україна стала незалежною. Ніхто, крім самих українців».  Згодом, вже перебуваючи за кордоном,  Михайло отримуватиме  «листи від Ліди. Повні любові, тривоги, болю», і дізнаватиметься  про ціну «визволення», коли польських окупантів змінили російські, потім - німецькі: «Там, на рідній землі, так само страшно, як і тут. Якесь суцільне пекло. Ніде немає добра, ніде немає спокою, світ нагадує потяг, що зірвався з колії і летить під укіс». При цьому й  саме  українське  патріотичне  середовище  внутрішніми конфліктами фактично сприяло ворогові. «І про найпечальніше, про що навіть писати тобі тяжко, - зазначала  Ліди  у листі, датованому  8 жовтня 1941 року:  «Ти вже знаєш, що ОУН розділилася на бандерівців і  мельниківців? Ну як же так? Навколо стільки запеклих ворогів України, а вони один одного б’ють… Це жах! Серце кров’ю обливається».

М. Чигрину теж довелося спершу, рятуючись, покинути Белград, а відтак - і Загреб. Він, прямуючи до Австрії, дивом виживає, коли тікає від радянського конвою: «Мчав  напролом через хащі… Валізу з речами викинув ще на початку втечі – не до неї, залишив тільки Лідині листи… Поклав під спідню сорочку, до самого серця. Вірив, просто фанатично вірив, що поки вони біля нього, з ним нічого не станеться. Стільки любові в тих листах! Стільки вболівання і молитвених   побажань! Стільки доброї енергії від його коханої! Не може бути, щоб такі листи, такі слова не  захистили, не уберегли його». Михайлові вдається відтак дістатися до Австрії, а звідти – до далекої Австралії. Але й там він ледь не загинув під час піщаної бурі в Австралії. Тоді «укотре смерть дихнула йому в обличчя й нагадала про напроминальну цінність життя. Якщо він вижив після такого, якщо Бог продовжив його земну дорогу, то в цьому має бути якийсь сенс… Отже, треба видряпуватися  далі, боротися, відстоювати своє право на нормальне людське життя».

Ким тільки не довелося М. Чигрину, у перші роки проживання в Австралії,  працювати, якої принизливої  та важкої роботи не виконувати. Дружина Ірина не хотіла ніде працевлаштовуватися, тож тягар матеріального забезпечення сім’ї  ліг  винятково  на його плечі. У відчаї Михайло, перебуваючи в статусі  «людини без батьківщини»,  згадує Лідині слова, якими  завершувався кожен із листів: «У кожної людини є батьківщина, - якщо не під ногами, то в серці. Інакше просто бути не може. Ніхто тут навіть не чув про Україну? Це їхня проблема. Але ти  знаєш, що вона є і що вона твоя навіки».

Михайло на зауваження дружини, що «Україна залишилася в Україні» та  пораду «відпусти її разом  з минулим, живи, як усі», пояснював: «Україна  там, де ми. Бо це не тільки  територія,  це дух, який завжди з нами, де б ми не були». Тому й, усвідомлюючи це,  він невтомно  працював, зумівши й  на чужині сповна реалізувати власне  «Я». М. Чигрин  став  головою Української громади у Сіднеї, провідником ОУН в Австралії, фундатором  української церкви на цьому  континенті… Розмірковуючи над прожитими і пережитим, коли «стільки разів він був за крок до смерті, та щоразу Янгол-охоронець  відводив її своїм білим крилом від нього, давав снагу до життя»,  на свої «чому» та «навіщо» віднаходив відповідь: «Ні, це не може бути просто так… Михайло Чигрин потрібен живим. І він знає для чого –для творення України  на чужій землі».  До речі, ця константа стає по-особливому актуальною зараз, коли, зважаючи на російсько-українську війну орієнтовно до 7 мільйонів наших співгромадян опинилися за кордоном. З них, за найоптимістичнішими прогнозами відповідальних соціологів, повернеться не більше третини. Тож  вочевидь, враховуючи і  перспективу того, що вже невдовзі більше українців житиме за кордоном, ніж на батьківщині, для зв’язку з ними нещодавно було  створене    міністерство  національної  єдності. Після виліковування  від нерухомості,  часткового паралічу Михайло пояснює дружині Марічці, коли, всупереч її проханням зважити на своє здоров’я  та відмовитися від  поїздки до Мельбурна на раду Української громади та засідання педколегії «Церкви і життя»: «Мушу поспішати… Треба ще багато встигнути, а часу може й не вистачити. Якщо Бог знову  дарує мені життя, то в цьому має бути якийсь сенс, для чогось ще я потрібен тут, на землі».

Читаючи роман Надії Гуменюк, переконуєшся, наскільки, попри зрідненість  духовних світів, інакше сприймання буття навіть найближчими людьми, тими, кого  поєднує кохання. Ця відмінність – і в контексті дуалістичної  філософської  концепції  про їнь та ян, яка пояснює закономірності  притягальної сили протилежностей. Психологічно світ жіночий зазвичай глибший завдяки інтуїтивній спроможності  відчуття неминучого, коли логіка  зацикленого на власному еґо самообману відходить на задній план, а  за власну жертовність не вимагають такої  ж  офіри від близьких. Ця риса притаманна й героїні  «Твоєї навіки».  «Дуже тебе хочу побачити, - писатиме  вона в листі, датованому  29 вересня 1935 року. - Але ж це не від нас залежить». А відтак наголошуватиме: Якщо станеться найгірше, і нам не судилося жити удвох, то я буду самою до кінця життя». У, здавалося б, безвиході, коли навіть після відбуття  табірного терміну режим не дозволяв повернутися  в Україну, Ліда житиме любов’ю. Вона, попри невмолимі обставини, не втрачатиме  промінець надії принаймні на зустріч. Хоч уже зовсім не плекає ілюзій щодо таких же Михайлових  почуттів. «Дякую Богові, що почув мої молитви й дарував тобі кращу долю, ніж мені. І дякую тобі, що був у моєму житті», - подумки «писатиме» йому. Вийшовши  заміж за  агронома Івана Жуменка, який теж був із тавром  «ворога народу», отримала можливість  залишити територію колишнього табірного «раю»,  жити   у  Казахстані. Оскільки своїх дітей не було, подружжя хотіло удочерити  дівчинку з інтернату, та цього  колишнім «ворогам  народу» не дозволили. Після чоловікової  смерті  Ліда повернулася на Волинь.

 І хоч Михайло повсякчасно  буде озиратися у спільне минуле, шукатиме в ньому душевного прихистку, порівнюватиме інших жінок із незабутнім образом залишеної на батьківщині та в неволі коханої, Лідине зізнання «Ми з тобою – один світ, одна душа, поділена  на двох», стосується передовсім її самої.  Так, той, хто мав би стати  судженим, берегтиме листи, перстеник  від Ліди, який  вона зняла   зі свого пальця на пероні вокзалу, коли вирушатиме Михайло до Белграда навчатися на богословському факультеті університет (це унікальний випадок, коли  таку пам’ятку дарує не хлопець,  а дівчина).  Так, для нього  «Лідині почуття, зчитані зі звичайних білих аркушиків, додавали впевненості». Але це радше  нагадуватиме, скористаємося констатацією з роману Володимира Винниченка «Записки Кирпатого Мефістофеля»,  про  «любов до своєї молодості», про те, що після багатолітньої розлуки  «любов приходить тоді, як одходить закоханість».

При цьому Михайло  не зміг  духовно зріднитися з першою дружиною Іриною.  Зрештою, навряд чи й інакше могло б трапитися, оскільки «у неї була своя правда, у нього – своя. Його правда давала йому мету й наповнювала життя сенсом. Ірина ж, переживши війну й невільництво,  так і не змогла знайти себе на цій чужій землі». Тож «як не намагався, не міг достукатися до серця дружини, що зачинилося від нього, а може, ніколи й не відчинялося для нього... Мовчання вибудовувало невидиму стіну між ними  й породжувало відчуття самотності, якоїсь безпритульної дратівливої чоловічої відокремленості у власному домі». Попри всі зусилля, не зумів подолати відчуження і з донькою Роксоланою. Тож жив передовсім  публічною  громадською  діяльністю. А вже після смерті Ірини закохується, будучи набагато старшим, у Марічку Галабурду, яка нагадувала йому Ліду. «Під час їхньої першої зустрічі вона вже не тільки заінтригувала, а зачарувала Михайла. Таке саме розкішне  чорне волосся, як у Ліди, такий самий відкритий довірливий погляд. А коли  наживо почув, як дівчина співає, щось перевернулося в душі, змусило прискорено забитися серце, аж підступили сльози. Драматичне меццо-сопрано Марічки ніби перегукувалося з голосом  Ліди». Звісно, ці стосунки (у «тіні» від спогадів про перше кохання)   не  назвеш безхмарними. Давалися взнаки і вікова різниця, й специфіка характерів: «Були поряд, але характери мали різні. Михайло вмів згладжувати гострі кути з стосунках з людьми… Марічка, максималістка, молода, гаряча, нетерпима до фальші, іноді не добирала слів».  Та узявши шлюб  із набагато молодшою Марічкою Галабурдою, він  вже й не відчував  особливої потреби шукати можливість для побачення з першою коханою. До того ж вигаслі почуття неважко було виправдовувати   неможливістю зустрічі, оскільки після недуг не  мав фізичної спромоги, а приїхавши  ще в «есересерівську» Україну, ризикував би собою.  

Та як не парадоксально,  але саме завдяки Марічці  станеться те, чого не сподівався   Михайло.  Якось дружина, чекаючи на його повернення, виявить  Лідині листи. Але після цього її поведінка  у доброму сенсі виявиться нестандартною.  «Знову, уже вкотре, Марічка  дивує його. Ну що б зробила інша жінка, якби знайшла в чоловіка листи  колишньої коханої? Викинула  б… Спалила б… Влаштувала чоловікові грандіозну сцену ревнощів: якщо зберігаєш листи, якщо вони такі дорогі для тебе, отже, досі кохаєш її. Хто в такому разі я для тебе?» - розмірковуватиме   Михайло.  Натомість Марічка вважатиме, що такі взаємини – тема для книги. «Це ж не  тільки історія твого життя, це взагалі історія, яку не всі знають, - казала вона. - У Лідиних листах теж не лише про ваше кохання. Так, воно особливе, просто неймовірне… До того ж її листи – це ще й живий голос свідка  багатьох подій в Україні й за польської, й за комуністичної влади. Тож не будь, любий мій, егоїстом, не ховай усе це у своїх потаємних скриньках. Якщо не візьмешся сам за упорядкування  книжки, то це зроблю я».

Марічка зуміє знайти адресу проживання Ліди та звернеться до неї з письмовим проханням про зустріч. А та, отримавши листа  від дружини Михайла, дивуватиметься, «де це таке бачено, щоб законна жінка розшукувала кохану свого чоловіка». При цьому Марічка, засвідчуючи нетипову унікальність своєї вдачі, виявляє неабиякі організаторські здібності. Як зазначається в романі   «Твоя навіки», вона «самотужки готувала міжнародну спецоперацію під кодовою назвою «Побачення». Долучила для цього  всі потрібні  знайомства, використала свій журналістський хист і навіть жіночу хитрість. І вже коли все домовлено й підготовлено, поставила чоловіка перед фактом». Чому Михайло не докладав подібних зусиль? Боявся, як уже зазначалося вище,   переслідувань радянського режиму? Не дозволяло здоров’я?  Чи все-таки передовсім тому, що життя внесло корективи  у почуття до Ліди та давнє передбачення ворожки з Ясенівки, що  «твоє кохання ще довше, як твоя дорога», вже не актуальне?  Чи визначальним було, зважаючи  на літа, не розчаровувати та не розчаровуватися,  усвідомлення того, що долі не перехитриш,  що «реанімація» минулого не спроможна змінити прийдешнє… Тож   зустріч, що відбулася  в польському містечку Плава-Гурна, на південному заході країни, яка  ще входила до  контрольованої Москвою «соціалістичної  співдружності, не могла бути такою, яку омріювали, будучи молодими, закохані. «Якби пані Доля могла набрати людської сутності,  й поглянула  на цю трійцю згори, - йдеться про те, коли за столом залишилися Ліда, Марічка та Михайло, - у неї репнуло б серце. По один бік столу – респектабельний чоловік поважного віку в дорогому англійському піджаку, поруч із ним молода вродлива дружина. А навпроти них – маленька сільська   жінка в скоромній світлій сукенці на короткий рукав. Видно, що перед поїздкою вона пофарбувала волосся на чорне (найімовірніше, басмою), щоб приховати сивину. Але вік під фарбою на заховаєш, тяжке життя наклало свій карб на її колись вродливе обличчя, на руки з покрученими суглобами, на очі, що були синіми-синіми, як  блавати, а стали димчасто-сірими, як дві хмарини перед дощем. Здавалося, ті хмаринки не втримають у собі солону ваготу вологи, ось-ось знову проллються сльозами. Але жінка не плакала. Вона навчилася тримати удар і ховати сльози. Дивилася  на того, кого все життя кохала, чекала,  й усміхалася». Та  запечалення годі було приховати. Михайлові слова    «Не плач. Ти вже свої сльози виплакала» навряд чи були хоча б відлунням тих, яких у душі своїй продовжувала очікувати  його колишня кохана. Ліда, отримавши  свій перстень, який зберіг Михайло, зітхне: «Кажуть, любов, як і перстень, не має кінця. Шкода, але носити його вже не зможу, пальці не ті. То, може, продам  і якусь копійчину  матиму». А у відповідь  почує вже відсторонено-байдуже: «Як знаєш».  Адже він давно дійшов до висновку, що «доля просто підвела їх одне до одного ще на зорі життя й сказала: «Любіть! Любіть одне одного, доки смерть не розлучить вас!»  Сказала й покинула».  А Марійчина зізнання, яке почує згодом  у літаку  Михайло («Я побачила й почула жінку, яка варта була твоєї любові») хіба що заспокоїть, підтримає його еґо. Принагідно нагадуємо, що ця перша після багатолітньої розлуки зустріч Михайла та Ліди буде й останньою.  З першою коханою свого чоловіка зустрінеться ще, завітавши 1990  року до Жидичина, Марічка (брала участь  у міжнародному  форумі українських молодіжних організацій, де  представляла Австралію). Життєвий шлях  М. Чигрина завершиться 2001 року у Сіднеї.  Ліда  ж переживе його на два роки: «Як і пророкувала стара циганка у волинському селі Ясенівка, любов Михайлової коханої виявилася довшою, ніж його життєва дорога».

У романі Надії Гуменюк «Твоя навіки», де йдеться передовсім про долі  двох українців  у прокрустовому ложі ХХ сторіччя, - правда про те, якими насправді були тоталітарні режими, нагадування про те, наскільки небезпечними залишаються шовіністично-імперські  традиції, які успадковані не лише московським режимом, але й все відчутніше піднімаються на щит і нашими західними сусідами. При цьому письменниця  розмірковує (і в авторських роздумах, і в мовленні персонажів) над сутністю людського буття.  Головна героїня, проходячи крізь горнило випробувань, подумки нагадує  собі, що «людина – найхитріший  хижак». А на власне запитання,  «який сенс у наших життях? У житті кожної істоти на землі? Що вона приносить у цей світ? Що залишає в ньому?», відповідає, що «кожне життя має сенс, якщо воно не тільки саме для себе».   Письменниця, апелюючи до української селянської психології, вказує на рятівну парадигму за  умов перманентних лихоліть. Вона – у контексті «уроків» природи, оскільки «треба триматися за свою землю. Якщо буря обламує гілля на дереві – це пів біди, забрунькує нова парость і крона оживе, зазеленіє, а якщо вирве з корінням – це кінець. Тож головне – зберегти своє коріння».

Надія Гуменюк, акцентуючи увагу  на руйнівному фатумі війни, теж вдається до прийому контрасту життєдайності  природи та безумних інстинктів  Homo sapiens. Як, зокрема, в   епізоді, коли Михайла, який ішов до Австрії, затримали   посеред лісу радянські солдати та  тітовські партизани. Тоді, коли  «тільки весняне птаство виспівувало на всі голоси, наче хотіло напоумити нерозумних людей: дивіться, який гарний світ, і всім у ньому вистачає місця, за що ж ви убиваєте один одного?»  Письменниця не вдається до безпосередніх дидактичних настанов, до інвектив-звинувачень. Вона, повсякчасно маючи у полі художнього бачення  моральні чинники, простягає руку допомоги читачеві, аби він, торуючи власну життєву стежину,  не зійшов на манівці.   Оповідаючи легенду про чорних буслів, які полетіли  «в глухий ліс, зладнали там собі гніздо й досі навіть бачити людей не хочуть, не можуть простити їм ні злого наговору, ні того, що сприйняли брехню за правду», авторка роману  риторує: «І що може пташина проти людської брехні?» Використовуючи  у тексті прислів’я,  авторські афоризми, Надія Гуменюк веде читача до джерел народної мудрості. Тож  «душа душу чує, а серце серцю вість подає»; «за доброго мужа жінка, як ружа»; «усяке бувало: часом  із квасом, а порою  і  з водою».  

Своєрідним заспівом до роману стають кільки речень, які можна сприймати як поетично-філософське  вкраплення. Як верлібр, у  мелодії якого – відчуття Марічки Галабурди: «Самота диригує спогадами, як маестро оркестром. Спогади навіюють ностальгію. Ностальгія викликає щем. Тремкий, як досвітковий серпанок, тихий, ледь чутний, у темпі adagio». А наприкінці завершального третього розділу, перед епілогом, її ж резюмування в літаку , спричинене    вдячними роздумати про Ліду: «Така рідкісна, просто неймовірна вірність».  

«Твоя навіки» -  і свідчення подальшого  творчого поступу Надії Гуменюк, і  книга, яка особливо на часі сьогодні. Тож хочеться разом із авторкою сподіватися, що  «ця неймовірно романтична й водночас драматична історія кохання двох волинян на тлі соціальних, політичних та військових  подій допоможе читачам краще зрозуміти історію нашої України в бурхливому, багатостраждальному й нескореному двадцятому століття». За умов усе важчих, наче вже й непосильних викликів ХХІ сторіччя, коли триває  екзистенційна  війна, перспектива завершення якої – під знаками запитання.