Дитяче сприймання світу, ще без набутих комплексів і стереотипів, найбільш наближене (навіть за екстремальних  умов) до  істинності «Я», до власне людської сутності. Вочевидь, пам’ятаючи  про цю закономірність, і  Мара Заліте пропонує у романі «П’ять пальців», що базується й на автобіографічних засадах,  художній життєпис п’ятирічної Лаури. Дитя, яке народилося в бараку та дивом вижило в сибірській неволі,  спершу живе  сподіваннями  на зустріч із рідною для вивезених ще дітьми  батьків Анди та Яниса (і для себе – завдяки їм) Латвією. А відтак, опинившись у реаліях окупованої шовіністично-комуністичним     московським режим Батьківщини, відкриває по-новому світ і торує власну життєву стежину. Лаурина незахищеність, довірливість, іноді інтуїтивна здатність  визначити, хто є хто, стають її силою, супутницею рятівного Провидіння, коли фатум уже підготував, здавалося,  безвихідну пастку. Опиняючись разом із донечкою Анди та Яниса у критичних, екстремальних ситуаціях, дослухаючись до її думок і чуттів,  і сам  читач опиняється  у світі непідробності, справжності. При цьому пригадуючи  біблійне, що   не випадково ж Ісус Христос радив навіть тим, хто опинявся поряд із Ним,  бути як діти (Євангелія від Матвія, 18:3 та від Луки, 18:17).  Слухаючи  Лауру, мама її подруги Рити теж нагадує: «Вустами дитини говорить сам Господь Бог» (розділ «Ворожка»). 

Здавалося б,  запрограмовані  обставини  із найперших хвилин дитини перекреслювали шанси  на життя. У матері - передчасні пологи, вага немовляти – менш як два кілограми, у кволої  породіллі немає в грудях молока. Тож  «коли Лаура народилась, їй залишалось тільки померти». У такій сумній перспективі фактично ніхто з табірної невільницької спільноти й не сумнівався. Три жінки з Литви  в бараці, коли за стінами лютував 50-градусний мороз,  поспішали, попри на конфесійну приналежність,   звершити обряд хрещення. Подискутувавши,  нарекли дівчинку Лаурою. Як  переконувала єврейка  Ася, оперна співачка з Лондона,  звинувачена  в шпигунстві (кати  переламали «п’ять пальців на правій руці та п’ять пальців на лівій руці»), яка теплими долонями торкалася дитячої голівки:  «В імені мають бути рішучість і сила». І наче   підтвердження мовленого  стає прихід грузинки Майї, яка своїм молоком вигодує Лауру. Тож табірна ворожка Мадаліна, наче зазираючи у прийдешнє дитини, скаже: «Строкате життя. Карти обіцяють строкате життя. Строкате, але головне – життя».  

Якими б сірими не були барачні будні, Лаура володіє дивовижною вітальною силою, сприймаючи  буття як щомиттєве диво. Для дитини, скористаємося максимою української та австрійської письменниці Тані Малярчук, «не мало значення, коли і як, а мало значення, чому» («Забуття», розділ «У череві синього кита»).  Коли ж  на  шквал всіх  її «чомукань»    годі відповісти, батько уникає запитань своєю іронічною констатацією: «Тому, що «чому» кінчається на «у»… Піду покурю». Дитина,  загартована суворими реаліями, володіє неабиякою волею, власними правилами нездоланності, коли зусібіч на  тебе може очікувати підступ, сваволя, різнолике зло. Скажімо, у вагоні потяга, побачивши в літній пасажирці  лиху «стару відьму», «зміїну старушенцію», пригадує  людяну настанову барачної провидиці Мадаліни, що «коли тебе проклинають – не можна боятися! В жодному разі… Та якщо не боїшся, то прокляття повернеться на того, хто проклинав». Тут, у вагоні поїзда, після нахабних жестів і слів п’яного росіянина, майора-кадебіста, «Лаурі багато слів здаються порожніми. Слова, які зовні є, а всередині пусто. Слово, всередині якого не порожньо, слово, яке має запах і смак, слово, яке має забарвлення і наповнення, для Лаури таке слово – Латвія». І вже на пероні, коли на прощання провідниця тихо й сердечно вітає зі щасливим поверненням, дівчинка  відчуває, яке тут усе для неї рідне, «яке ніжне латвійське повітря», «який люб’язний вітерець», що її впізнає навіть небо. У  свідомості  дитини оживає голос-звістка (як  послання перона): «Лауро, тобі ніколи не доведеться боротись за мою любов, не доведеться просити, вимолювати її, бо вона  вже в тебе є – любов… Сонце з любов’ю осяє    тебе, земля тобі її випарує, дерева й трави простягнуть тобі любов, небеса подарують її тобі. Тому що ти вдома». 

Це   вроджене чуття батьківщини, попри  диктат пережитого в  Сибіру, стає   визначальним чинником у сприйманні світу та діяннях  дитини. Бігаючи на хутірці «Авоти», сповнена невичерпної  життєдайної енергетики, Лаура нерідко вислуховує  нерідко докори  батьків і  з уламком дзеркальця пускає сонячні зайчики. І дівчинка, життєрадісно-всміхнена, захоплена,  при цьому «не може сказати,  що їй так тішить серце. Все! Зелені простори  навкруги. Це простори Латвії, так, Латвії! Рівнини й безкраї поля. Це поля Латвії, так, Латвії! Латвія сама по собі означає радість і щастя». Коли мама, після повернення з сільської крамниці, перетвореної на халупу, починає, нарікаючи, узагальнювати: «І отака тепер Латвія», Лаура, не стримуючи сліз,    різко її зупиняє: «Не говори погано про Латвію!» Вона знає, що «хтось же має вступитись за Латвію. У Сибіру ніхто не говорив погано про Латвію. Тільки б повернутись! Тільки б опинитись у Латвії! Латвія така красива, Латвія така мила! Гинули без Латвії». Після цього  мама, обіймаючи  Лауру, погоджується: «Твоя правда, дитинко, на всі сто процентів! Пробач!»

А ще неодмінна складова вдачі головної героїні «П’яти пальців» - здатність образно сприймати  довкілля у повсякчасній гармонійній єдності. «Лаура в саду! Потрібен час, щоб це усвідомити. Сад – це чудо. Сад сам по собі – цілий світ. Лаура хоче всю вічність бути й лишатись у саду, дивуватись йому».  Бувши надзвичайно   вразливою,  вона відчуває світ і в його трагічних виявах. Як зокрема, ще під час перебування в Сибіру, коли, вийшовши зимового ранку з бараку, дивиться на замерзлих  зайців, коли «печаль відшукала Лаурине серце. Смуток прокинувся в її душі» («Білі зайці»). Вона відчуває всім єством трагізм і незнищенну сутність світу кожного страдника. Мандруючи сквериком («Зачарований ліс»), усвідомлює, «що то не якісь звичайні дерева – чотири дуби й дві липи. Та купка дерев – такий собі Зачарований ліс. Його висадила Вчителька з учнями після того, як людей вивезли до Сибіру. З дітьми з Маминого класу. Одна липа – це Мама, інша – Бука… Дуби – це дід Едмунд, дід Юлій, Рейнис і маленький Юріс, йому було п’ять років, коли їх відвезли песиголовці. Стільки ж, скільки Лаурі». 

Дівчинці не цікаві заідеологізовані ігри ровесників у шпигунів, улаштування засідок. Натомість вона, як  і герой  «Літа юного наймита» Яниса  Акуратерса, відчуває по-своєму, як «небесні потоки омивають мене…І відкривається простір великий і безмежний. І я там, де колишуться вітри, і білі хмари сплять пополудні, і дерева гудуть, повні бджіл» (переклад із латиської Віктора Мельника). Тому й «споруджує»  будиночок на яблуні. «У долоні у яблуні, на подушці, Лаура почувається як у Твоїй руці. У Бога на руці п’ять пальців, як і в людини. Лаурі п’ять років, як кожен Божий палець, на кожну яблуневу гілку, по одному» ( розділ «П’ять пальців»). Тож «Лауру охоплює радість і відчуття тріумфу. Небесна веселість».  Зрештою,  й «будиночок на яблуні вона назве  «П’ять Пальців». Не можна взяти назву будинку нізвідки, з повітря. «Авоти» саме тому «Авоти», що там є джерела. «Упітес» саме тому «Упітес», бо там є річечка. «П’ять Пальців»  - справжнє ім’я Лауриного дому». Вочевидь, і  цим чинником  зумовлений вибір авторкою роману його назви, змістового коду до   тексту й підтексту (пригадаймо  і про  переламані «песиговцями» на обох руках пальці Асі).  Від цієї жінки, яка вабила  незгасним світлом своєї душі, вона  наче успадкувала залюбленість у пісню. Лаура, розчулюючи до  сліз рідних, співає італійською  арію Мадам Батерфляй, яку колись  виконувала для неї    замість колискової Ася: «…та мелодія й слова спливають і спливають у пам’яті, піднімаються і котяться невідомо звідки, Лаура забуває про все навколо. Лаура співає старій яблуні, їжачкам, саду, співає усьому світу».

Тому й зрозуміло, чому так захоплено-приязно до цієї дівчинки ставиться приїжджий музикант Карлис. Його дім і  концертні зали – дорога (грає та співає зазвичай у поїздах). А до обійстя батьків Лаури «Карлис приїхав привітати й прославити своїх любих родичів, дорогих вигнанців і каторжників, які після багатьох років страждань і чужини повернулись додому. Робитиме він це граючи й співаючи. Пісня буде його оберемком квітів, а музика – трояндами, розкиданими під ногами милих приїжджих». Дівчинка відчуває, як «печально звучить скрипка. Лаурі дуже шкода скрипку, бідного скрипаля  Карлиса, що схлипує одночасно зі скрипкою і піснею». Дівчинка слухає Карлисові одкровення, що він тут, аби «тужити за померлими мученицькою смертю і щоб висловити презирство їхнім катам», а також «возвеличувати тих, хто витримав тяжку ношу страждань, і вшанувати тих, хто не витримав. Не витримав того, що людина витримати нездатна». І теж вірить,  коли той  каже, що «приїхав, щоб радіти живим. Бо прийде день – а Карлис не сумнівається, що той день настане, - коли Латвія знов, як і раніше, стане вільною і величною державою».  Адже Карлисова пісня засвідчує  цю віру. «Карлис приїхав, щоб піснею говорити з Богом і молитися – Боже, благослови Латвію!» Тоді  деякі перелякані гості виходять, показлвл дорікають, опустивши  очі: «Юродивий! Такі промови… Кінчений псих!» Один із безіменних персонажів, якого авторка нарікає П’яничкою, навіть напише донос, де звинувачуватиме співака  у «розповсюдженні наклепницьких вигадок, що паплюжать радянську владу і суспільний лад. Виконані пісень і розповсюдженні літератури буржуазно-націоналістичного характеру».   Правда, цей аркушик, завдяки  бригадирові Лієпі, так і  не потрапляє «куди слід», а самого донощика від подальших дій зупиняє погроза розповісти,  що він  краде комбікорм, веде аморальний спосіб життя, підтримував німецьких окупантів.

Під час знайомства  з Лаурою співак  цитує один із сонетів Петрарки і на  його наївне запитання до п’ятилітньої дівчинки, чи відомо їй, що таке сонет, вона, звісно, не знаючи відповіді, та аби в Карлисових очах не погасла надія, відповідає  несподіваним  універсальним афоризмом: «Не сподівайся і не сумуй». Цих п’ять слів з дитячої максими подивують його парадоксальною життєвою мудрістю. Тож на прощання Карлис зізнається: «Не сподівайся і не сумуй! Лауро, це стане моїм мотто!» 

У романі  очима Лаури, художнього «двійника»  самої авторки, бачимо й неймовірну  в трагічних виявах панораму ідеологічного, соціального абсурду, який намагаються увічнити окупанти.  Тотальна зневага до всього неросійського, імперська зверхність, показове нерозуміння та небажання  хоча б елементарно вивчити латиську,  підступність, знищення  святинь ( у церкві в Лестене, куди їздила молитися Алма, яку Лаура називає  Мімою,
влаштували зерносушарку), епідемія матюків…  Це лише частина нової тодішньої реальності. «Вершина» параноїдального і традиційного   для окупантів дикунства - прикидані гноєм книги з  бібліотеки Андиного батька, «книги, які треба поважати й шанувати, книги, в яких мудрість і душевна краса. Книги, в яких любов і мрії, книги, в яких, наче в зеленій скрині, сховано багатства людського серця». 

Батьки Лаури поселяються в «Авоти» (тут до депортації   жила Анда з батьками – Лілією та Едмундом), завдяки тому, що Міма, бабуся Анди, прабабуся Лаури, викупили цю нерухомість у колгоспу (їй був вдячний голова, литовець Туминс, якого переховувала під час німецької окупації). Попередньо звідти  сусід Лієпа, колгоспний бригадир, зумів виселити росіян. Адже «цим росіянам, які поселилися тут, в «Авотах», він знайшов інше місце. Краще… Інакше забили б на ґвалт. Росіянам дістались найкращі будинки вивезених, з усім їхнім добром, з усіма манатками, з усім старим варенням в погребах, так усе й сталось. Тому-то латишів і вивезли, щоб звільнити місце для росіян». Аби вижити, місцевим мешканцям доводиться терпіти окупаційну владу, імітуватися їй лояльність,  ховатися в себе, нікому не довіряти.  А декому, як вище згаданий Карлис,  маскуватися  безумцем, і хоч стоїть на обліку в психіатричній лікарні, «він недостатньо божевільний, щоб його прийняли… Інші божевільніші, а є ще й ті, кого лікарі мають визнати божевільними. Ну, ті, в кого надто довгий язик, хто відстоює правду».

Уважна, чутлива, спостережлива дитина відчуває цю атмосферу неволі,   постійну загрозу, вірогідність розплатися за необережність непоправними втратами, поверненням  у сибірський барак. «Лаура точно знає, про що Мама не розповідає. Справжньої історії… Лаура знає, що про Сибір говорити не можна! Чому? Тому що однаково ніхто не зрозуміє, тому що однаково ніхто не повірить, пояснює Тато. Тому що нормальна людина цього не може зрозуміти. Подумає, що це ми ненормальні, пояснює Мама». Причина, згідно з уявою дитини,  – у песиголовцях, мерзенних почварах, одержимих ненавистю та лиховісним свавіллям.  Тому, переконує вона себе, це «потрібно засвоїти як своїх п’ять пальців. Песиголовці не хочуть, щоб хтось говорив про Сибір… У песиголовців очі й вуха всюди. Якщо говоритимеш про Сибір, песиголовці впіймають і відішлють назад» («Гості»). І хоч дівчинці не розповідають про трагічні перипетії  доль рідних, вона з окремих почутих фрагментів сама витворює моторошну картину минулого. «Потрошки, по крихті, Лаура намагається зібрати докупи те, що Дідо називає «після всього, що сталось»… По крихті дізнається від Мами, по краплинці від Міми, по дрібці від самого Діда… Якось уночі російський песиголовець прийшов з рушницею і відібрав у Діда дочку Лілію. Це Бука. І внучку Анду. Це Мама. І внука. Це Юріс, Мамин молодший братик. Песиголовець відібрав їх у Діда і, як скотину, відправив у вагонах до Сибіру, щоб вони там померли. Потім російський песиголовець застрелив Дідового зятя Едмунда. Це Мамин  тато. І заморив голодом Едмундового батька. Це Мамин дід Юлій, старшина Ламеської волості, старий Авот».    А ще – «Рейнис. Любий Дідів син… Рейнис сам з доброї волі   зголосився воювати, щоб визволити з Сибіру, вирвати з лап песиголовців, свою сестру Лілію і її дітей – Анду та Юріса. Свою сім’ю! Своїх  найдорожчих людей! І всіх інших людей, роздертих песиголовцями. Хіба ж міг Рейнис учинити інакше? Ні. Лаура вважає, що Рейнис учинив правильно. Та нещастя в тому, що не визволив їх Рейнис від песиголовців,  хоч як не бився, хоч як не боровся. Не зміг, хоч як не хотів. Лежить нібито під Волховом». 

Здається, що смерть час від часу  також намагається перекреслити життєвий шлях Лаури. І тоді, коли вона ледь не тоне в криниці, намагаючись напоїти коней. Її рятує дівчинка з Риги, яка приїхала відвідати хвору двоюрідну сестричку. Тоді, до речі, наче вищі сили втручаються тоді, адже рятівниця побачила  біля яблунь стару жінку (хоч там насправді нікого не було), яка, махаючи руками,  кликала, стоячи «там, біля яблунь. Інакше б я не прийшла. Я боюсь коней».     І тоді, коли шукаючи індичат, потрапляє в ставок, наповнений  дьогтем. Тоді її рятує російськомовний Коля (Та Мавпа)… У згаданих та багатьох інших моментах (і після народження, і коли могла замерзнути, вийшовши з бараку) наче саме Провидіння простягає їй рятівну руку, аби продовжила свій життєвий шлях, адже покликана, незважаючи на всі виклики,  виконати ще  не усвідомлену  місію.     

Емоційно-настроєвий  фон  «П’яти пальців» вбирає в себе і  трагічні мементи (як самогубство  Франциса, який зізнається Анді: «…люблю тебе. Жити без тебе  не можу»), і веселі (забарвлені гумором, іронією, іноді сарказмом) епізоди. З-поміж   кумедних  ситуацій -  і та, коли  Анда, ображена на пияцтво та неробство чоловіка  у компанії  з  закоханим у неї Франсисом, виливає на гній  парфуми «Рижская сирень». І після того, коли  Лаура наїлася гіпсу  із бюста Сталіну. Та чи не найяскравіший епізод, коли після «обмивання» батькової першої «получки»  четверо гостей заснули за столом. Один – обличчям у тарілці. «Щока у гостя здається закривавленою. То від бурякового соку… Цікаво, що в усіх чотирьох гостей лисі потилиці. Кумедно. Лаура хоче, щоб стало ще кумедніше.  Вона  бере банку з-під буряків, з неї все виїли, та сік залишився. Лаура виливає трохи соку на одну лисину, на другу, - гості не ворушаться. Виливає на третю й на четверту – так, щоб усім вистачило». Тож відтак постає  вже трагікомічна картина.  Один «думає, що сп’яну порішив інших». Інший «помічає на собі й на інших кров». Інший хоче «змотувати вудочки», «валити звідси». У момент, коли  Лаурі хотілося б зупинити події, з’являється Міма.  На її запитання, що відбувається, Анда, мама Лаури, внучка Міми, незадоволено бурмоче: «Нічого не коїться, ми ще спимо». І в цей момент, цитуємо  за розділом  «Кров», «притримуючись за одвірок, з’являється    закривавлений Жанис.  Мама скрикує. Прокидається Тато. Він не вірить власним очам. Кров! У його домі? Бійка? Убивство? Показується закривлений Лаймонис. Мама кричить, Тато гарячко натягує на нього штани, та від хвилювання гепається на долівку». Зрештою, після такої мало не  кінематографічної сцени  Лауру, яка «заварила цю кашу», Міма забирає до себе до себе, в «Упітес». Під час   тривалої  конфліктної  ситуації у родині дитина виявляє мудру виваженість. Розмірковуючи про себе (наче дивлячись збоку, як  і зазвичай у третій особі), вона  розставляє крапки над «і»: «Лаура хотіла б пожити в «Упітес», доки Тато не наведе лад в «Авотах»? Упродовж літа, недовго. У Лаури буде дві доми… В   «Упітес» є вишні, сливи, є їжачки. В «Упітес» є горище й Дідо. В «Упітес» є коні  і пічка з білих кахлів. В «Упітес» є річка… Натомість «в «Авотах» є Мама й Тато, і є джерело! Джерело б’є  майже посередині між двома оселями».

Якщо просторово художній світ роману Мари Заліте охоплює територію від Сибіру до Латвії, то в часовому сенсі він в основному сконцентровується на бутті очима, розумом  і серцем п’ятирічної  Лаури. При цьому  героїня роману  осяває кожну миттєвість  дитинно-непідробною щирістю, добротворчою  енергетикою, подиву гідною незламною наполегливістю.  Як уже зазначалося вище, це зумовлено і тим, що  пишучи «П’ять пальців», Мара Заліте і  подумки поверталася у   прожите й пережите,  яке не має права згаснути в забуття. Здається, вона при цьому  не переймалася  літературознавчими концепціями,  які мали б стати Прокрустовим ложем для тексту. Як у своєму вірші «Так казав мій брат», (переклад із латиської Віктора Мельника), ще розпочинаючи  працю над «П’ятьма пальцями», вона, відчуваючи й вимогу обов’язку,   й силу власного таланту,  просила: «Дай мені сили сказати, що земля відчуває моя!»  І це прохання-побажання сповна здійснилося. У цьому мають нагоду переконатися кожен/кожна, хто розминеться з українськомовною інтерпретацією роману, майстерно виконаною Ліною Мельник.   

Промовисто, що  Лаура,  яка весь час, наче відсторонюючись від себе, спілкується з іншими  від третьої особи,  наприкінці роману, тримаючи в долоньці перстень щойно померлого прадіда, обіцяє вже від першої особи виконати його заповіт – передати  реліквію    Рейнису, синові, який боровся за звільнення Латвії від російської окупації. Усупереч повідомленням про його смерть. «Дівчинка сказала – я? Міма здивовано підняла очі. Не так, як завжди – Лаура віддасть. Невже Лаура справді почала говорити про себе в першій особі? Нарешті! Через кілька днів їй іти до школи, слава Богу …». У героїні роману  попереду – школа життя, свій шлях, нові суворі іспити, які мусить скласти гідно. У цьому, зважаючи на попередній гарт, на вже фактично сформований характер, не сумніваєшся. Адже вона – дитя  народу, душу якого  не  спроможний здолати  жоден песиголовець.   

Загалом, читаючи «П’ять пальців» Мари Заліте, цей дивовижно натхненний і життєдайно-світлий текст, і сам очищаєшся від нальоту фальшу, зацикленості на «глухих кутах». Цей роман – наче ковток цілющого, свіжого, чистого  повітря. Це – правда, зігріта чуттям усякчасного добротворчого дива, присутності Вищої Справедливості.  Зрештою, це – образна сповідь самої      авторки, якій судилося народитися на чужини, аби повернутися і наяву, і створеним  художнім світом, на Батьківщину, в Латвію. Як майстрині слова (у суголоссі з талановитою українськомовною інтерпретацією Ліни Мельник) це вдалося? Шукаючи відповіді, неминуче згаєш аксіому українського письменника Григора Тютюнника: «Немає загадки таланту, є вічна загадка Любові».